Тарасюк-старший працює за трудовою угодою в олицькому психоневрологічному
диспансері. Зізнається: міг уже й не ходити на роботу… Але вдома Микола
Ігорович сидіти не може. Поміж людей – легше переносити непоправну втрату сина.
Майже рік минув, а батькові здається, що от-от, на суботу та неділю, приїде з
Луцька їхній єдиний син Іван додому… Хоч на два дні. І скаже: «Та все добре,
тату, мамо, не переживайте!»…
Не приїде. Ніколи. Бо Іван
Тарасюк – один із тих Героїв Небесної Сотні, які, не ховаючись за чужими
спинами і не борючись за особисту владу після перемоги, вранці 20 лютого 2014-го
підвелися на барикаді, щоб піти у свій останній наступ… Іван підвівся та
отримав ворожу кулю, котра не залишила навіть мінімальних шансів на порятунок…
Упав і назавжди залишився 21-річним…
Тепер Іван Тарасюк – один із
тих, кого Президент Петро Порошенко після вшанування 21 листопада пам’яті жертв
Небесної Сотні нагородив званням Героя України. Власне, глава держави
формалізував те, що давно вже було визнане більшістю громадян нашої держави.
Але чому таким довгим був
шлях до належного пошанування простих людей, які в найдраматичніший момент
Революції гідності виявилися на передовій лінії вогню і своїм життям заплатили
за те, щоб ми сьогодні мали шанс на зміни?
Про це починаєш думати, коли
в приміщенні Олицької селищної ради Ківерцівського р-ну бачиш фотографію
полеглого Івана Тарасюка, біля якої неодмінно синьо-жовтий прапор та квіти. І
коли неподалік дороги в с. Залісоччя (це фактично околиця Олики на шляху до
Цуманського перехрестя) помічаєш на кладовищі скромну могилу із силою-силенною
траурних вінків. Особливо ж, коли спілкуєшся з рідними молодої людини, яка
назавжди залишилася на Майдані, й уже ніколи в колі друзів 28 січня не
відзначатиме дня народження…
В Олиці ми зустрілися з батьком
Івана Тарасюка – 50-річним Миколою Тарасюком. Він не відмовляється поговорити
про сина, пояснюючи, що дружині Ірині Миколаївні на цю тему вкотре розмовляти – все одно, що
сіллю свіжу рану посипати. Тому я більше слухаю, ніж запитую, розуміючи всю
делікатність цієї розмови…
Портрет Івана Тарасюка в фойє Олицької селищної ради.
– Яким він із дитинства був, ваш Іван? Чи служив у
війську?
– Добрим, дуже старанним
хлопцем. І по господарству все допомагав. Не лише дрова, як треба було, рубав
чи мішки з картоплею носив, але й на буряках із сапкою бував не раз… А ще Іван
дуже спорт любив. Не так, щоби на дивані хокейні матчі чи баскетбол
переглядати, а щоб самому займатися. Тому з дитинства грав у футбол, а в
місцевому ФК «Олика» воротарем був (коли ми з його батьком зустрічалися, перед
брамою на вході до сільради оголошення висіло: про урочисту зустріч із
футболістами, які гарно на першість області виступили. Вже без Івана Тарасюка,
– авт.)…
Іван пішов в армію
добровільно, хоча заслуговував на відстрочку. Потрапив в одну з військових
частин на Дніпропетровщині. Розказував: вишикували їх на плацу, полковник
ходить, цікавиться хто та звідки. Син представився: «Тарасюк Іван, із Волині». Офіцер
подивився косо й каже: «Бандеровець!». А мій
не змовчав: «Може, і бандерівець… Але не москаль!». Хитнув головою той полковник
і далі пішов. Але Іван натерпівся в тій «українській армії» всякого. Бо одразу
командирові заявив, що команд російською мовою не розуміє… Ще доказував, що
війни з Європою ніколи не буде, а з росіянами – цілком можливо! Як бачимо, наче
у воду дивився мій син…».
