Пам’ять
Геній сарказму та філософської глибини:
у Луцьку згадали Миколу Кумановського
У
день народження митця Миколи Кумановського родичі, друзі та шанувальники його
таланту зібралися на вечір пам’яті у галереї сучасного мистецтво «Арт-кафедра», повідомляє інтернет-видання «Район Луцьк»..
Відразу
безмовно домовилися залишити сльози, смуток, і як люди свідомі й сильні, яким
був і він, не просто згадати цю цікаву й багатогранну особистість, а й
поговорити про митця у суспільстві загалом.
Згадували
не просто про батька Луки та Іванки, про дідуся Данила, про друга і товариша,
про чоловіка та вчителя, а передусім – про митця.
Для
того, щоб якось контактувати з Миколою, гості мали змогу переглянути про нього
фільм двадцятилітньої давнини, а «Таблоїд Волині» пропонує вам імпровізований
діалог завжди живого у своїх картинах митця та шанувальників його таланту.
Зоя Навроцька: «Коли в останню
з наших зустрічей Микола переглядав підготовлені фотографії його робіт для
каталогу, він гортав сторінку за сторінкою і дивувався, що встиг стільки всього
зробити. Потім подумав і сказав, що краще замість всього цього він жив би.
Тобто ці твори – це його життя».
Леся Корсак: «На відміну від
інших, я не так багато часу була знайома з цією великою людиною, але можу
казати про те, що саме він привів мене, лікаря за фахом, у світ високого
мистецтва. Моєму чоловікові на ювілей батьки замовили картину Кумановського
«Явління», де зображені три янголи, і вона оселилася в робочому кабінеті
Віктора, бо вдома цьому витвору було мало місця. Згодом ми познайомилися з
автором, і зачудувалися тим, наскільки він поєднує у собі реальне і нереальне.
Наш товариш із Москви, що чудово розуміється у мистецтві, настільки вподобав
собі стиль Кумановського, що попросив купити якусь картину для нього. Ми довго
вибирали, і вийшло так, що купили відразу 27 полотен, не маючи жодного бажання
дарувати комусь хоч одне з них. Згодом придбали ще більше його картин, і
з’явилася ідея створити галерею, аби всі охочі могли долучитися до цього
справедливого сарказму генія та філософської глибини його робіт. Власне,
поштовхом для створення «Арт-кафедри» став Микола Кумановський.
Микола Кумановський: «Колись у
племен був такий звичай: всі сідали в коло і слухали одне одного, хто говорив
найбільш переконливо і влучно, на того накидалися і розривали. А через кілька
днів після того згадували його і хвалили за його гострий розум і невимовний
талант. Тобто, вони вбивали людину, щоб отримати змогу захоплюватися нею. У нас
зараз відбувається щось схоже…»
Іван Корсак: «На таких
вечорах прийнято говорити лише прекрасні слова, то закономірно. Разом з тим, це
спрощує людину, робить образ пласким, а не об’ємним. Микола Кумановський не
ангел ні у житті, ні у творчості, але у Всевишнього є точна електронна вага, в
якій на одну шальку кладуть прогріхи людини, а на іншу – всі її добрі діла.
Говорячи про Миколу, ці шальки навіть вагатися не будуть, бо його величезна
подвижницька творча робота залишиться назавжди і буде гідно оцінена. Якщо в
літературі є «магічний реалізм», то картини Кумановського – це такий собі «магічний
символізм». У Миколи є картина «Сон», де зображена людина у стані сну, в неї з
вуха росте дерево, а на ньому – птаха, що дзвонить у дзвін. Це полотно повинно
будити людей і нагадувати нам про достойність нашого ймення».
Микола Кумановський: «Я не той
художник, що повчає, що наставляє на якийсь шлях. Просто ми всі – трагічні
особистості, але стараємося не говорити про це, не помічати цього, але
насправді ми всі перебуваємо у великій пастці. Пам’ятаю стан, в якому
створювалися картини – це такий собі страшенний і шалений абсурд, що якби мені
поламали пальці, я б того тоді не відчув. Малював марш самоспалення, в якому
беззахисні жінки палять себе самі, бо хотів у такий спосіб реалізувати свій
біль, а іншого способу це зробити не було».
Кость
Борисюк: «Митець – це вільна людина, яка не може жити навіть у золотій клітці.
Пам’ятаю Миколу ще зі студентських років, бо вже тоді він яскраво виділявся.
