Рятівників
чудотворної бучинської реліквії селяни готові приймати «як рідних», коли б вони
не приїхали на Любешівщину! А найбільше поверненню святині до Бучина люди завдячують…
нинішньому керівникові волинських поштарів, а ще зовсім недавно – офіцеру
Служби безпеки України Олегові Гавришківу!
Така
вже доля в цієї Чудотворної… Кілька разів із недоброї волі лихих людей зникала унікальна
ікона з цього крихітного села. І кілька разів поверталася… Люди вважають це також
однією з її дивовижних властивостей. Бо все село тримається за реліквію, як за
останню надію втримати Бучин на світі Божому. І коли після зухвалої крадіжки у
2007-му завдяки оперативним діям співробітників СБУ святиню вдалося знайти в
лісі попід кордоном із Білоруссю, бучинці вкотре переконалися: дива Господні
трапляються завжди. Бо поки віряни плакали й молилися, молилися й плакали,
правоохоронці думали й шукали, шукали й думали…
Щороку,
на літнього Миколи, море людей вирушає у 15-кілометрову прощу – від с. Зарудче
до с. Бучин на Любешівщині. Цій традиції – понад століття віку… Йдуть
поклонитися образу Бучинської ікони Божої Матері. З усієї Волині, з Рівненщини,
Львівщини, сусідньої Білорусі. Видовище – неймовірне. До села, яке ледве-ледве
тримається на світі через невелику кількість мешканців, пливуть і пливуть люди.
Серед них чимало, кому Богородиця вже дарувала зцілення. Помагає вона і сліпим,
і неходячим, і бездітним подружнім парам…
Знавці
ж іконопису засвідчують древність образу. Вважається, що написано цю ікону у XXVII
ст. Образ Богородиці – коронований (це означає, що він чудотворний), зодягнутий
у срібну ризу. В основу зображення покладено видіння образу Божої Матері
італійським художником Джованні Батіста Сальві. Тому Бучинська Богоматір
неймовірно схожа до зображення Мадонни з його картини «Мадонна у печалі» (1640
р.).
Бучин
– глибинка глибинок, де ще можна побачити клуню під соломою та почути місцеве
«віте скажіте…». Трохи більше 10 км сякого-такого шляху. При в’їзді – самотня
зупинка із зображенням лося (певне, впольований мешканець довколишніх лісів) й
така ж самотня, але заквітчана стрічками «фігура» у вигляді хреста. Село – то
жменька хат і фактично дві вулиці. Через одну оселю – пустка… На вулицях – жодної
людини. Помітивши «чужий» автомобіль, із глибини крайнього двору чимчикує
83-літній Трохим Хомич…
«Віте
нікого не найдете», – каже. Мовляв, усі, хто силу має, нині в церкві, свято ж.
А він, старий і немічний, отако з кульбою ще ходить, а вже до храму – трудно.
Свято-Миколаївський
храм – у незвичному місці. Бучинські «аборигени» пояснюють: колись церква була
в самому селі. Коли за Бучином у заплаві Стоходу раптом явився образ Божої
Матері, то його відразу ж занесли у храм. Не встигли й зоглянутися, як ікона
повернулася на місце. Тричі її заносили в церкву, тричі вона поверталася. А
згодом помер молодий сільський священик. Це бучинці прийняли як знак. Вирішили:
Богородиця хоче, аби храм був там, де явилася ікона. Ось тому й дотепер височіє
він за селом… У мокру пору довкруги стоїть така вода, що на службу люди по
колодах ходять, а церква все одно суха. А тому, що історія ця – реальна, є
підтвердження: на одній із сільських вулиць справді є місце, де колись стояв
храм. Там кілька напівсухих дубів і кілька могилок.
Відколи
у Бучині кілька століть тому об’явилася ікона, місцевий храм є місцем дива і
паломництва. Коли з 60-х до початку 90-х церква не працювала, бо «влада Рад»
була войовничо-атеїстичною, то ікона «перекочувала» в с. Деревок. А під
куполами храму, за безбожною радянською звичкою, облаштували зерносклад. Як на
Україні і дихати, і вірити стало вільніше, громада повернула реліквію. Відчинили
й двері храму. Служби у селі правлять рідко: на великі свята. Однак нам
пощастило, бо приїхали саме такого дня. Отець Георгій завершував молитву.
Прихожан на пальцях порахувати можна. Під пильним поглядом Богородиці вони тихо
моляться.
«За
ці віки було багато різних чудес, тільки їх ніхто не записував: більшість живе
у людських переказах. Один чоловік із нашого села залишив свідчення: коли його
юнаком взяли до німецького полону, мати молилася Бучинській Богородиці так, що
на її колінах були мозолі… Зрештою, він повернувся звідти живим і неушкодженим.
