Завжди захоплювалася долею свого тата – Юрія Літвінчука.
Про війну в Афганістані він добре знає з власного досвіду, адже служив у
найгарячішій її точці – м. Кандагар. Тато часто розповідає про ті події в
сімейному колі, а ще – учням Колківської школи, де працює вчителем історії і
правознавства. Розповідаючи, нерідко він, мужній та сильний чоловік, ледве
стримує сльози, адже навіть після стількох років ця війна залишається в його
серці болючим спогадом.
Тато народився і все життя прожив
у селищі Колки, що на Маневиччині. З дитинства він багато працював, адже сім’я
була багатодітна, тож мусили тримати підсобне господарство. Його батьки все
життя трудилися на Колківському овочесушильному заводі: батько – бондарем, а
мати – робітницею у консервному цеху. Тато згадує, що хоч був у сім’ї наймолодшим,
але працювати доводилося на рівні з найстаршими.
У 7 років хлопчик пішов до
школи. Захоплювався математикою, історією, географією, а ще – дуже любив
майструвати. Тільки хороше згадує він про свою першу вчительку Ніну Авдєєву – саме
вона прищепила маленькому Юрієві любов до праці та знань. Коли
вісімнадцятирічним юнаком закінчив школу, вирішив отримати водійські права в
училищі рідного містечка, але провчитися там вдалося лише місяць – уже 14
жовтня 1985 р. тата призвали до лав Радянської армії першим набором…
Ще до призову моя бабуся уві
сні побачила, де він служитиме. Їй наснилося, що вона зайшла в місцевий Будинок
культури і побачила серед солдатів свого сина – він сидів у першому ряду обличчям
на схід. Сон виявився правдивим – тата першим набором відправили у
Туркменістан.
Служити довелося в м.
Іолотань (нині Йолетен) Марийського велаяту Туркменської РСР. Служба тут була
не з легких, про це солдати навіть склали армійську поговірку: «Есть в Союзе
три дыры – Термез, Кушка и Мары, а четвертая дыра – это служба в ДРА
(Демократична республіка Афганістан)». Батько служив у мотострілецькому полку,
в роті зв’язку.
8 грудня 1985-го він прийняв
присягу – з того часу почалася посилена підготовка для відправки в Афганістан. Служба
тривала за розпорядком: о 6-й підйом, після цього солдати йшли на зарядку, де разом
із сержантом бігали в пустелю Каракуми – три кілометри туди і стільки ж назад. Тато
згадує, що це було дуже важко: окремі солдати, які не були фізично
підготовлені, не могли пробігти й сотні метрів, тоді іншим доводилося нести їх
і їхні речі, хоча й самі не мали сили. Після цього – сніданок і польовий вихід
зі своїми рюкзаками та автоматами. Це була та ж фіззарядка – тільки з більшим
навантаженням (речовий мішок із піском вагою
– загальновійськовий захисний комплект).
У пустелі проводили різні
заняття: рукопашний бій, риття окопів, надання медичної допомоги, забезпечення
зв’язку… Найважче з усіх – штурм сопок. Після польового виходу й обіду відбувалися
навчальні заняття за спеціальністю «зв’язок». Так вони жили щодня, крім неділь,
аж до відправки на війну.
– В Афганістан я потрапив 4
лютого 1986 року. Про службу там ми багато чого знали, бо в нашій роті служив комісований
звідти солдат Олексій Медведєв. Так склалося, що службою в Афгані нас лякали
сержанти, хоча самі там не були і не знали, що це таке. Найнебезпечнішим місцем
став Кандагар – там були найбільші бази душманів і поруч – Пакистан. Мені
довелося служити саме там, – пригадує тато.
Після прибуття в Афганістан та
проходження двотижневих курсів молодого бійця на полігоні його відправили в
артилерійський батальйон у першу батарею. Служба проходила так: невелика
частина військ стояла на постійному місці, а переважна – розкидана по заставах.
