Герой – із Мельник: народився у Скобелці
На Волині попрощалися з Ігорем Хомиком, який віддав життя
за свободу та незалежність України.
Родом Герой із села Скобелка Горохівської громади, ріс у
багатодітній сім’ї. Тут закінчив школу, вирушив у доросле життя. Доля
подарувала йому наречену Тетяну із села Мельники, що біля Шацька. Після
одруження, вирішили жити в рідному селі дружини. Тетяна народила йому трійко
дітей – донечку Орисю та двох синів – Максима й Артема. Зважаючи на різні
родинні обставини, подружжя опинилося у непростих життєвих обставинах. На
допомогу прийшли односельці, Шацька селищна рада, які виділили цій працьовитій
молодій сім’ї будинок колишньої бібліотеки. Там і мешкало подружжя, ростячи
дітей, допомагаючи, незважаючи на власну скруту та бідність, і місцевому храму,
і клубові, і школі.
Ігор був звичайним сільським жителем, що не боявся
будь-якої роботи та життєвих негараздів. Міг і поле виорати, пройти рівненько
за плугом, заборонувати, оборати картоплю, і з косою удосвіта походити, щоб
сіна для коників надбати… І майструвати любив… Оптимістично дивився у майбутнє.
У селі не просто знайти постійну роботу із доброю зарплатнею, а потрібно ж було
спорядити в школу трьох діток, подбати ще про майбутній власний родинний дім.
Тож з ранку і до ночі на подвір’ї дзижчала невеличка електропила, господар
обзавівся навіть двома кониками. У господарстві вони були підмогою подружжю:
свій город зорати, односельцям допомогти, привезти дров на зиму для опалення,
щось комусь підвезти. Дружина Тетяна, бувало, запряже коників і їде в ліс по
чорниці чи гриби, сини, як підросли, верхи летять селом, доправляючи гривастих
помічників до паші, водопою, а сам господар міг прилаштувати на віз
диво-бесідку для котрогось із заможних господарів. І, до речі, умів
змайструвати не тільки традиційну дощану літню альтанку, а й з чудернацьких
«казкових» дерев-гілляк… Бувало, їде така «хатка» у бік Ляпова, де заможні
газди прикрашають нею двори, а все село дивується: «Що ж то знову змайстрував
цей Ігор?!.»
…А коли дружина Тетяна «пішла на служіння Богові»,
перебралася з донькою Орисею у сусіднє село Піща, виявилося, що Ігор ще й
добрий дбайливий батько. Обоє синів – Максим та Артем – зосталися із ним. Тож
йому довелося дбати і про сніданки, обіди і вечері, порядок у хатині,
опікуватися шкільними справами дітей, тримати дисципліну. Хлопці між тим змалку
стали на підмогу батькові. Щоб не робив, не майстрував Ігор Хомик, і старший, і
меншенький – весь час вертілися біля нього. І він тому радів. Потрошечки сини
переймали батькову працьовитість, звикали до житейської мудрості. Рано
навчилися куховарити, рубати дрова, працювати
на деревообробному верстаті… Як і тато, стали перейматися і громадськими
справами. Пригадую, завідувач клубу Федір Гірич став готуватися до Дня села, це
було ще до великої війни, потрібно було і траву підкосити, і сцену оформити…
Здається, і невеличкий клопіт, а вільних рук нема. А тут Максимко і Артемко!
Спритно вибрались на залізну конструкцію і прив’язали сценічні фотопледи. А їх
батько Ігор тим часом подбав про те, щоб парк мав гарний вигляд – рівненько
підкосив траву і на клубній території.
– Трудно їм жилося, – мовить староста Мельниківського
старостинського округу Руслана Сидорук. – Та сім’я давала собі раду і ми всі
цьому раділи.
Коли почалася повномасштабна війна, Ігор Хомик, як і
багато чоловіків та парубків села Мельники, пішов добровольцем у місцеву
територіальну оборону – село ж за кілька кілометрів від білоруського кордону.
Будували блокпости, укріплення, несли нічну варту.
…Ігоря Хомика призвали у ЗСУ на початку весни вже цього
року. На той час у війську було до десятка мельниківців, тож Ігор знав,
наскільки важко і небезпечно на війні. Маючи трьох дітей, він мав повне право
відмовитися від повістки. Але він її прийняв. Навіть коли завідувач клубу Федір
Гірич забив на сполох – «Хто ж буде із дітьми?», а дружина Тетяна звернулася до
суду, щоб той втрутився і повернув батька до дітей, Ігор Хомик, як і більшість
українських чоловіків, прийняв цей хрест захисника, продовжував навчання на
полігоні, а відтак і службу на Південному напрямку.
…Сини не розгубилися, продовжили навчання у школі… Обоє
мають особливі таланти: Артем – до футболу, а його старший брат – до спорту і
фізики.
Очікували батька, спілкувалися по мобільнику, коли
дозволяли обставини.
З незатишного «бібліотечного приміщення» двом школярикам
довелося переселитися на квартиру, де й зараз живуть.
Дуже раділи, коли після кількох місяців служби їх
тато-захисник приїхав у невеличку відпустку. Радилися, говорили про плани і
життя в час війни – і в тилу і на фронті.
Важко воювати за Україну батькові, лишаючи на односельців
синів. Але така гірка сьогоднішня правда і дійсність.
Командир викликав Ігоря Хомика на передову раніше
домовленого терміну. Не відали і не знали сини, що бачать його живим востаннє.
Воїн-герой Ігор Хомик загинув 1 червня 2023 року
внаслідок обстрілу позицій району командно-спостережного пункту підрозділу неподалік
села Степове Васильківського району Запорізької області. Без батька залишилися
троє дітей.
…7 червня траурний кортеж з тілом Героя прибув у Шацьку
громаду. На колінах та зі сльозами на очах зустрічали загиблого Захисника у
Шацьку, а потім – і в рідному селі Мельники.
Проводили Героя із подвір’я його родичів, де він любив
бувати із синами, з якими дружили сім’ями.
Траурна процесія пройшла селом до Свято-Аннівської церкви,
де священники Шацького благочиння на чолі з його благочинним архієреєм Миколою
та настоятелем місцевого храму отцем Василем звершили чин похорону. Ігор любив
свій храм, як і дружина та діти. При потребі приходив на допомогу.
Поховали солдата-героя з військовими почестями на
місцевому кладовищі.
– Простіть, що не вберіг вам батька, – мовив, обнявши
Ігоревих синів, командир, що також прибув з бійцями провести бойового побратима
в останню дорогу.
Це вже друга втрата прикордонного села – раніше,
захищаючи Україну, на війні загинув житель Мельник Олександр Жипа, в котрого
залишилося двоє дітей.
Герої покояться на кладовищі, де знайшли останнє місце
спочинку розстріляні російськими
окупантами наприкінці вересня 1939 року військовополонені офіцери Корпусу
охорони прикордоння та Війська Польського. Так війна знову повертається до села
і забирає батьківство у дітей.
Сергій
ЦЮРИЦЬ.
На фото з
інтернетджерел.