Після армії Іван усе прагнув
пов’язати свою долю із силовими структурами. Спочатку професійним військовим
мріяв стати, ще в школі. Але ми відговорили: хтозна, де там будеш після
військового училища, а тут, в Олиці, з медичною освітою якась робота завжди
буде. І біля нас жив би… Після армії,
куди добровільно пішов, продовжив навчання, але почав таки по інстанціях різні
звернення писати. І на початку січня 2014-го отримав повідомлення, що
запрошують його в Київ на службу чи то в міліцію, чи у Внутрішні війська.
Хорошу зарплату пообіцяли, гуртожиток…
Відмовився Іван. А потім таки
в Київ поїхав. Але щоб боротися з тією «беркутнею»…
– Звідки в нього цей дух? Може, ваші родичі чи в
дружини хтось із рідних у повстанцях чи дисидентах був?
– Я коли дивився телевізора,
газету чи книжку читав, то завжди синові казав: наші повстанці воювали за
свободу. А росіяни, брати вони нам чи ні, є окупантами. Так само, як і всі інші
загарбники, які намагалися нас поневолити. І в дружини моєї, Ірини Миколаївни, до
речі, нікого в повстанцях теж не було. Вона родом із Кадищ. Дід у комуністах
був, таким, знаєте, «партєйним». А баба її – так та з 1939 року в комсомольцях.
І батьки дружинні нічим таким особливим не відрізнялися – звичайні люди…
Я – з Чемерина. Криївки
повстанські там теж були, як і багато репресованих… Але найбільше дізнався від
старших дядьків, як корови разом пасли. Вони казали: «Нічого доброго та партія
не дасть!». А другий дід-фронтовик усім доказував одне й те саме: «Побачите, як
ті «калгози» розваляться! У них людей силою заганяли, тому й «розкидаються»
вони. Мене не буде, а згадаєте – щезне та комуна!». Я слухав-слухав і думав:
«Чого ж у школі інше кажуть?». А ще дивувався: чому навіть на Пасху попід
церквою вчителі чатували, щоб не пускати дітей на службу Божу? Зараз усі
ходять, моляться, а тоді ж не пускали… Тому, мабуть, по наших селах ще за
радянської влади в партію майже ніхто вступати не хотів. Отже, не знаю, звідки
в Івана стільки того патріотизму набралося. Але що набралося багато – факт!
– Як Іван потрапив на Майдан?
– Син вчився в медичному
коледжі «Монада». Як почалися події Євромайдану, то на Театральній площі в
Луцьку чи не щодня бував. До Києва кілька разів поривався їхати, але ми не
пускали… Та в переддень трагічних подій усе
змінилося… Якраз отой клич був, знаєте ж: Західна Україна має їхати на Київ, бо
там – біда! У вівторок на ніч дзвонить, каже: «Тату, я – на Майдан!». Мені
подумалося, що він у Луцьку цілу ніч хоче там бути, тому й сказав: «То сходи…».
Я наступного дня телефоную, питаю: «Як там у Луцьку?». А він: «Я в Києві! Тут –
на три дні. Мамі нічого не кажіть, у суботу назад приїду. В коледжі я
відпросився…» Потім розказували, що десь біля драмтеатру на Театральному
майдані палатка стояла, куди гуманітарну допомогу зносили. І туди Іван
підійшов, його записали на Київ. Двома бусами й поїхали. В одному продукти й
теплий одяг везли, в другому – наших хлопців п’ять чи шість.
– Що він із собою взяв? Може, каску якусь?
– Як стояв Іван, так і сів у
той бус. У джинсах, кросівках, куртку, правда, не нову, а старішу взяв… Мені,
правда, казав, що на передову сотники без касок та протигазів не пускають. Але
нічого подібному йому ніхто не давав. Я все молився, щоб він скоріше додому
вернувся. Якраз у четвер уранці оголосили про переговори та про перемир’я.
Думав, може обійдеться? Але якесь недобре відчуття в душу запало… Хтось старший
серед тієї групи був? Хтось, хто відповідав би за їхнє життя? Він мені про це
нічого не відомо… Спочатку їх в одне місце кинули, потім його – в друге… Ніхто
толком нічого не знає. Факт того, що я від нього чув, що відбили вони дві
атаки. Одна, казав, була сильніша, друга – слабша. Іван ще цілу ніч на барикаді
чергував, бо інші хлопці потомилися. У шість ранку його змінили, і син пішов
кудись там відпочивати… Питав його, чи має що їсти? «Повно! На цілий місяць!» –
казав. І все просив: «Тільки мамі не кажіть, що я тут…». Я й не говорив…
Спочатку ж думали, що все мирно буде. Але, як потім розказували, самі майданівці
вирішили йти в наступ.