Батькові більш як 21 місяць довелося служити на заставі – у їхній 1-й батареї
було 56 солдатів та 6 офіцерів, а на озброєнні мали 8 гармат марки Д-30, 8
тягачів до цих гармат, 2 зв’язкові машини, 2 вантажні машини «Урал», автомати,
кулемети, гранатомети, а також одну бойову машину системи Град-БН-21 та вантажівку
до цієї системи.
Сама батарея була розміщена
на двох заставах із назвами «Вілка» та «Табун», відстань між якими – 13 км. Якщо
виникали проблеми зі зв’язком, стріляли з освітлювального снаряду, який
розкривався у повітрі і освітлював територію, що було сигналом виходу на
зв’язок. Служба на заставах або на «точках», як їх називали, була набагато важчою,
ніж у частині, адже доводилося щодня ходити на охорону, де часто обстрілювали душмани,
а вода та їжа були привізними.
За час служіння траплялися і трагічні,
і веселі моменти. Перших, звісно, більше. Найважче – то втрата бойових
товаришів, які гинули від куль, підривалися на мінах, помирали від поранень та
хвороб…
– За період служби було
багато обстрілів, але найбільше запам’ятався один – із кишлака Хушаб. Це було
27 січня 1987 року о третій годині ночі. Душмани випустили по частині,
аеродрому, заставах більше 100 снарядів. У результаті обстрілу загорілися склади
та аеродром. Це була страшна картина: все палало, розривалися бочки з пальним,
вся авіація піднялася в повітря. По нашій заставі було випущено 20 снарядів, –
згадує ці страшні хвилини батько.
Тато з гордістю розповідає,
як у Кандагар із концертом приїжджав Олександр Розенбаум – тут він уперше
виконав свою пісню «Чорний тюльпан». Того дня з’їхалося багато солдатів із
різних застав на різній техніці. Концерт відбувався у польових умовах просто
неба і тривав кілька годин. Коли стало темніти, солдати увімкнули фари на
машинах і продовжили. Перед концертом Розенбаум сказав: до нього написали
солдати з Кандагара. Мовляв, якщо він не приїде сюди з концертом, то
вважатимуть його боягузом. На завершення співак сказав: якщо хтось із солдатів не
зможе дістати квитки на його концерт, пропуском стануть слова «Пароль – Кандагар!».
Приємними були й проводи
додому…
Будь-яка війна – це бізнес.
Тато розповідав, що в Афганістані воювали і діти, і дорослі, а за це отримували
гроші. Душмани проти радянських військ вели мінно-партизанську війну. Вони
найбільше обстрілювали з гранатометів та реактивних установок. Частіше – взимку,
адже влітку займалися сільськогосподарськими роботами. Служили у важких
кліматичних умовах, тож солдати часто хворіли на інфекційні недуги: Боткіна,
дизентерія, тиф, малярія…
А ще тато розповідає, що афганський
люд жив дуже бідно: у хатах зазвичай було ліжко і декілька скринь із пожитками.
Із солдатами місцеві майже не спілкувалися, але хлопці намагалися ділитися з
ними тим, що мали, бо ж дивитися, як живуть там люди, було важко.
12 листопада 1987 р. тата
демобілізували, а 15 листопада пізно ввечері він уже був удома. З обіймами та
сльозами щастя зустрічали його в Колках рідні, а особливо – мама…
Після служби тато продовжив своє
навчання в училищі, а в 1988 р.вступив у Луцький педагогічний інститут. Ось уже
23 роки він працює у школі – навчає дітей історії та правознавства, а ще
завідує шкільним музеєм.
Цікавий і дуже важливий для
нинішній реалій факт: воїни-афганці не забувають один одного, щороку 15 лютого збираються
згадати всіх, хто не повернувся з війни або помер уже на батьківщині, та
відвідують могили бойових товаришів.
Війна – це завжди смерть і
сльози, але разом із тим – великий життєвий досвід. Головне – вона вчить
цінувати кожну мить життя і мирне небо над головою.
Тетяна ЛІТВІНЧУК.
