«Передовик»
на Грушевського Юрко Сармат міцно потискає мені руку й дістає з кишені
пластикову картку, де напис – «Україна понад усе!» – та тризначний номер.
– Заціни.
У квітні в кінопалаці видали. Можливо, колись власники таких карток матимуть
пільги. Юрко гордо дає мені картку. Запиши на всяк випадок номер, бо мобіла –
ненадійно, а додому я повернуся нескоро. По-перше, революція лише починається,
по-друге – я там ворог, адже моє село за 86 кілометрів від Росії, – каже.
Покрутивши
картку в руках, фотографую її.
– Нас
зібрали в кінопалаці, кожен виходив на середину і затуляв руками обличчя – усе,
крім очей, бо ми ж на Грушевського у балаклавах були. Отак. – Юрко притискає
долоні до обличчя. – Хлопці повинні були впізнати мене і підтвердити, що я там
насправді був, а я розповідав, де стояв і що робив… А ти вже почав писати про
темні діла?
Відповідаю,
що ні, бо замало матеріалу зібрав про чорні плями Майдану, особливо про щурячу
сотню.
– Тоді
пішли зі мною на «Собачу площадку», дещо побачиш: про це обов’язково треба
написати, бо після 20 лютого надто багато героїв з’явилося – більшість із них і
пляшки з коктейлем у руках не тримали, а інші приїхали на Майдан лише після
того, як утік Янукович.
На
«Собачій площадці» (спортмайданчик неподалік від консерваторії) Юрко
по-братськи вітається з шістьма майданівцями і киває на мене: «Це свій
журналіст, він збирає матеріал про темну сторону Майдану. Ігоре, покажи
синяки». Ігор, змірявши мене суворим поглядом і роззирнувшись, задирає сорочку.
Споглядаю величезний синяк на його правому боці. «Далі ще страшніше, – киває
Ігор на ногу, – але штани спускати не буду. Я вже третій день ледь ногу тягаю».
Подібні
синяки я бачив ще в березні на ногах «передовика» на Грушевського сімферопольця
Андрія Гунга зі «Спільної Справи» і подумав: можливо, правильно, що на Майдані
так борються з пияцтвом. Але коли повернувся на Майдан у квітні і зустрів не одного
майданівця, котрий постраждав від «своїх», це обурило і викликало зневагу до
«геройченят» із нагайкою чи кийком.
– Я не
був п’яним, я ішов рівно. – Ігор хвилюється. – Так, запах був, але я рівненько
йшов до своєї палатки. Ці покидьки накинулись на мене і затягли у свою палатку.
–
Козаки?! – уточняю я.
– Ну а
хто ж іще! Героїв із себе корчать. Я жодного з них не бачив ні на Грушевського,
ні на Інститутській – коли ішли бої, – бліде
обличчя Ігоря взялося рожевими плямами. – А Гаврилюк, якого розпіарили на весь
світ, не брав участі в боях. Коли його схопили беркутівці і роздягли, він був у
ролі нейтрального туриста, а з нього зробили героя.
– Ми
знесилені несемо на щиті пораненого в шию бійця, – обурено згадує Юрко Сармат,
– а козаки глянули на нас і далі собі б’ють у барабани. Хоча б рану йому
затулили…
Можливо,
Юрко не правий, засуджуючи козаків, які не кинулися на допомогу, адже у кожної
сотні – своє завдання: у козацької – бити у барабани та тимчасово вилазити зі
шкури боягуза, гуртом нападаючи на захмелілого героя-одинака; у диванної – влаштовувати
акції протесту перед телевізором та членами сім’ї; у щурячої – привласнювати
гроші зі скриньок, продавати харчі, ліки, амуніцію тощо…
Не так
давно психологи Майдану говорили з екранів та сторінок видань, що учасникам
бойових дій потрібна психологічна допомога. Гадаю, фахівці мають надати
допомогу учасникам післябойових дій: у них набагато серйозніші проблеми. Історія
бачила таке після Другої світової, коли тиловики мстили фронтовикам за своє
боягузтво.
Так
повелося, що другі завжди тримаються купи, а перемога, як і слава, на жаль,
частіше пристає до гурту…
Віталій
ПЕРЕТЯТЬКО.
Малюнок
Юрія ЖУРАВЛЯ.