«Я люблю вас, хлопці!»
Той, хто 8
травня, у День пам’яті та примирення,
побував у Луцьку на Холмі вічної слави,
не міг не помітити моложавого чоловіка у форменному одязі з червоними лампасами
на брюках. Смаглявість військового засвідчувала, що він явно із сонячного краю.
Генерал виявився посланцем афганського народу Ісмаїл
Дешти. Він приїхав у наш край на запрошення голови обласної організації «Спілка
ветеранів Афганістану» Григорія Павловича, аби посприяти у поверненні додому
колишнього прапорщика з Любешівщини Ігоря Білокурова, який у складі обмеженого
контингенту радянських військ у числі інших волинян виконував свій
інтернаціональний обов’язок у цій далекій гірській країні. Про це «Волинська
газета» розповіла своїм читачам 19 квітня ц. р. у матеріалі «Коли Амріддін
перетвориться на Ігоря?»
Як згодом повідав у кабінеті заступника голови обласної
ради Романа Карпюка радник Президента Афганістану, генерал-лейтенант Ісмаїл
Дешти, волинянин в одному з боїв з душманами був тяжко контужений і потрапив до
них у полон. Потім тривалий час хворів. Тож щось суттєвого посланцю Ісмаїла,
який їздив до нашого земляка з перекладачем, сказати нічого не зміг. Ні українською,
ні російською не розмовляє. «Швидше всього боїться, – висловив думку бойовий
генерал» Спілкується мовою місцевого населення. Ніяких документів у нього нема.
При розмові лише повідомив, що родом з Волині.
– Зобов’язуюся сам особисто
доставити його на рідну землю, – обіцяє афганський гість.–Думаю, для матері це
буде як бальзам на серце. Адже вона чекає свого сина з того дня, відколи
провела його у солдати. І стільки років жодної вісточки. Віднайшов вашого
земляка геофізик Андрій Кадун, котрий з дипломатичною місією побував у моїй
країні.
Присутні на зустрічі депутати обласної ради В’ячеслав Рубльов та Юрій Ройко висловили свої міркування
щодо ситуації з Ігорем Бєлокуровим. Звичайно, матері нетерпеливіться побачити
сина, але чи захоче він добровільно вертатися додому. За стільки років звикся,
можливо, обзавився родиною. Тож, напевно, варто потурбуватися, щоб при бажанні
він після зустрічі з мамою та родичами зміг вернутися назад. Пан Ісмаїл
запевняє, що саме так і чинитиме. На переконання своїх слів наводить два
тотожні випадки. Люди побували у рідних краях і … місцем постійного проживання
обрали Афганістан.
І ще про один цікавий момент із зустрічі. Роман Петрович
запитав високого гостя, яка допомога йому потрібна з боку самоврядного органу
Волині. Той, посміхнувшись, відповів: «Допоможіть краще вашій спілці. Я добре
обізнаний з ситуацією в Україні. Коли відвідую родини своїх колишніх бойових
побратимів з Черкас, то завжди везу
солідні подарунки, аби вони менше відчували скруту». Він висловивився також за
те, аби наші народи надовго поєднали щира дружба, а згодом взаємовигідна
співпраця.
Президентський посланець взяв участь в урочистостях на
Холмі вічної слави. Разом з іншими учасниками поклав квіти до могили Невідомому
солдатові періоду Другої світової війни. Двічі віддавав військову честь нашому
Національному гімну. І це викликало повагу до представника чужоземної держави.
Ісмаїл Дешти пошанував також пам’ять наших земляків та своїх бойових побратимів, з
якими пліч-о=пліч воював проти душманів, і багато яких з чужої війни верталися
додому у цинкових домовинах. Біля пам’ятника
воїнам-афганцям, що на Холмі вічної слави, разом з нашими ветеранами поклав
живі квіти. І тут же зорганізував невеличкий імпровізований мітинг, на якому
сам став оратором. Присутні немало подивувалися, почувши непогану російську
мову афганського генерала. Звідки вона у нього? Виявляється, Ісмаїл народився у
родині військового. Свого часу навчався у Мінському вищому
військово-політичному училищі, де пройшов прискорений дворічний курс та отримав
диплом з відзнакою. Поспішав додому на війну, аби боронити свій край від
душманів. Згодом була Академія Генерального штабу ще імперської держави.
– Поки в біду не потрапиш, не будеш знати, що таке
істинні друзі, – мовить генерал-лейтенант, якого півколом оточили ветерани
афганської війни. – Мій народ немало
натерпівся від душманів. Ви прийшли йому на виручку і за це він вас поважає.
Мені дещо незручно, що я ще вчився, а ви вже воювали. Знаєте, що цікаво? Душмани сьогодні готові
вас обняти. Вони так і кажуть: «Які ми дурні, що воювали проти». Хлопці, я вас
усіх люблю! У нас тоді був один спільний ворог і ми були на одному боці
барикад. А хто воював у Гераті?
– Я там воював, – зізнається один з колишніх
воїнів-афганців.
– Це моя батьківщина. Я там народився і два роки
провчився в школі. Далі навчання продовжував у Кабулі, – продовжує свою
родословну Дешти. – Під час війни міцно
подружився з черкащанами. На жаль, втратив двох братів. Згодом службу проходив
у 15 областях Афганістану. Після сьогоднішніх зустрічей надіюся, що моя дорога
частіше пролягатиме на Волинь. Мені тут сподобалося, знайшов хороших друзів.
Думаємо, що ще більш відвертішим та щирішим бойовий
генерал був зі своїми побратимами та Григорієм Павловичем, який опікувався
почесним готем.
Володимир ПРИХОДЬКО.