Кінець робочого дня… Здається, всі справи вирішені, заплановане зроблено… Втомлений… Виснажений… Але почуття завершеності додає якоїсь внутрішньої насолоди, гармонії самим із собою, з навколишнім світом.
Гіркуватий присмак технічної оливи, якою наповнене повітря заводського цеху, змінюється п’янкими ароматами весни… Вдихаєш їх, і тіло немов поринає в обійми природи. Стає легко… зникає втома… Поспішаєш такою знайомою, протоптаною роками стежкою, що навіть не задумуєшся над тим, куди ідеш – ноги самі несуть, звикли, немов пам’ятають дорогу додому… Весна… ох ця весна… Своєю неймовірною красою цвітіння ніжно збуджує, викликає бажання… шалені бажання… І мої думки, непомітно для мене самого, покотилися в невідомому напрямку, кудись туди, де чомусь досі щемно від спогадів, де так було солодко тілу, вільно душі, де панувала безвідмовна неймовірна пристрасть… Та найбільш хвилюючим було очікування тої миті чогось надзвичайного…
Вона ішла попереду… така гарна… Інколи оберталась, відчуваючи мене позаду… Здавалось, ніяковіла… Я бачив цю жінку не вперше… Так, невпевненість її у собі була показною… Чомусь несмілива, ховала очі, наче боялась стрітись з моїми… Щось у ній було таке, що вабило, і через те не міг одірвати очей… Я подобався їй, і це було помітно… Не раз ловив на собі той сором’язливий погляд… І те, що вона небайдужа до мене, тільки розпалювало цікавість до неї… Від цього я хотів її ще більше… Очікування випадкових майбутніх зустрічей переслідувало постійно… Тому в голові починало пульсувати, бахкання серця, здавалось, чують оточуючі. Дивне відчуття чоловічого потягу: дійсність стає маревом, немов зливаєшся з природою, з’являються тваринні інстинкти: хочеться отримати бажане, насолодитись, насмакуватись досхочу, задовольнити своє внутрішнє єство…
Думки… думки про неї не відпускали… скільки б їх не гнав… Чи знаю я себе?.. А чи є хтось, хто може дати відповідь собі на це питання?.. Мабуть, ні… Усі бояться своїх таємних помислів, а тим більше – нездійсненних бажань… Благо тому, хто вміє їх контролювати… Таких, мабуть, одиниці…
Струнка, тендітна, чомусь полохлива, мов пташка, і високий, кремезний, дужий, в усьому завжди впевнений, із владним характером чоловік… Дивне поєднання… Що ж тут приваблює?.. Чи буде сильний у пристрасті слабким і покірним?.. Чи стане пташка в екстазі голодною левицею?.. Людська надприрода буває дивує… Не знаєш чого від неї чекати… Але починаєш ловити себе на тому, що багато питань, а так хочеться відповідей…
Вітер дбайливо то огортає спідничку по її фігурі, то розвіює. Здається, як сильніше дуне,то вона полетить, тріпочучи крильцями, немов великий метелик… Гарні рівні ніжки збуджують… Не помітив, як прибавив ходу… Часте дихання розпирало груди, можливо, розуміючи, що це станеться зараз… Неймовірна сила штовхнула до неї… Вона поглянула на мене так, ніби знала, що я підійду. Здавалось, чекала цього… Очі… Гарні карі очі… рівний тоненький носик… звабливі налиті губки… Вітер тріпоче чорняве коротке волоссячко, немов бавиться з нею… Вона невпевнено поправляє хвилясті пасма на шиї тоненькими пальчиками… Зніяковіле «привіт» несміливо вилетіло з мене… Її вуста посміхнулись і тихо щось промовили у відповідь… Не почув… не перепитав… незручно… Ішли вже нарешті поруч… І тут я торкнувся її ніжної руки, стиснув легенько у своїй великій долоні… Якось дивно… невідомо звідки взялось хвилювання… Давно забуте відчуття чужої жінки… Не помітив, як почав перебирати тендітні пальчики, потискуючи кожен… Подумав, що не треба… Вона може відчути мою невпевненість у собі…
Весняна погода… Вона завжди така непередбачувана, як настрій примхливої красуні… Вітер навіяв короткочасну грозу… Ще сонце не сховалось за хмари, а вже починає крапотіти невчасно рясний дощ… Люди розбігаються, поспішають хто куди… А злива, здається, лише набирає сили… Навколо стає безлюдно… А мені не хочеться відпускати її руку. Очима шукаю прихисток… Обабіч дороги недалеко стоять гарні ошатні старі верби. Велике віття зеленим шатром схилилось до самого низу… Недовго думаючи, щедро вмиті грайливим дощем, ми зі сміхом ринули в обійми розкішного вербового гілля.
