Текля Дишлюк – не
тітка Олександрові Дишлюку, голові Турійської райдержадміністрації, проте своєю
прямою причетністю до дивовижної естафети поколінь викликала в Олександра
Олександровича щирий інтерес! Це й не дивно: фото турійської Сушибаби столітньої
давності знайдене в… німецькому архіві!
Якщо всесвітня
павутина через нерозбірливість у стосунках із постачальниками інформації вже
давно (й по заслугах!) завоювала титул інформаційної помийної ями, то з цим
важно не погодитися. Проте люди, які з посиланням на поважний німецький архів
недавно розповсюдили кілька унікальних фотографій майже столітньої давності про
один із невідомих епізодів у житті Волині, поставилися до цього зі знанням
справи. Так і з’явилася в нашій розповіді перша цеглинка, котра згодом
дозволила відтворити цілу конструкцію, де доля людей органічно поєдналася з
долею споруд, ними зведених і через них зруйнованих…
Одна з місцевих
мешканок, помітивши в руках фотоапарат, стримано поцікавилася: а чого це її
хату знімають? Коли почула пояснення, у миловидної та доволі рухливої на свій
пенсійний вік жінки (досі шкодую: чого не записав ні імені її, ні прізвища?!) гнів
змінився на милість. І от уже разом ми роздивляємося роздруковане з Інтернету
зображення. На старій фотографії – суто німецька ідилія, що разюче
відрізняється від наших реалій: наче той ліс німці висадили рівнесенькими
рядочками, ніби в парку. А в нас часом за корчами дерев не видно… Так-от,
знімок дуже педантичний: на фоні дерев’яної хати, що вкрита соломою,
закарбувалися на віки невідомі кайзерівські солдати в уніформі та група
української дітлашні в домотканих свитках. Старший хлопець, той, що в кашкеті,
вже заслужив на таке-сяке, але власне взуття. А меншенькі дівчатка всі як одна –
в хустинках, проте – босі…
Та чи ж була така
споруда в Сушибабі?
Жінка, розмірковуючи,
раптом впізнає:
– Та це ж стара хата
нашої Теклі! Правда, бабуся живе по сусідству, вже в іншій. А колишня вже майже
зруйнувалася: дах завалився, тому навіть внутрішні стіни не витримали…
І ось ми вже біля чи
не найголовнішої героїні старої німецької фотографії. Чому героїні? Бо за сто
літ серед живих нікого з людей, на ній зображених, уже немає. Та й будинок
доживає останні дні, з останніх сил вдивляючись чорними вікнами в голубе небо
Сушибаби. Може, чудом тримається на чотирьох стінах і чесному слові, щоб таки
хтось пригадав той давній епізод із його непростого життя, що увібрало в себе і
дві світових війни, і міжвоєнне лихоліття, і те, як одних у колгосп зганяли, а
інших – на Сибір вивозили?
Намагаємося
розгледіти деталі, за якими можна було б ідентифікувати об’єкт нашого пошуку.
Низенькі вікна, під
якими до землі лише кілька колод. І на фото, і в натурі –повна схожість. Вхід
до будинку прикрашає навіс. Колись – під стріхою, тепер – під залишками
почорнілого шиферу. Лівіше від нього – характерні виступи зі стіни: всередину
йде тонка стіна, що відгороджувала сіни від комори. Віконниці, правда, вже не
такі візерунчасті…
– Так за сто років їх
уже разів зо п’ять поміняли! – підказує наша добровільна помічниця.
По сусідству,
буквально на одному подвір’ї, – ще одна хата. Трохи пізнішої побудови, але вже
також доволі солідного віку. Всередині чути якісь звуки. Заходимо. На кухні,
біля плити, порається старенька. Це – Текля Дишлюк.
Оскільки старенька
вже недочуває, доводиться розмовляти на підвищених тонах:
– Ви якого року
народження?
– Двадцять другого!
– Оця хата, де дах
упав, ваша?
– Моя, моя, –
стверджує. – Правда, колись у ній не тільки я жила. Батьки її збудували: Гапка
і Якуб. Було в них зі мною вкупі аж десятеро дітей! А недавно дах завалився. Я
всередині якраз була. Ледь на вулицю вилізла. Якби не сусіди, то сама й не
зуміла б…
– Можете братів і
сестер назвати?
– Іваська, Федошка,
Ганна, Арсен, Василина, Іван… Гнат ще був… Юхима поховали… – бабуся намагається
пригадати інші імена, але їй так і не вдається.
