Чесно кажучи, життя моє
склалося так, що до 70 літ я навіть не знав, які двері ведуть у лікарню чи
медпункт. Не те, щоби хоча б раз не лікувався, просто поправляв здоров’я вдома…
А на початку цього року – допекло.
Любомльські медики направили
на обстеження в обласний онкодиспансер. Ось там і довелося вперше в житті стати
пацієнтом однієї з палат. За рекомендацією заввідділення хіміотерапії Євгенії
Урницької проходжу тут курс лікування. І саме тепер усвідомив, як непросто в
наш час купити необхідні медпрепарати!
Якщо перших два курси
обходилися мені в 1000-1200 грн, то після 1 квітня ціни зросли фактично на
100%.
Я вже почав задумуватися, де
взяти кошти для подальшого лікування… Й відповіді не знаходив. Звертався з
проханнями про допомогу до районної та обласної держадміністрацій. Сказати по
правді, мало вірив у позитивне вирішення моїх звернень: всі знають, що в Україні
ситуація просто жахлива.
Думав: владі та людям, що в
ній працюють – не до мене і не до таких, як я…
І – помилився! Невдовзі
надійшли повідомлення з органів виконавчої влади районного та обласного рівнів
про виділення для потреб лікування певних коштів. Їх мені майже вистачило на
четвертий курс процедур.
Із Луцька додому повернувся в
перших числах червня. А через кілька днів мені зателефонували із сільського
відділення зв’язку і запросили завітати до них. Яким же було здивування, коли
працівники пошти виклали переді мною цілу пачку (30 штук!) грошових переказів
на різні суми, але з однаковісінькою зворотною адресою – «Обласна рада»!
Загальна сума чималенька, якщо ліки не подорожчають знову, то коштів вистачить
ще на три-чотири курси лікування.
Хто ж їх пожертвував?
Безумовно – це ціла група
депутатів облради, яких заохотив до благодійності їхній колега від Любомльщини
Володимир Латковський. Знаю Володимира Володимировича вже не перший рік як
людину благородну, чесну, добропорядну. Він завжди готовий прийти на допомогу
нужденним, а в цьому я переконався ще тоді, коли працював у редакції районної
газети. Ми часто друкували статті про його плідну діяльність.
А нині мені хочеться міцно
потиснути руки всім, хто відгукнувся на заклик Володимира Латковського і від
щирого серця подякувати за вчасну допомогу. Один цей факт сприяє одужанню!
Хочеться жити й радіти життю, якщо поряд є такі гарні люди.
Василь МАРИНЬОХА,
пенсіонер, колишній головний
редактор газети «Наше життя».