З 8 жовтня я – у відпустці. Сказати, що на черговому відпочинку – не можу, оскільки мало хто посеред жовтня на кілька тижнів вирішує перевести подих. Але цього року виникло мінімум дві важливих події, котрі спонукали перекласти всю повноту відповідальності за газету на заступника головного редактора Олену Лівіцьку.
Більше тисячі його учасників представили страви з Польщі, Білорусі та північних районів Волині.
Сьогодні за свого покупця змагалися більше десяти товаровиробників України.
До когорти найталановитіших дітей України втрапила юна волиняночка.
Ще одна меморіальна дошка загиблому Герою з’явилася у Нововолинському вищому професійному училищі.
Напередодні Покрови у Володимирі-Волинському вітали із Днем захисника України.
Від досвітку до смерканку, із ранньої весни до пізньої зими усі дороги ведуть у ліс. А там! Малі пухнасті сіянці виструнчилися у рядочки на невеликому розсаднику – треба підготувати їх до посадки. Незабаром – школярі під’їхали, щоб ліс садити. Треба їх проінструктувати, навчити лісівничого діла. Спека почалася – тривожні дні, день і ніч патрулювання. Підростають культури – треба обкосити, щоби трава не заглушила. І за молодняком доглянути, освітлення вчасно зробити. У лісі людей повно – гриби, я
…Вона така стара. Що, може, її стіни ще пам’ятають, як баба Ґандзя, якої вже надцять літ і на світі білому нема, виводила старанно та на весь клас «єще польська не згінела», а на одній із балок ще не затягнулася «ранка» від цвяшка, на якому висів портрет вождя. Кажу, може… Бо люди стараються втримати її поміж нас, щоразу реанімують древні стіни. А вона стоїть… У неї – надзавдання: аби за її малими вікнами сільська дітвора бачила великий світ і саме з її старого порога топтала собі дорогу в життя
Прогулянки з батьками парком ім. Лесі Українки завжди асоціюватимуться у мене із солодкою ватою, цукровими півниками та дядечком із дивним інструментом у руках. «Цей інструмент – саксофон», – пояснювала мама. Чоловік у химерному капелюшку із саксофоном у руках так гармонійно вписувався в образ парку, що й дотепер здається, що він невід’ємна його частина і без нього парк зовсім не такий, а похмурий та сірий.
“Вона цурається бодай дещиці політики на своїй палітрі, але є в неї жіночі плачі по скошених косою війни хлопцях і чоловіках на Сході України, майже в передмежжі її родинного Мелітополя на Запоріжжі…”
