Сталевий голос
України в ексклюзивному інтерв’ю для «Волинської газети» розповів, якою насправді
є Ніна Матвієнко.
Арсен Мірзоян днями відіграв у Луцьку концерт. Вдруге за
менш як півроку зібрав повен зал. Назвав так романтично – «Ніч», запланував
напередодні Дня закоханих, тож очевидно і зрозуміло, чому квитки розійшлися на
ура. Жіноча аудиторія на цьому святі ніжності переважала з величезним відривом.
Єдиний, але дуже красномовний факт: коли сталевий голос, прикрашений струнним
тембром гітари, стих і красень Арсен сказав вдячне «до зустрічі», жіночка за
сусіднім столиком чарівним голосом телефоном повідомляла (очевидно, улюбленій
порузі), що вона провела… ніч із Мірзояном.
«Волинській
газеті» вдалося значно більше. Скажу чесно: ідея записати інтерв’ю виникла у
день концерту. Швидко шукаю будь-які контакти, натрапляю на пані Юлію, котра
каже, що не бере участі в турі, але дає мені мобільний Тетяни – концертного
директора Арсена Мірзояна. Телефоную, чую, що поки музиканти в дорозі, а за
півтори години вже йду у «Show
Basilic», де й відбувся концерт.
Арсен, як і
вся його команда, сидять за столиком, балакають. Чекають обіду. До речі, поміж
собою спілкують російською, але почувши мою чисту українську, Мірзоян одразу
змінює мову.
– Я спочатку про своє. Можна?
– Добре, –
сміється.
– Ви ж у Луцьку не вперше?
– Точно.
– То як вам враження?
–
(Задумується на хвилину) Спокійне місто.
– І то все?
– Точно за
масштабами його не знаю.
– А де ви були?
– Ну от у
центрі, як і зараз. Колись Саня Положинський покатав містом. А якось сам гуляв.
– А вперше коли приїхали?
– Та ми у
Луцьку були навіть ще коли виступали з комедійними програмами.
– Я в курсі, що ви кавеенщик іще той.
– Ага.
Словом, були ми у вас багато разів. Місто для мене – наче рідне. А Луцьк такий,
повторюся, спокійний. От порівняно із Запоріжжям (місто, де народився співак, – авт.), яке теж спокійне, але вже до депресивності,
то Луцьк, можна сказати, в міру.
– Мабуть, не стану писати, що ви рідне місто називаєте депресивним…
– Чому? Ми
поміж собою завжди жартували, що ми – хлопці з депресивного регіону. Це взагалі
стосовно творчості. Дуже багато музикантів, митців, хто починає там розвиватися
чи рости, згодом їдуть звідти.
– Та у нас переважно таланти хочуть розвиватися у Києві –
то не секрет.
– Ні. Чому
ж? От у Львові, Дніпропетровську, наприклад, є всі умови для митців. Наш
акардіоніст сам із Житомира, але мешкає й активно творчо працює у Львові.
Мені шкода,
але у моєму рідному місті зараз, та й в Україні загалом, людям творчості
непросто. Знаєте, ми останнім часом втратили багато артистів – виїхали у ту ж Росію,
Америку,Китай, навіть Ізраїль. Розумієте, музикант працює там, де він потрібен.
– Це очевидно, як і те, що ви потрібні тут. Пробачте, але
я знову заведу мову «про своє». Читаю анонс цього концерту. А тут таке,
записане з ваших слів: «Одного разу в Луцьку ми просто зайшли в студію…» Це не
помилка? Ви серйозно за одну ніч записали збірку пісень, та ще й у нашому
місті, а тепер їздите з нею всією Україною? І про яку саме студію говорите?
– Так-от же –
сусідній будинок – студія « ВОДТРК».
Тоді справдініхто не планував чогось такого, просто взяли в руки
інструменти, хлопці сіли за пульт… Результатом тієї ночі став диск «Ніч»,
вийшла така собі ніч на Волині, там є старі пісні, нові.
