Як під час комуністичної окупації України в м. Києві прощалися з Оленою Пчілкою, матір’ю легендарної письменниці Лесі Українки та інших славетних дітей? Чому українці не знали, що Олену Пчілку московські окупанти завжди вважали представницею «українського буржуазного націоналізму»?
Олена Пчілка написала більше 20 спогадів про своїх сучасників. Про неї ж сучасники написали мало… Не тому, що не могли, чи не хотіли. Ні, вони просто не встигли за життя… Бо це життя у них підло забрали.
Висловлюючи це переконання в соціальних мережах, дослідниця та науковиця Тетяна Данилюк, випускниця ВНУ імені Лесі Українки, зазначає:
«От що б написав Федір Петруненко, якого в родині Косачів ніжно називали «Ласочка»? Він мріяв збірку своїх поезій присвятити Ользі Петрівні і навіть присвяту записав: «Провідній Зорі мого життя». А у нього навіть могили немає…
Можливо, спогади про Олену Пчілку написав би хтось із тих 35 харківських студентів, які 1901 року вітали «невтомну робітницю на рідній ниві» такими словами: «Ваша 25-літня праця – це довга та важка дорога, на яку вітри з московщини наносять ріжного сміття, задуваючи усе гарне, що стрінеться».
Наймолодша Пчілчина донька Ізидора дуже точно сформулювала причину:
«Спогадів, що дали б її правдивий духовний образ, не дозволять подати до друку. Коли вже не можна замовчати зовсім, що Олена Пчілка жила на світі (наприклад, у біографії Лесі Українки), то подається її ім’я з епітетом «буржуазна націоналістка».
Чи не одиничним свідченням про «мовчазні похорони» О. П. Косач стали спогади Марії Туркало, які й навела Тетяна Данилюк:
«Оповістка в газеті сповнила скорботою серця всього українського громадянства, яке ще лишилося «на волі». І потягнулися з жалем в грудях «недобитки буржуазного українського націоналізму», як нас усіх тоді називали, до скромного помешкання на Овруцькій вулиці Лук’янівки, де в маленькій кімнатці, вся вкрита квітами, стояла труна з тілом Ольги Петрівни.
В день похорону (подія відбувалася в 1930 році, – ред.) вся вулиця перед будинком була повна народу. Стиха розмовляли, озираючись навколо, бо серед натовпу напевне є чимало агентів ГПУ. Оглядаючи тих, що зібралися, бачу професора Михайла Грушевського з дружиною, Людмилу Старицьку-Черняхівську з чоловіком та її сестру Оксану Стешенко, а далі Миколу Садовського, Миколу Зерова і багатьох інших знайомих. Усіх нас зібрало і об’єднало тут, біля гробу Олени Пчілки, одне почуття, одна туга. Тихо винесли домовину, поставили на катафалк, і процесія рушила, розтягнувшись на кілька кварталів. Не було духовенства, не було й звичайної тоді оркестри. Всі йшли мовчки. Розпорядники похорону скерували похоронну процесію йти повз Українську Академію Наук. Очевидно, в глибині їх душ ще жевріла надія, що українська культурна установа не може не зреагувати і хоч чим небудь не вшанувати пам’яті одного з піонерів української культурної праці, невтомної діячки і письменниці. Але даремні були ці надії. В Академії Наук тоді вже запанував новий дух. І ніхто там не подумав, що годилося б комусь вийти назустріч процесії і сказати бодай пару хоч і не дуже щирих слів. Будинок Академії стояв мовчазний і не привітний.
Поволі процесія проминула його і потягнулася в напрямку до Байкового кладовища. Місце останнього спочинку Ольги Петрівни біліло свіжою глиною поряд з могилою Лесі Українки. Мовчки зняли труну з катафалку. Не грала оркестра, не було промов. Що скажеш? Офіційні промови, дозволені в таких випадках, не передадуть того, що лежить на серці в кожного. Та вони б були образою покійної. Ніхто не наважився порушити урочистість моменту. І ця могильна, абсолютна тиша тільки підкреслила велич цієї хвилини. В ній був протест, німий протест і жаль. Михайло Грушевський, який стояв над самою розритою ямою, нахилився, взяв грудку землі і кинув на труну, стиха промовивши «Хай тобі земля буде легка!» (він ще не знав, що після його смерті енкаведисти заарештують і знищать його доньку Катерину Грушевську, – ред.). Це був перший і останній звук людського голосу. Мовчки всі підходили до могили, кидали в яму грудку землі і так само мовчки, не дивлячись один на одного, відходили. Вузенькою стежкою потягнулася людська шерега до виходу з кладовища, і незабаром біля свіжонасипаного горбочка залишилась тільки близька родина».
Тож Тетяна Данилюк закликала:
«Пам’ятаймо своїх! Усіх!».
Для повноти викладеного слід нагадати, що Олена Пчілка при народженні стала Ольгою Драгомановою, а в заміжжі Ольгою Косач. Вона народилася в 1849 р. у м. Гадячі на Полтавщині. Була зі знатного роду Драгоманових, чиї представники були на службі в гетьмана Богдана Хмельницького. Відома письменниця, меценатка, етнографістка, публічна особа.
Вона була послідовною українською патріоткою. Наприклад, у 1920 році, за більшовицької окупації, під час святкування дня народження Тараса Шевченка у Гадяцькій гімназії Олена Пчілка огорнула погруддя поета синьо-жовтим стягом. І коли розлючений комісар Крамаренко зірвав прапор, обурено скандувала: «Ганьба Крамаренкові!». Переповнена зала дружно підтримала її.
За антибільшовицькі виступи була заарештована чекістами в м. Гадячі, після звільнення з арешту виїхала до м. Могильова-Подільського, а від 1924 року мешкала і працювала в м. Києві, яке тоді ще не було столицею
На честь Олени Пчілки названа у м. Луцьку обласна наукова бібліотека, біля якої споруджено пам’ятник. Померла 4 жовтня 1930 р. у м. Києві, вочевидь, похорон відбувався саме 6 жовтня…
Остап КАЛИНА.
На фото з відкритих джерел та з архіву: пам’ятник Ользі Косач у м. Луцьку; Ольга Косач у волинському народному вбранні; Олена Пчілка з Людмилою Старицькою-Черняхівською та її донькою Веронікою, 1927 рік; в останні роки життя.