Пасхальні враження

Співрозмовники дали відповідь на такі запитання:

1. Де в цьому році Ви відзначали Пасху?

2. Яке святкування Великодня Вам запам’яталося найбільше і чому саме?

Отже, що найбільше запам’яталося 16 квітня цього року і викликало найбільші емоції в минулому?

1. Завжди з нетерпінням очікую цього свята. Для мене воно асоціюється з моєю родиною. А це можливість побути у колі сім’ї, поспілкуватися з рідними та близькими. Звісно, люблю рідне місто, його людей, радію, що збільшується кількість прихожан. У цьогорічну великодню ніч з Григорієм Пустовітом побували чи не в усіх луцьких храмах, привітали з Воскресінням Христовим прихожан різних конфесій. Запам’яталася всенічна у Луцькому Свято-Троїцькому соборі, куди митрополит Луцький і Волинський Михаїл доставив благодатний вогонь із Єрусалима, спільні молитви, хресний хід довкола собору, запалені свічі, тисячі лучан… Ми намагалися зробити все залежне від нас, аби всім жителям Луцька святкувалося разом із сім’ями у радості і в надії на краще, у молитві за краще життя в Україні. 

2. Якийсь окремий Великдень мені важко виділити, оскільки, де б я не був, завжди приїжджаю до Луцька і святкую з батьками та родиною. Цього року у межах своїх повноважень разом із колегами старалися покращати добробут лучан, зокрема перед Великоднем 167 малозабезпечених сімей отримали продуктові набори від міської влади. 

1. Великоднє свято завжди несе з собою невимовну радість торжества добра над злом, денного світла над темрявою ночі. Ця всеосяйна радість не полишає християн упродовж більш як 2000 років, відколи воскреслий Христос продемонстрував свою любов до всього людства. Паску ми святили ввечері в суботу у Луцьку, щоб мати змогу у неділю поїхати на свою малу Батьківщину у м. Рожище. Саме тут і святкував Великдень, у тому числі з мамою, Валентиною Іванівною. Того ж  дня відвідав бабусю Ірину Михайлівну та тітку Любов Іванівну. Бачити найрідніших та найближчих тобі людей, спілкуватися з ними – це найбільше щастя. Хотілося б, щоб воно супроводжувало кожного з нас усе життя, яке дароване нам Богом та батьками.

2. Будь-яке свято запам’ятовується тим, що маєш чудову нагоду поспілкуватися у невимушеній домашній обстановці. У Великдень це приємніше вдвічі. Ще й тим, що, по суті, для нашої сім’ї це свято стає подвійним. Моя дружина, Олена Валеріївна, удостоїлася Божої милості з’явитися на світ 15 квітня, отож її день народження відзначали на Пасху. Було так неодноразово і в попередні роки. Радість від того, звичайно, подвійна. Тож хай Божа благодать повсякчас лишається з нею!   

1. З величезною повагою ставлюся до всіх храмів, але особливо тісні стосунки в мене з луцьким собором та церквою в с. Забороль Луцького р-ну, де проживають батьки моєї дружини. Цьому сільському храмові завжди допомагаю в міру сил та можливостей, тому зазвичай зустрічаю Світле Воскресіння Христове саме в ньому. Побував у цій церкві із дружиною та двома доньками й цього року.

2. Особливо хвилюючою та радісною подією став минулорічний візит разом із митрополитом Михаїлом в Ізраїль, звідки ми привезли Благодатний вогонь. Знаєте, такі події запам’ятовуються назавжди! У Луцьк ми повернулися десь одразу після опівночі, а потім я ще встиг у с. Забороль, де й освятив паску.

Заступник міського голови – керуючий справами виконавчого комітету Юрій ВЕРБИЧ (позапартійний):

1. Світле Христове Воскресіння зустрічав у родинному колі. Паску святили разом із дружиною Оленою Володимирівною та меншою донькою Анастасією, яка проживає разом із нами, і внучкою Соломійкою, якій два з половиною роки. Приїжджали до мене рідні приїхали свати з Тернополя. Було приємне товариство і приємна щира розмова. Радий, що нинішнє свято зустрічав також із мамою Любов’ю Михайлівною, якій 86 років і яка нині також проживає у нашому місті. 

2. Цього світлого свята ми завжди чекаємо з особливим піднесенням. Воно символізує перемогу добра над злом, світла над темрявою. Якихось особливих подій не відбулося ні цьогоріч, ні в попередні роки. Радіємо від того, що збираємося разом, що всі живі, здорові, чого бажаємо один одному і надалі.

1. Цього року Великдень відзначала з сім’єю та друзями. Святити пасочки ходили в Луцький Свято-Троїцький кафедральний собор у суботу ввечері, бо діти ще надто маленькі для всеночної служби. З собою, за настановою владики Михаїла, принесли ще один кошичок із пасочками і крашанками, який там же ж  і віддали (якраз коли ми були в соборі, освячували паски для дитячого будинку, і ми віддали свої домашні діткам, аби передати і їм у свято частинку домашнього тепла). Родинний сніданок, що починається з молитви – це традиція. Завжди збираємося в батьків. А уже по обіді та другий день були у друзів. Тому свято це доволі пасивно провела за святковими столами. Основне – спілкування з дітьми та близькими людьми. Багато позитиву, спогадів в розмовах та, звичайно ж, смачних наїдків. 