– Про вас кажуть, що тексти всіх-усіх пісень пишете самі.
То правда?
– У мене є
співавтор – Мар’яна Вдовиковська. Вона львів’янка, мешкає в Ірландії, я іноді
запозичаю у неї вірші, метафори, якісь фрази, думки.
– То запитаю принагідно: слова моєї улюбленої «Можеш як…».
Там: «…хочеш, уб’ю тебе?». Звідки у вас таке береться? Чи то ви справді такий,
як би правильніше сказати?..
– (Пауза) Коли
повинен приймати важкі рішення, а розумієш, що жити без людини не можеш, та й
сама людина тебе просить «краще вбий» – ціна втрати рівноцінна. От і вийшло
так. Це стан душі, розумієте? Всесильне почуття любові.
– Ви згадували про Сашка Положинського, котрим пишається
Луцьк. Співпрацюєте чи товаришуєте?
–
Товаришуємо і тому співпрацюємо. Ми один одного часто підтримуємо на концертах,
разом виступаємо, особливо на благодійних. У нас команда.
– Я не можу зараз оминути події на Сході. Ви одним із
перших заявили про свою позицію, про вас писали, що виступаєте для українських бійців.
– Так,
виступав у Слов’янську, Краматорську, Сватовому, Кремінній, Сєвєродонецьку…
– Все безкоштовно?
– Безкоштовно?
Та ми, взагалі-то, на це власні гроші витрачаємо. Не хочу зараз особливо про таке
говорити, але загалом не тільки цим підтримуємо наших хлопців, а й нерідко допомогу
відправляємо через волонтерів. Востаннє був там 22 грудня. Відвідував 95-ту
бригаду – вони тоді були у Слов’янську. Просто дізнався, що волонтери збирають
необхідні речі і планують їхати, то я попросився з ними. Юрій Тира тоді все
організовував.
– Я розумію, що ви зараз скажете, мовляв, не відповідаю
за інших, але все ж запитаю: Ані Лорак, Таїсія Повалій – народні артистки
України – так, як би лояльніше сказати, зневажили свій народ…
– Я справді
не стану осуджувати… Але скажу таке: у цей час, коли відбувають страшні події,
не можна бути голубом миру. Треба однозначно займати позицію. Ми – українці. А
голубом миру треба було бути спочатку, починаючи з Майдану. (У розмові – знову значна
пауза, – авт.) а про те, що буде
війна, попереджали ще з 2008-го: мій друг Анатолій Пашинін (російський та
український актор, – авт.) ще до Майдану приїхав і заявив на
прес-конференції, що все почнеться з України, побажав Путіну здохнути – і всі
над ним посміялися, сказали, мовляв, що ж ти, Толю, так собі кар’єру рушиш…
…Знаєте, ту
російську пропаганду на Сході треба було присікати ще років 7 тому. Добре, що
от у моєму Запоріжжі, наприклад, віддаючи данину моді та іншим патріотичним
причинам, люди все ж знають тепер, що вони українці і вважають себе українцями.
Та й, зрештою, ми – центр козацької вольниці. Але повернуся до Сходу… Коли
приїздиш туди із концертами і чуєш, як люди кажуть, що у них уже кілька років
не виступали україномовні артисти під час державних заходів, а була всюди лише пропаганда
«русского мира», то… Там же переважно працювали артисти – я їх називаю скоморохи,
в піснях котрих пропаганда існує! Я ж цього не люблю і славити жодного царя не
збираюся.
– Не любите владу?
– Не
довіряю. Жодній. От, наприклад, беру людей на роботу – вони працюють, за що й
отримують гроші. А якщо мені не подобається, як вони свої обв’язки виконують, то
просто звільняю. Те ж саме із владою. Ми наймаємо людей на посаду Президента, Прем’єр-Міністра.
