У святковий різдвяний день мобільний зв’язок подарував
мені незабутню зустріч…
Із
радісним хвилюванням їду у с. Кримне Старовижівського р-ну, де на мене чекає
давно загублена кума.
Алла, під
супровід дзвінкого гавкання Чарлика, вибігає на подвір’я, щойно почувши звук двигуна
автомобіля, який наближався до її будиночка. За палкими обіймами та бурею емоцій,
не відразу помічаю світлоокого симпатичного хлопчика, котрий скромно стоїть
неподалік.
– Це
Павлик, – перехопивши мій погляд, пояснює кума.
Раптом
гостро відчуваю сором за довгу відсутність у житті свого похресника.
За
українською традицією, подальше спілкування відбувається у нас за щедро
накритим столом. Із подивом дізнаюся, що 15-річний похресник досить
самостійний. Моїй кумі доводиться щороку їздити на заробітки в Польщу, адже в
селі для неї, як і для більшості односельців, роботи немає. Тому, як тільки
розпочинається сезонна робота, кримненчани масово виїжджають у сусідню державу.
– Павлик
лишається один. А коли повертаюся, в хаті завжди чисто, все в порядку, – не без
гордості повідомляє Алла. – Звичайно, сусіди наглядають. Проте все одно переважно
мій синок сам дає собі раду. Та найголовніша причина мого спокою – це опіка
нашого батюшки.
Мені
стає цікаво, в чому полягає така «опіка», і розмова переходить на отця Сергія.
– У нашому
храмі він править усього два роки. Але за цей час змінилася не тільки наша
церква, а й життя багатьох мешканців Кримного. Особисто я почала часто ходити
на службу, а раніше, признаюся відверто, рідко переступала поріг церкви, – каже
Алла.
Вона
розповіла, що багато молоді з’явилося серед прихожан. І не даремно, оскільки настоятель
прот. Сергій Никонюк – не тільки духовний пастир, але й справжній друг та
порадник у складних життєвих ситуаціях.
До нього можна зателефонувати у будь-який час – і він ніколи не відмовить у
зустрічі. Завжди дасть слушну пораду, допоможе як на словах, так і на ділі.
– От улітку,
коли я була на заробітках, батюшка влаштував Павлика на два тижні у санаторій
«Турія». При цьому я й копійчини не заплатила. Отець Сергій розуміє, що мені
важко самій дитину підіймати.
Розпитую
похресника і дізнаюся, що батюшка залучає хлопчаків прислужувати у церкві, але
опікується усіма. Вчить старших дітей бути чемними, такими, щоб меншим подавати
приклад. Павлик також є прислужником, причому із великим бажанням ходить до
церкви. Має велику довіру до отця Сергія.
– Я навіть
табеля йому свого показував, бо він завжди цікавиться нашим навчанням,
поведінкою. А нещодавно, ми трохи провинилися в Мильцях у монастирі, куди
батюшка брав нас на послух. Там добре було, але ми… – похресник ніяково
посміхається і опускає голову. – Петарди стріляли…
Заходжуся
від сміху:
– І що,
батюшка покарав вас?
– Сказав,
щоб ми самі собі кару придумали по совісті. Ось ми і відсторонили себе від
прислужування аж до Водохреща.
Павлик у
захваті продовжує розповідати, як за рік, завдяки отцю Сергію, при церкві
створили недільну школу. Причому ходять із задоволенням, бо там дізнаються
багато цікавого. На великі свята батюшка дарує дітям подарунки. А ще отець
Сергій сприяє відновленню українських традицій. Так на Різдво, разом із
завклубом організували своєрідний конкурс у селі на краще виконання колядок. У
клубі, у вишитих сорочках (батюшка теж!) виступали на сцені кримненчани,
відстоюючи честь своєї вулиці.
– Наш
батюшка, на відміну від попереднього, дбає насамперед про потреби селян. Гарний
цегляний будинок, який збудований поруч церкви, використовує не для себе (сам
із матушкою і трьома дітками мешкає у звичайному), а для проживання тих, хто
потребує. Наприклад – для робітників, які реставрували церкву та проводили в
ній опалення (нарешті стало тепло прихожанам!) – розповідає Алла. – Яку гарну, освітлювану
арку перед входом на церковне подвір’я поставив на честь 150- річчя нашого
Свято-Михайлівського храму! А ще за рік купол церкви засяяв позолотою…Бачимо,
куди йдуть гроші, які жертвуємо. Причому отець Сергій завжди радиться з
прихожанами, на що найперше потрібно витратити зібрані кошти.
Після
таких захопливих розповідей мені закортіло познайомитися з отцем Сергієм. Алла
швидко бере до рук мобільник, і вже через півгодини ми поспішаємо на зустріч. Найперше,
що кидається у вічі, коли підходжу до храму – стоянка для велосипедів та
дитячий майданчик на церковному подвір’ї.
Настоятель
Свято-Михайлівського храму зустрічає нас привітною посмішкою. Цікавлюся, яка
дорога привела його до того, щоб стати священиком, адже мені відомо що ріс він у
родині вчителів. Батюшка посміхається:
– Я
також в дитинстві був прислужником і вже тоді захотів присвятити своє життя
людям. Батьки підтримали, але попередили, що це – нелегкий шлях. Я ніскільки не
сумнівався у виборі і щасливий, що моя мрія здійснилася.
– Коли
ми їхали, я помітила столики та лавки на березі озера, яке є у вашому селі, –
ділюся побаченим.
– Так,
це ми разом із колишнім головою сільської ради поставили для літнього дитячого
табору, – пояснює батюшка. – Дітям потрібно ж відпочивати на канікулах.
Від
теплого спілкування стає легко і радісно на душі. З’являється відчуття, що саме
такі, як настоятель Свято-Михайлівського храму села Кримне – глибоко порядні,
щирі та небайдужі люди – допоможуть змінити наше життя на краще.
Ірина
ШАБАЛА.
Фото
автора.