– Коли востаннє ви говорили?
– Дружина о 8 ранку 20 лютого
числа дзвонила. Син сказав, що в нього все добре, їде десь по Києву
тролейбусом… Потім я телефонував. Іван на ходу тільки й сказав: «Усе,
почалося! Я побіг!». Прошу: «Побудь там 5-10 хвилин, будеш живий!». Я так
казав, бо ввечері по телевізору показували снайперів зі зброєю… А він: «Тату,
як я хлопцям в очі подивлюся?! Я побіг!»… А за 10 хвилин його застрелили.
Самого першого… Він на барикаді прапора хотів встановити… Нахилився, і все –
постріл убивці… Один із майданівців потім відео показував… Куля синові в шию попала і через сонну
артерію та легені в груди вийшла, роздробивши ребро… Він одразу помер, шансів
вижити не було ніяких. Бо й захисту ніякого на Іванові не було: в чому з дому
поїхав, те й мав… Едуарда Гриневича, який поруч був, так само пострілом у голову
вбили. Третій хлопець намагався їм допомогти – також не добіг. Одна старша
жінка до тіл наблизилася, стала навколішки, почала жестами всім показувати, що
хоче забрати хлопців, щоб у неї не стріляли. Вона мого Івана з допомогою інших
майданівців і витягнула. Потім ця жінка на похороні була… Тільки коли мені з
Іванового телефону подзвонив хтось і сказав, що сина вбили, то з півтори години
ніяк не міг наважитися розкрити дружині цю страшну правду…
Тіла полеглих уранці 20 лютого.
– Як сина додому забирали?
– Їхав я за синовим тілом у
Київ бусом, якого волонтери спорядили. Поїхав одразу, як надійшла чорна
звістка. Під вечір уже в столиці були. До Михайлівської церкви зайшли, там
кажуть, що вже тіла в морг забрали. Серед них – троє ще не впізнаних. Де та
вулиця Оранжерейна, де морг? Випадкові люди, яких запитували, провели, показали
де. Питаю, чи є тут Іван Тарасюк? Кажуть, нема такого… Як, мені ж точно
сказали, що синове тіло тут?! Пустіть подивитися, прошу. «Хочете, щоб серце
розірвалося?» – перепитав слідчий. Він сам зайшов усередину, сфотографував усіх
на мобільний телефон. Вийшов, показує зображення. Дивлюся на першого – це той
хлопець, якого зразу після Івана вбили. Наступну показує – наш Іван… Дзвоню
жінці, вона плаче: «Знаю вже, по телевізору бачила…». А їх, перших одинадцять
загиблих, якраз по телевізору показували… В сина рот був відкритий і очі не
закриті… Жінка ще перепитала, чому так? Але потім один із волонтерів, який був
поблизу, закрив Іванові очі і накрив його синьо-жовтим прапором. Того вечора ми
сина не забрали, а лише вранці 21 лютого. Діло в тому, що Іван, як їхав на
Майдан, із собою ніяких документів, крім військового квитка, не брав. І того
товаришеві віддав. Тому так і вийшло, що був без посвідчення…
Волонтери, ті, хто з Іваном на
Майдані були, не раз приїжджали в Залісоччя. І в хату нашу заходили. Казали
вони: «Згадаєте наші слова: Янукович так просто не щезне! Втік він до Путіна не
даром. Вони ще крові нашою поп’ють!». Був серед них і Михайлов, із нашого
району. Він біля Іванової могили, до речі, пам’ятний знак ще встановлював. Добровольцем
на Схід пішов. Після короткої перепідготовки – на передову. Був кулеметником та
коригувальником артилерійсько-мінометного вогню. На біду – потрапив у полон…
Боже, як ним знущалися! Страшно навіть розказувати… Замучили людину… Шкода, що
ми пізно дізналися про дату похорону, але потім ми їздили до нього на могилу…
– Дівчину ваш Іван мав?
