Після
пасхальних свят на Волині встановилася чудова погода. Розпочався дачний сезон.
У гарному
настрої, в оточенні любителів заміської праці та відпочинку, я очікувала на
маршрутку. Тісненько розташувавшись на лавочках, літні люди жваво перемовлялися
між собою. Складалося враження, що не тільки засадити город та подихати свіжим
повітрям хотіли дачники. Особливе задоволення приносила їм можливість досхочу побалакати.
– Таки
наш дачний масив перебуває в найкращому місці, – переконував «вільні вуха» худорлявий
пенсіонер. – Майже в самому серці лісництва. Там, кажуть, можна зустріти багатьох
диких тварин: і косулю, і оленя…
– Справді,
– з ентузіазмом відгукнулася червонощока бабуся. – Якось я по ягоди вибралася. Чую:
хтось хрюкає зовсім поруч. Придивилася, а за кущами – маленький дикий кабанчик.
– Ой, ви
мені нагадали один випадок, що стався з моїм старим минулого літа, – долучилася
до розмови старенька беззуба бабця. – Пішов мій дід по гриби. Бачить: смугастий
кабанчик бігає. Він подумав, що то чиєсь декоративне поросятко втекло. Зараз же
модно таких тримати. Хвать його – і упіймав. Воно розверещалося на цілий ліс,
пручається. А мій, хоч і руки немічні, тримає міцно. Думає, що на сто грам собі
вже заробив від вдячного власника… Аж раптом хащі заворушилися – і звідти на
шаленій швидкості розлючена кабаниха летить. Щетина дибки, очі диким вогнем
горять – і прямісінько на мого старого. Мій веприка кинув та з переляку на
найближче дерево миттю видерся. Свиня ж не вгамовується: землю риє, злісно на
діда поглядає. Просидів мій старий ледь не до вечора, аж поки їй набридло на
кривдника чекати. Дід мій ледь із того дуба знявся. До цього часу дивується, як
на нього викарабкався. Давно вже по деревах не лазить, та й ходить ледь-ледь.
Сколіоз клятий дається взнаки…
Такого
дружного реготу мені давно не доводилося чути. Ось так народжуються анекдоти,
подумалося. Зі звичайних бувальщин.
Ірина
ШАБАЛА.
Фото
Сергія ЦЮРИЦЯ.