А вони ж нічого не вироблять, на них працюють люди, всі українці. А чомусь там
помилково вирішили, що саме вони – головні. Ні! Так само помилково вирішили, що
Майдан когось привів до влади. То скажу: Майдан нікого не привів – він повалив
стару владу і виділив квоту довіри наступним. Якщо ці люди не працюватимуть, то
станеться те ж саме. Майдан – інструмент, який знімає владу, будь-яку – не
більше.
– Зміню цю важку тему. Можна на завершення про особисте?
– Звісно.
– Не стану запитувати вас ні про колишніх, ні теперішніх
жінок. Хочу почути про іншу жінку у вашому житті – маму вашої коханої.
Легендарна Ніна Матвієнко – яка вона у побуті, як починає ранок, що розповідає
рідним за вечерею?
– Світла, добра,
усміхнена – наче сонечко,ну і безапеляційно велика. Ми можемо просто сидіти на
кухні і розмовляти на якусь тему. Але у будинку, де ми всі тепер живемо, завжди
багато людей, тому спілкування постійно активне. Бесіди бувають довгими. У Ніни
Митрофанівни є що розповісти. Тому всі частенько сідають – і Ніна Митрофанівна
починає розказувати. Про все: як народжувалися пісні, як вона з диктофоном
їздила селами і збирала фольклор.
…Історія про
пісню «Сизокрилий голубонько»… Сталося це випадково зовсім. Ніна Матвієнко
тоді, не відаючи, що у Микити Хрущова було прізвисько Голуб Сизокрилий,
заспівала… Там такі слова: «Сизокрилий голубонько, по полю літаєш. Ти не сієш,
ти не ореш, з чого жити маєш?». От після цього відчула переслідування,
звинувачення, що ніби намагалася висміяти… Буває, вона розповідає історії про
своє студентське життя, буває – з дитинства.
Ми з Тонею, до
речі, зараз готуємо проект «Антоніна». Я
лише автор ідеї, а вже Тоня і Олександр Шульга (саунд-продюсер проекту)
втілювали задумане у життя. То буде тріо Тоні Матвієнко, Ніни Митрофанівни та
її мами Антоніни. Дуже цікавий проект.
– Тоню назвали на честь бабусі?
– Так. І колись
Ніна Матвієнко співала з мамою, то нам вдалося на треки покласти голос
Антоніни, а Тоня чи Ніна Митрофанівна вже поверх співають. Це буде електронна
музика – дуже модна.
– Та, що в тренді…
– Так, зараз
за кордоном – в Америці та Європі – всі шукають модну українську музику. Не
знаю, коли вийде альбом. Але він уже записаний, зведений, просто ще не
вирішили, на яку дату призначити презентацію.
– Іще одне особисте: де ви відпочиваєте зазвичай?
– У Буковелі
катаюся на сноуборді. А восени і на весняних канікулах їдемо з дітьми у Єгипет
– щоб вони там попірнали. У мене старший син активно займається плаванням.
Молодший, йому 4 роки, теж трохи булькається. А ще у нас – велосипеди,
волейбол.
– Все активно. Ви що, колись мріяли стати спортсменом?
– Ніколи не
мріяв. Я десять років займався гандболом – це неймовірно важко.
– Ніяк не можу поставити крапку у розмові, хочеться запитувати
ще і ще. Цікаво знати, чи вам подобається визначення – сталевий голос.
– Та я сам
його придумав! Рідна Запоріжсталь надихає. Та й узагалі просив не застосовувати
до мене такі визначення, як золотий, чи діамантовий голос. Завжди кажу: давайте
тільки без цього, а то звучить якось… абсурдно чи що.
– Дякую. Відпускаю вас їсти. Смачного.
(Весь час,
поки ми розмовляли, Арсен Мірзоян вдихав аромати обіду, котрий чекав його на
сусідньому столику, і не подав жодного натяку про швидше припинення розмови,
бо, мовляв, голодний із дороги. За що окреме таке собі жартівливе спасибі. А
серйозна вдячність – за те, що досі не «збагатився» навіть краплею зіркової
хвороби, – авт.).
Розмовляла Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора та відкритих джерел.