Це був не просто лист, а ціла сповідь. 80-річний чоловік, який колись підкорював Північно-Льодовитий океан, тепер у прикордонному містечку Устилуг сльозу втирає, мов дитина. Плаче від того, що стільки лихоліть набачився, а тепер іще страшніше мусять переживати його внуки. Не витримав. Не зумів не поділитися болем і… взявся за ручку та папір.
«Добридень, пані Оксано. Наберіться терпіння і прочитайте мій лист, – промовляють виведені старечою рукою слова. – Під мою диктовку далі пише мій онук Василь».
І рівненький, майже каліграфічний почерк на чотирьох шкільних аркушах повідав історію, од якої плакали всі, хто брав до рук її перечитати…
«Побачив у газеті вашу статтю «Саморобні лелеки принесли справжніх діток» і в пам’яті зринули дуже далекі спогади…
То було 1939 року. По дорозі Устилуг – Коритниця, неподалік нашого хутора, лейтенант вів десь 20 бійців на прикордонну заставу. Разом із дідом та батьком я теж вийшов подивитися на освободітєлів, які прийшли на Західну Україну визволяти нас від панського ярма. Дійшовши, бійці зупинилися, і офіцер став розповідати, як добре живуть у Росії: нема панів і так далі.
А в мого діда Мафія на клуні було гніздо лелек. Якраз у ту пору із боліт прилетів лелека і став щось по-своєму ґелґотати, закидаючи собі голову на спину. Він, мабуть, привітався, не бачивши раніше стількох людей.
Та в цю мить один із пришельців ліг на бруствер рову дороги, прицілився і… вистрелив у лелеку!…
…Птах покотився по даху і впав на землю.
Всі були шоковані від побаченого. Та офіцер нічого не сказав солдатові. Дав команду йти далі.
Громада ще довго гомоніла, обговорюючи небачене.
А дід Мафій пішов на подвір’я і до кінця життя не виходив більше на дорогу.
Я все допитувався в батька: «За що дядько вбив лелеку?» – «То йди спитайся в нього», – сердито відповідав батько. Бо нам, малим, дорослі забороняли навіть дражнити лелек, кидати каміння, підніматися до гнізда. Все лякали: «Як будеш неслухняним, то скажемо лелеці, він тебе забере і в річку Буг кине». Один-єдиний раз, коли вже була осінь, ми із сусідом Володею наважилися зазирнути у лелече гніздо, котре було рівненько, як вертолітна площадка, замазане глиною. А ще кожної весни ми, хлопчаки, вдивлялися в небо, чекаючи птахів. Вірили: хто першим побачить лелеку в небесах, ціле літо буде таким здоровим, що аж ніби на крилах літатиме!..
…За трохи після нечуваного вбивства мій однокласник Євген Ольховий розповів, що в них жив на квартирі начальник Кладнівської прикордонної застави і якось зізнався: надійшов приказ вбивати всіх лелек, бо вони ручні й хазяїн прив’язує їм до ноги записку та передає цю інформацію німцям за Буг. Яка дурість!
Минуло багато років. У селах понад Бугом не лишилося жодного птаха. Буваючи в селі Микитичі Володимир-Волинського району, де я народився, із жалем та скорботою згадую минуле. Війна 1941-43 рр. знищила все. І не тільки лелек. Діда Мафія і його сім’ю теж убили. Там і поховали, на хуторі. Про той тяжкий час нагадує висока могила, яка заросла вже лісом…»
На останніх рядках дідусь знову бере до рук листа та виводить настільки акуратно, наскільки дозволяють старечі пальці:
«А ще, пані Оксано, мені дуже обідно, що дожив до другої війни. Краще було б не чути і не бачити цього.
Наші онуки – не лелеки.
Слава захисникам України!
Слава Україні!
Сідловський Анатолій Макарович, м. Устилуг».
Зізнатися, давно я не отримували такого чуйного листа. Доземний уклін Вам, Анатолію Макаровичу. За небайдужість. За житейську мудрість. За безмежну любов. Здоров’я Вам дожити до тих днів, коли не буде в України жодних ворогів, а в кожну волинську домівку лелеки приноситимуть мир, любов і ціле гніздечко діток.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора та з відкритих джерел.