Було важко творити у державі, вживатися у дух провінції, жити і вільно творити
у тій дійсності могли тільки генії. Він був таким».
Наталка Кумановська: «Його мати
розповідала, що ще п’ятирічним хлопчиком він взяв скарбничку з грошима і пішов
до сільпо, щоб купити фарби, олівці та альбом. Він жив у селянській родині, яка
не могла зрозуміти цих творчих поривів, тому Микола малював десь за сараєм,
ховаючи свої роботи між корінням дерева».
Микола Кумановський: «Всі ці
комуністичні структури суспільного буття, спілки письменників, художників, оці
общинні та родові клани, все це не для мене. Я так собі думаю, що орел літає
один, а горобці – зграями».
Наталка Кумановська: «Він був
несамовитою артистичною натурою. Коли ми познайомилися, Микола не дуже
вирізнялася на фоні інших хлопців, але спілкуватися з ним – це було щось
неймовірне. Якось у львівській кав’ярні розлилася кава на стіл, біля нас з
ганчіркою стоїть офіціантка, а Микола бере ложечку, домальовує плямці ніжки,
хвостик, голову, гривку і сліди – і коник біжить. Потім бере коника, рукою
згрібає і обережно кидає коника мені в долоню. Офіціантка мала змогу
переглянути справжнє кіно.
Ірина Артушевська: «Ми жили у
радянському суспільстві, але кожен з нас намагався піднести духовно і культурно
того, хто був поряд. Дивлюся на образи Миколи Івановича і вони не викликають
відрази, і мені здається, що йому жаль своїх героїв, і з тим жалем він пішов. А
мені жаль, що фільмові цьому двадцять років, і нічого докорінно не змінилося».
Віра Кумановська: «Це була чудова
людина, у нього – прекрасні діти, йому пощастило з дружинами, чого там гріха
таїти. Все у нього було класно, а що з ним робилося я не можу пояснити. Це була
якась включена програма самознищення, суть якої я не розумію досі. З ним було
важко, а без нього ще важче».
Микола Кумановський: «Я переглядав
журнали з малярства , але не знаходив там чогось такого, що імпонувало б мені
повністю, аж доки не відкрив для себе символічні ряди і дійшов до чорного
гумору. Я в певній мірі є дитям чорного бачення світу, але не такого, що веде в
нікуди, а такого, що виводить з пітьми, через смерть у нове життя».
Віктор Вербич:
Не
судім Художника, братове,
Мірками
не міряймо земними.
В
кожнім слові він живе любов‘ю,
Чує
душу променя й травини.
Не
картаймо за його злиденність,
І
незрозумілість, і дивацтва,
За
відсутність в суєті щоденній,
За
нерозбазарене багатство.
Не
втискаймо у прокруста ложе.
Не
нав‘язуймо сумнівних істин.
Не
судім за те, що він не може
Посередністю,
як ми, прожити.
Знищує
художника не горе.
А
солодко-праведна облуда.
Порадіймо,
доки він ще поряд.
Не
вбиваймо, як уже не буде.
Віктор Наумчик: «Невідомо, чи
взагалі він хотів би сьогодні чути щось про себе. Микола дорожив справжньою
дружбою, вважав розмови з друзями сповіддю, і казав, що не варто сповідатися
людині, яка не знає, що в тобі росте. Він все життя шукав товариша сильнішого
за себе. І мені здається, таки не знайшов».
Віктор Федосюк: «Образ Микола
поки складається із окремих моментів, окремих спогадів, а хочеться, щоб він
став об’ємним. Саме через це треба збирати ці пазли і творити образ справжнього
генія, який буде змога осмислювати і переосмислювати».
Віктор Корсак: «У кожної
людини є дана Богом місія. Микола Кумановський мав місію оці трансцендентні
істини Бога втілювати на своїх полотнах. Суспільство потребує таких солдатів,
які допоможуть нам вистояти, бо цей митець насправді загинув у боротьбі з
дисонансом, що розривав його зсередини. А у нас усіх є місія зробити так, аби
смерть генія не була марною, говорити про ці важливі речі та залишити цю
мудрість надовго».
Микола Кумановський: «Мистецтво
насправді не є потрібне народу, бо потрібне воно лише тим хворим людям, що його
творять, отим хворим душам, що можуть плакати від того, як гарно вранці щебече
соловейко».
Фото –«Таблоїд Волині».