«Заповідаю довго жити»
Це слова українського письменника та журналіста, волинянина
і чернівчанина Григора Мацерука, якому життя відміряло 27 років…
20 лютого його день народження,
2 березня 1981 р. – день смерті. Дати, що символізують дороги: у світ і у віки.
Легше рушати у світ з порога, ніж не вернутись ніколи на той поріг. Ці слова як
про нього, талановитого письменника, журналіста, нашого однокурсника Григора
Мацерука.
Поліською дорогою з с. Буцина
Любешівського р-ну у 70-ті роки минулого століття вирушив він у велике життя і…
не повернувся. У його 27 роках вмістилися школа, навчання на факультеті
журналістики Львівського тоді державного університету, робота у чернівецькій
газеті «Молодий буковинець», написані 3 повісті, сотні оповідань, новел,
образків, рецензій, нарисів, а найголовніше-син, якого батько бачив лише 8
місяців. У цих 27 років вмістилася і важка недуга серця.
Тому Григорій квапився жити. У
цьому була навіть якась містика. Він писав товаришеві-однокурснику Володі
Науменку:
«Я чомусь рахую свій час на
години. Моє відчуття дає про себе знати: а раптом Бог вділив якихось 30-40
років життя, а я собі бездушно марную їх? Невеселі думки. Бо хочеться щось по
собі лишити…».
Він навіть у новелі «Страховий
поліс», написаній задовго до своєї смерті, вділив герою 27 літ життя. І батько
героя їхав по смерті сина до його міста цією дорогою, і напис на дерев’яній
тумбі могили Романа позначений роками народження і смерті Григора Мацерука – 1954-1981
рр…
Ці дати позначені на місці
вічного спочинку Григора у Чернівцях, де проживав він і де мешкають його дружина Валентина і син Артем. А на Волині,
зокрема, у Буцині, його пам’ятають і шанують. Обласна організація НСЖУ зініціювала
літературні читання в пам’ять земляка, а Любешівська районна влада – премію
імені Григора Мацерука молодим
талановитим журналістам, яка вручається у день професійного свята.
…Григора Мацерука на його маленькій Батьківщині
знають. І читали б, якби були книги. За прожиті 27 років він написав чимало,
але окремою книгою не встиг видати. І тільки через 2 роки після Григорової
смерті вийшла у світ його книга прози «Заповідаю довго жити». Треба було, щоб
виріс син Артем і видав оповідання та новели батька ще однією книгою –«По кому
росте трава». Лише одним примірником
дійшла вона до Любешівського р-ну, яку привезли волинські письменники і
однокурсники Григора на вечір-спомин. Були тоді і рідні: дружина
та син.
Щемливо було йти рідними
стежками дорогої їм людини. Про Буцинь Григір так писав:
«На межі Волині і Брестщини
загубилося село з дивною і магічною назвою Буцинь. На географічній карті воно
позначено цяточкою завбільшки в макове зерно. Під мікроскопом і не розгледиш.
Про Буцинь не знають ні туристи, ні історики. Хіба що мисливці, зваблені
віддаленістю села від великих центрів і велелюдних шляхів».
Таким і ми його побачили через
десятки літ: без вікон стояв у центрі села клуб. А однокурсники Григора – Михайло Савчак і
Олег Потурай (на жаль, тепер теж покійний) згадували, як танцювали тут на
весілля Григора і Валентини…
Місцеві жителі, з якими
спілкувалися, любили свого земляка, який знав рідне Полісся, писав про цей
край. У його оповіданнях впізнаються і Буцинь, і Любешів, і Прип’ять. Він мріяв
написати книгу про Волинь. Не встиг. На творчість йому було відведено 10 років.
Але у тому, що написав, земляки впізнавали себе.
….Григір Мацерук заповідав
довго жити. Ми ж, його друзі, колеги, однокурсники, заповідаємо пам’ятати його,
бо сліпучим спалахом увійшов він у літературу, в життя багатьох людей, і хай не
спопеляють роки нашої пам’яті про нього.
Лариса ВІЛІЩУК.