– Одна часом дзвонила… Але
то, мабуть, було не зовсім серйозно.
Хоча якось торік я Іванові казав: «Хочеш, у Новому 2014-му женися»…
Бачите, як воно все обернулося?
Президент Порошенко спілкується з родичами загиблих майданівців.
– Чому так довго не було указів про присвоєння звання
Героя України?
– Та не тільки ж родини Героїв
Небесної Сотні добивалися, щоби хлопцям присвоїли, як обіцяли, звання: всі люди
цього вимагали! Слава Богу, правда та справедливість восторжествували. Вони ж
волі для нас усіх хотіли, голіруч на озброєних убивць пішли! Знали: якщо не
зметуть режим Януковича, то тоді буде ще більше крові, бо планувалося ж
введення військового стану, а тоді крові набагато більше пролилося б не лише в
Києві… А як усе зрушилося з місця? Деякі сім’ї вирішили поїхати в Київ, де мали
відбутися урочистості з нагоди початку Євромайдану. Я там теж був. Коли
Президент Порошенко почав покладати вінок, люди стали вигукувати гнівні слова.
Багато з батьків тримав плакати… Петро Порошенко почав із нами говорити, ще
поцікавився, хто з присутніх учасників акції протесту є справді родичами
загиблих майданівців. Коли ми підняли руки, він зрозумів, що чужих там нема. І
сказав, що того ж дня підпише укази про присвоєння усім героям звання Героя
України… Дуже здивувала поведінка керівника нашого уряду Арсенія Яценюка і тоді
ще Голови Верховної Ради України Олександра Турчинова, його соратника. Вони як
побачили розгніваних людей, то тихенько поклали вінок і під охороною хутенько
десь поділися! Навіть Юля Тимошенко та Юрій Луценко з нами говорили, а ці двоє
– щезли! Так було прикро: наші діти за них погинули, а вони навіть говорити з
нами не хочуть, за людей не вважають… Узагалі, Київ Арсенія Яценюка взагалі не
сприймає. Майданівці кажуть, що він для України нічого доброго не зробив і не
зробить. Тільки язиком вміє щось робити… Не може зрозуміти, чому так?
Генпрокурор Віталій Ярема хоч намагається щось зробити, аби покарати убивць
наших дітей, мабуть, саме тому Президент Порошенко саме йому доручив при нас
усіх регулярно доповідати родинам загиблих про хід розслідування… А міліція з
Арсеном Аваковим на чолі тільки імітує розслідування. Бо чого всі міліціонери
безкарними досі залишилися, а командир роти «Беркута» був звільнений із залу
суду і кудись щез?
– Когось винуєте в синовій смерті?
– Хіба Януковича! Я ж торік
синові казав: немає вже в державі духу українського! Той бандит у підприємців фірми забирав, в областях та
районах «смотрящіх» ставив, потім уже з людьми війну почав, по лісопосадках
знищував, на майданах… Він в усьому винен! А взагалі… Не тільки президенти, але
й усі начальники повинні до народу по-людськи ставитися, кожного людиною
вважати! Я ж не раз на заробітки їздив (і в Польщу, і в Росію). Скрізь
цікавився: тут хлопців не обдурюють, не глумляться над ними? Якщо казали, що
таке бувало, ми забиралися і їхали звідти геть. Бо треба, зрештою, цінувати та
поважати один одного! Влада наша повинна – особливо кожного громадянина. Всім
місця на цій землі вистачить, і статків хватить, тільки же не треба все тільки
собі гребти… Треба навчитися інших розуміти і підтримувати кожну людину…
Розмовляв Володимир ДАНИЛЮК.
Від автора. У подібних випадках мало висловити
співчуття рідним та близьким Героя України Івана Тарасюка. Треба, вочевидь,
навчитися бути гідними таких героїв, як він. Кожному…
До речі. Незадовго до загибелі Іван Тарасюк своїй юній
двоюрідній сестричці встановив на мобільний мелодію «Плаче кача…». Тоді ніхто
не знав, що означатиме ця пісня для всіх українців…
Фото автора та з архіву.
Стенд усіх Героїв Небесної
Сотні на Театральному майдані Луцька.
Дорога від Олики до Цуманського перехрестя, якою
привезли додому Героя Небесної Сотні.