Показуємо їй
зображення старої фотографії. Може, впізнає свою рідню? Але й тут нас очікує
невелике розчарування. Старенька, який уже 91 рік, не тільки недочуває, але й
погано бачить:
– Та де я тут
розберу? Тільки й видно, що якась хата і якісь люди…
Але якщо Бог відібрав
у Теклі Дишлюк здатність добре чути і зірко бачити, та ще й з пам’яттю обійшовся
не зовсім гарно, проте не все так безнадійно. Бабуся забула не все:
– Хата в нас була чи
не найкращою на Сушибабі (назва села звучить із наголосом на другому складі, –
авт.). Бо батько не якимсь там наймитом був, а справжнім господарем! Казали, що
13 корів тримав, 6 коней, вітряним млином володів, а ще – шістдесятьма
гектарами лісу! Млина того йому панич Шумський допоміг збудувати. Але й і
гарним же ж був…
– Може, шістьма
гектарами батько володів? – делікатно перепитує моя супутниця.
– Знаю, що кажу: шістдесятьма!
Батько казав, значить, так і було. А ще говорив моїй мамі: «Гляди Теклю, нашу
найменшеньку, бо не знаєш, при кому доживати віку будеш!». Батько, правда,
помер набагато раніше, ніж мама. А я її й доглядала, бо заміж вийшла якось
недобре…
– Як то так?
– А так, що побралися
ми з чоловіком, а він за кілька днів узяв та й повісився… З тих пір я заміж
більше не ходила і батьківську фамілію не змінювала.
– Хто ж вам доживати
віку допомагає? – цікавлюся, звертаючи увагу на стос свіжопорубаних дров біля
старезного горіха.
– Та родичі й сусіди,
– промовляє. – Як моя хата завалилася, то ледь живою залишилася. Все там було.
Навіть шафи, в яких і лахи, і фотографії… Так мене сюди забрали, де колись
рідня жила…. Все маю. І дрова, про які питаєте, теж. А горіха того – я садила!
І ясена, що біля старої хати, теж! Старі вони вже, такі, як і я…
Ми ще довго
розмовляємо з Теклею Якубівною. Вона не скаржиться на самотність, бо і рідня
навідується, і сусіди та односельчани не забувають.
– А ще до мене з
Турійська приїжджали, – з великою гордістю каже старенька. – Із собесу!
Прощаючись,
цікавлюся, чи, бува, не родичка Текля Дишлюк Олександрові Дишлюку, голові
місцевої райдержадміністрації?
– Родичка, родичка! –
погоджується майже одразу. – Він онук мого батька брата!
За якийсь час,
спілкуючись із Олександром Олександровичем у його службовому кабінеті, розказую
йому про доволі нестандартну історію, пов’язану із Сушибабою. Він, вислухавши,
посміхається: мовляв, яка рідня, якщо він родом із Київщини?! Але одразу ж
додає: за час роботи на Турійщині для нього не тільки всі Дишлюки рідними
стали, але й усе населення району!
…Залишаючи невеличку
Сушибабу, що вузенькою стрічечкою подекуди нових, а здебільшого старих і
покинутих хат тягнеться від дороги між Купичевом до Озерян в бік лісу,
знаменитого своїм чистим Бенедиктовим озером, ще довго згадую людей, із якими
вдалося познайомитися. І про те, з яким інтересом селяни на вулиці розглядали
стару німецьку світлину… Самі ж сфотографуватися не захотіли: для цього,
мовляв, треба гарно вбраними бути, а посеред тижня вони зайняті звичною
селянською працею…
Ну, а щоб поставити
крапку в цій історії, вочевидь, добре було б або запит в архів Федеральної
землі Баден-Вюрттенберг надіслати, або, при оказії, відвідати цю німецьку
територію. Бо якщо українське представництво на столітньому фото ми вже
встановили (найімовірніше, біля солдатів – старші брати та сестри Теклі
Дишлюк), то цікаво було б дізнатися, що то за військовослужбовці кайзерівської
армії в далекій Сушибабі з 1915-го до 1917-го квартирували?
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з архіву
Федеральної землі Баден-Вюрттенберг (ФРН) і автора: група солдатів та дітей
біля хати в Сушибабі, 1916 р.; Текля Дишлюк, яка в ній жила; тепер раритетна
споруда вже майже зруйнувалася; ще одне архівне фото: молода українка годує
немовля, поруч із нею – чоловік і ще одне дитя.