Старожили переповідають, що багато дітей видужувало після молитви. Є свідоцтво
дива, що трапилося в наш час: цього року на Миколи до вводу з малям приїжджала
жіночка, яка переконана, що змогла завагітніти тільки, коли повірила у силу
молитви до бучинської Божої матері (а до того подружжя 10 літ не мало дітей)»,
– розповідає священик.
На
початку Великого посту 2007-го ікону та ще дещо з храму вкрали…
«Люди
відразу почали щиро молитися, плакали…. – згадує о. Георгій. – То була дуже
сумна звістка для Бучина. І раптом напередодні Пасхи ікону знайшли на межі з Білоруссю!
Спочатку вона перебувала в СБУ як речовий доказ у кримінальній справі, а позаяк
під час цих перипетій трохи постраждала, то там же, у Луцьку, її «підреставрували»,
щоб краще зберігалася».
Відтоді
бережуть прихожани та духовенство реліквію – мов зіницю ока. А перипетії з нею
ще більше зміцнили віру краян. У Бучині вкрай категорично заперечують
можливість передачі образу до музею чи тимчасово в інші храми, щоб до ікони
могло прикластися більше людей. Тут переконані: це – їхня святиня, вона не має
покидати село. Інакше – чекай біди…
Щорічний хресний хід.
Найбільше
ж деталей про дивовижну історію повернення Бучинської Ікони Божої Матері знає головний
поштар Волині Олег Гавришків. Бо… саме він виймав її з-під сміття у лісі
поблизу кордону, звідкіля тій злодії проклали дорогу контрабандою за кордон.
Нині Олег Мар’янович працює директором Волинської дирекції УДПЗ «Укрпошта», але
охоче ділиться спогадами про січень-березень 2007-го:
«Я
тоді працював у Службі безпеки України. Випадково на пропозицію товариша якось
відвідав храм у Бучині. Він часто мені розповідав про місцеву реліквію –
Бучинську ікону Божої Матері. Чув я і легенди про те, як її вивозили, а вона все
поверталася. І як тамтешній атеїст у радянські часи кинувся на неї з ножем, від
чого на срібних обладунках залишився слід від порізу, а нападника відкинуло неймовірною
силою. Поговорили тоді, послухали, та й усе. Але я помітив на ту пору, що
церква мала благенький замок, що вона перебуває далеко за селом… Подумав: якщо
образ дійсно має історичну та культурну цінність, його треба надійніше
зберігати. І поки ми з’ясовували, чи дійсно це – древня ікона (а виявилося, що
вона справді датована XXVII ст..), поки готували звернення до
облдержадміністрації, аби керівництво УПЦ сприяло у збереженні цінностей, як на
Водохреще 2007-го мені повідомляють: ікону та ще деякі речі з цього храму
вкрали. Просять: «Допоможіть знайти». Але, пригадую, грішним ділом продумав:
«Якщо вона чудотворна, то мусить знайтися…». Залучали до пошуків і міліціонерів.
Мало того, справа була на контролі в тодішнього міністра МВС Василя Цушка, а
тому з Волині йому мали щотижня звітувати про зроблене. Аж ось, у березні, ми
отримали сигнал про те, що у зазначений час цінності з Бучина будуть передавати
в одному з місць біля нашого і білоруського пунктів переходу кордону. У певний
день поїхав я зі своїм працівником у той ліс, влаштували спостереження.
Просиділи всю ніч, але так нічого й не виявили… А вже коли треба було повертатися,
вирішили оглянути довколишню місцевість. І в одній з ям помітили військову плащ-палатку,
присипану сміттям. Розгорнули – а там украдені цінності… Й серед них святістю
та сріблом сяяла Чудотворна Богородиця!».
Олег Гавришків.
Єдине,
про що й досі шкодує Олег Гавришків, так це про те, що так і не вдалося
з’ясувати, хто обікрав бучинську церкву і хто намагався контрабандою
переправити за кордон безцінні реліквії. А от у селі про це не шкодують: там
вірять, що злодіїв покарає Господь. Селяни ж тепер щоразу згадують його
рятівників. Правда, кажуть: того милосердного чоловіка, який знайшов ікону та
повернув її пастві, у Бучині з 2007-го ще не бачили…
«Віте
йому скажіте, що ми йому вельми дякуємо. Віте йому передайте, хай приїжджає…» –
щиро щебетали бабусі у святкових хустках на подвір’ї древньої церкви.
Насправді, вони не знали: той, хто безпосередньо причетний до повернення
бучинцям їхньої реліквії, і сам був серед прочан, які на Миколи приходили
помолитися Богородиці Бучинській… Тільки Олег Мар’янович не хотів зайвий раз
афішувати свою присутність, хоча очі Чудотворної не могли його не помітити…
Що
ж, тепер про цю дивовижну історію всі знатимуть. Причому не лише в Бучині та
навколишніх любешівських селах, але й по всій Волині!
Олена
ЛІВІЦЬКА.
Фото автора та Оксани БУБЕНЩИКОВОЇ.
