Перемога й нова окупація
Світова спільнота далеко не однозначно сприймає перемогу
над фашистською Німеччиною у Другій світовій війні.
Вона стала наслідком підписаного 77 років тому
акта капітуляції нацистської Німеччини, який, до речі, довелося
підписувати двічі. Перший раз це сталося уніч проти
7 травня 1945 року – у Реймсі, традиційному місці коронації французьких
королів. І днем пізніше – у Берліні. Бо Сталіна не задовольнила перша
церемонія.
Доречним буде дещо
нагадати ось ці історичні факти.
Після смерті Адольфа Гітлера вже ніхто не сумнівався,
що єдиним способом закінчення війни у Європі є капітуляція Німеччини. Адмірал Карл Деніц, наступник Гітлера,
рекомендував військам здаватися в полон до західних союзників. Адже перспектива
кількалітнього перебування в таборах на просторах Євразії не приваблювала вояків Третього
Райху.
Остаточно акт
беззастережної капітуляції Німеччини підписав перед представниками США, Великої
Британії, Франції та СРСР керівник штабу головного командування Вермахту
Альфред Йодль 7 травня у французькому місті Реймсі, де тоді містився головний
штаб командувача союзних експедиційних військ у Європі Дуайта Ейзенгавера.
Німці
пропонували підписати капітуляцію німецьких військ лише на Західному фронті.
Але Ейзенгавер наполягав на одночасній капітуляції німецьких військ на обох
фронтах. Адмірал Деніц не погодився на такі умови й послав до Реймса генерала
Йодля, щоби переконати союзних англосаксів продовжити воєнні дії на Східному
фронті. Але, коли надвечір 6 травня він прибув у Реймс і зрозумів, що союзники
наполягають на загальній капітуляції. Зрештою адмірал Деніц уповноважив Йодля
підписати Акт капітуляції.
Генерал-майор
Іван Суслопаров,тодішній керівник радянської військової місії при SHAEF. Інших радянських генералів
тоді у Реймсі не було. Суслопаров переслав до Москви текст Акту капітуляції та
чекав дозволу на його підписання. До часу підписання дозвіл так і не дійшов,
тому Суслопарову довелося підписувати документ з власної ініціативи. Підписаний
у Реймсі Акт капітуляції мав набрати чинності з 23 години за
середньоєвропейським (берлінським) часом 8 травня.
Але Сталіна не
влаштовувала капітуляція Німеччини у французькому Реймсі, він хотів, щоби
Німеччина врочисто склала зброю перед радянським командуванням у самій столиці
ІІІ Райху. Аби не дратувати «дядечка Джо», західні союзники погодилися
влаштувати для нього ще одну церемонію.
Уранці 8
травня з Фленсбурґа англійці привезли до Берліна літаком полонених ними
фельдмаршала В. Кайтеля, адмірала фон Фрідебурґа та генерал-полковника ВПС
Г. Штумпфа. Того ж дня прилетіли командувач стратегічних ВПС США
К. Спаатс, головний маршал авіації Великої Британії А. Теддер і
французький генерал Ж. Латр де Тасіньї.
З Москви
прибув заступник наркома закордонних справ Вишинський. Керував церемонією
маршал Жуков. Довго чекали на погодження в Москві Акту капітуляції, який мало
чим відрізнявся від попереднього. Церемонію розпочали пізно вночі – о 23 годині
за берлінським часом. У Москві це вже було 9 травня, тому Сталін підписав указ
Президії Верховної Ради СРСР про проголошення 9 травня Днем перемоги.
Звичайно, для
більшості радянських людей це був радісний день. Адже закінчилася війна,
з’явилася надія на повернення рідних і близьких, на покращення життя. Водночас Україна,
як і багато інших республік, опинилася під новою окупацією – радянською.
Спротив цьому явищу організувала Українська Повстанська Армія, окремі загони
якої на теренах Західної та Прикарпатської України діяли до середини
п’ятдесятих років минулого століття.
Сонце свободи зігріло нашу націю лише в 1991 році.
Тільки російський супостат ніяк не бажав і не бажає миритися з нашою
Незалежністю і, зрештою, почав нищити наш дух вольності. Скільки блюзнірства та
ницості треба мати, щоб вранці у День перемоги над нацизмом послати у
«подарунок» українцям десятки ракет, що сіють смерть та несуть розруху, а потім
вітати український народ з трибуни мавзолею зі святом. Подібне кощунство
притаманне лише кремлівським виродкам на чолі з їхнім вождем-керманичем
путіним. Брехня та цинізм давно на службі у цих виродків без роду-племені.
Світова громадськість, українці в їх числі, по-різному
ставилися до Дня перемоги. Скажімо, наш фотокореспондент і водночас редакційний
водій Віктор Райов з неабиякою гордістю каже, що його батько Михайло був
учасником параду перемоги, що відбувся у червні 1945 року в москві. Наш колега,
відомий на теренах Волині адвокат Олександр Подольчук пишається батьком-фронтовиком
Сидором, який пройшов не одну тисячу кілометрів європейськими полями та
шляхами, визволив незліченну кількість населених пунктів, штурмував Кенігсберг,
де й зустрів перемогу. В автора цих рядків якась душевна роздвоєність:
втішений, що живими-здоровими вернулися з німецької каторги батьки і водночас
ятрить душу пекучий біль, що й досі не
відаю, де і при яких обставинах у перший рік війни загинув менший батьків брат,
а мій дядько Володимир, який 18-річним юнаком пристав до повстанців. Не знаю
також, де покоїться прах моїх дідуся та бабці, яких «доблесні визволителі»
після перемоги вивезли на сибірські простори ерефу. Їхні відщепенці і сьогодні
наслідують цю засуджену всім світом геноцидну політику.
Справжня Перемога
очікує нас, весь світ у тому числі, попереду. Живемо надією, що наші доблесні
воїни наблизять цей жаданий час та остаточно доб’ють мерзоту, яка, мов саранча,
полізла на нашу землю. І знову з неабиякою гордістю проскандуємо: «Слава
Україні! Героям слава!»
Володимир ПРИХОДЬКО.