Тут сухо, затишно і якось загадково. Змоклі, захекані від бігу, трохи схвильовані… Спочатку не покидало відчуття незручності першого спілкування… Вона глибоко дихала, нетерпляче хапаючи ротиком повітря, а її звабливі груди від цього вбирали все більше і більше повітря, спокушаючи зануритись у них та забутись… Розмова не в’язалась… емоції переповнювали… Я стояв перед нею і дивився, як краплинки дощу неслухняно спадають з її волосся і так сміливо котяться по личку, шиї… нижче… ще нижче і ховаються під прозорою, мокрою від дощу кофтиною десь глибоко-глибоко, ніби губляться там і зникають… Я не стримався… не зміг… Бажання спраглими губами спіймати хоч одну краплинку перебороло мою порядність. У голові помутніло… Від сильного збудження, здалося, колихнуло, мов п’яного… Не помітив, як руки обхопили жіночий гнучкий стан, і я впевнено пригорнув її до себе… Вуста торкнулися вогкої голівки, ніжних щічок, ковзнули по бархатній шийці, відчувши тонкий аромат дощу… Вона пахне коханням… Хотілось її пити… пити… пити… випити всю… Гарячі губи почали ловили поцілунки, які потім щедро розсипались по всьому тілу… Несамовитість і нестерпність розсіювались навколо гучним диханням, здавалось, його чути крізь віття та зливу. Безсоромне «хочу» зірвалось між подихами пристрасті, забувши про всіх і все навколо, і було вже неважливо з чиїх уст. Насолода оповила обох і відмовитись від неї не було вже сили…
Лише руки давали собі волю… Ковзали по тілу, шукаючи потаємного, чогось ще більш звабливого, незайманого ними… Неслухняні пальці поспіхом розстебнули кофтину, їм нестерпно хотілося торкнутися шовкової шкіри грудей… Губи з трепетом стали тонути в них, впиватися, смакувати… Шаленість бажання… і я відчув себе диким звіром… сильним, ненаситним… та схаменувся: «Хоч би не задушити…» І, злякавшись самого себе, мимоволі послабив обійми… Та все ж боявся випустити з рук, через що тримав усе міцніше, притискав до себе все сильніше… сильніше… ще сильніше, доки не поринув у її безвість, де солодко… ніжно… гаряче… Здавалось, ніби мене затягувало глибше… глибше… ще глибше… І все навколо уже було неважливо: ні дощ, ні люди, ні те, хто вона і хто я… Увесь її внутрішній світ став моїм… Я володів ним… насолоджувався… п’янів… спрагло пив її і не міг напитися…
Непомітно переставав надворі гомоніти дощ… Лише інколи між гіллям було чути небагатослівний шепіт двох… та тихий стогін… тихий – тихий… і враз гучніший… ще гучніший… І потім, криком – громом розірвалось небо… Це гроза… Так, хай думають, що це гроза…
Коли отямився від того солоду, її вже не було… Неначе щезла разом із грозою… Небо проясніло… Хмарки розвіялись в невідомому напрямку… Захмелілий коханням, я пішов від вербового шатра до дороги, яка вилискувала під сонцем своєю чистотою після пролитого дощу… Я не помітив, як ноги самі принесли мене додому, залишивши свавільні думки та шалено розпусні спогади за його порогом.
Ніно КОМЕНТС.