2. Найбільше запам’яталося святкування Великодня не вдома. Мала таке двічі. Один раз перебувала на морі, інший раз – коли була в Луганську. Обидва рази запам’яталися тим, що у такі свята найбільше хочеться бути в родинному колі, а не десь далеко… Бо наші традиції та звичаї вимагають свого! А за тисячі кілометрів від дому – до них тяжієш ще більше, адже таки є у нас той західноукраїнський генетичний код! Тому, в такі світлі дні, ще раз хочеться побажати усім миру та родинного затишку!

1. Я майже всі роки Великдень, як і Різдво, святкую у батьків, що у рідному с. Торговиця. Цей рік теж без винятків.

2. Щось особливого важко пригадати, адже для мене це, передусім, родинне свято. Пам’ятаю, правда, Великдень 2005 року – ми Національним Альянсом пікетували та блокували Посольство Білорусі в Києві з вимогою, щоб були звільнені з мінського СІЗО наші побратими, які були затримані там на патріотичній акції солідарності з білорусами.

1. Пасху зустрів у найкращих українських традиціях – у родинному колі. На превеликий жаль, у церкву піти не зміг: було занадто холодно як для мене…

2. Ніколи не забуду того чудового передсвітанкового моменту, коли власними ногами йшов після Великоднього богослужіння з церкви додому. Ніс пасхальний кошик. Сонечко ще не зійшло, небо було чистим-чистим, і на ньому світили зорі. А поруч цвіли вишні, і їхній неповторний аромат доповнював атмосферу неповторними пахощами… Було мені тоді трохи більше 20 років, а запам’яталося назавжди…

1. Великдень зустрічав у колі сім’ї. Вважаю, що це найбільше християнське свято. Ходили з сім’єю – дружиною Оленою та донькою Дариною – в собор, посвятили паску. Відвідав маму Ларису Сергіївну, бабусю Лідію Євгенівну. Обоє носять прізвище Іщенко. Полюбляю їздити на проводи. На жаль, цього року, мабуть, не вдасться. Моя бабуся з Лохвицького р-ну Полтавської обл. Мені там дуже подобаються і люди, і природа. А Пасху завжди проводжу разом із родиною, похресницею Настею. 

2. Нинішня Пасха залишить хороший і приємний спогад у всієї родини. Першого дня виходив до поїзда, аби зустріти старшого сина Іллю, який повертався з м. Дубно Рівненської обл., де був на змаганнях із плавання. Так що до святкування він приєднався пізніше. Він із 2003 р. н., чемпіон України. Захищав честь області зі старшими за себе дітьми. В естафеті посіли третє місце і вибороли бронзову медаль. Я, звичайно, ним дуже горджуся! Тішуся, що святкували Великдень у родинному колі, поспілкувалися, пораділи один одному. 

1. Кожен Великдень я намагаюся відзначати у Луцькому Свято-Троїцькому соборі спільно з владикою Михаїлом. Для мене Великдень – це можливість духовно оновитися. Та ми не лише чекали цих свят, але і робили все від нас залежне, щоб місто стало кращим. Відійшов, так сталося, в інший світ Микола Романюк, і виконуючий обов’язки міського голови Ігор Поліщук продовжив започатковану ним традицію – зустрів дітей із Волновахи. Це важлива акція для України, і я радий з того, що Луцьк одним із перших в Україні започаткував цю чудову традицію дружби. 

2. Фактично все життя я прослужив у Росії. Це було ще у радянські часи. Як такого святкування Великодня тоді ще не було. Єдине, що ми українці, а жили ми своєю окремою діаспорою, до Великодня намагалися зібратися разом, щоб згадати наші традиції і крашанка була нашим символом. Я тоді ще холостякував, тож пригадую, що крашанки готувала дружина Івана Бобика – прапорщика з Чернівців, у якого ми збиралися. Звісно, цього не афішували. Політрукам не говорили.

Та все ж найбільше запам’ятався період екстериторіальності, коли створилися Збройні Сили України. У нас, а я тоді вже був на Рівненщині у м. Дубно, служили хлопці строкову з Донецької і Луганської обл. Дуже непростий контингент, не позбавлений шкідливих звичок, хоч самі хлопці були непогані. І ось якогось Великодня ми вперше запросили до них священників УПЦ Київського патріархату, бо я завжди на перше місце у вихованні армійців ставив патріотизм. Місцеві люди, коли оголосили, що священик буде їхати до солдатів, стали готувати так званий солдатський пасхальний кошик. Зібрали силу силенну пасок, крашанок, різних смаколиків… І, мабуть, найвищою оцінкою для мене як заступника командира частини з виховної роботи став приїзд мами одного з солдатів із Донецька. Завжди буду пам’ятати її слова: «Що ви сдєлалі с моім сином!?». У мене квадратні очі! Завмерши, зі страхом питаю: «Що ж я таке зробив?» А її трясе: «Ви сдєлалі с нєво бандеровца». Це було у 1992-1993 рр.

1. Цей Великдень, як і всі попередні протягом свого життя, відзначав у колі сім’ї, усієї родини, друзів. Завжди це відбувається або у стінах батьківського, або свого дому. У переддень Пасхи побував на вечірній службі. Батьки, мабуть, років 20 проживають у Липинах Луцького р-ну. Саме там ми найчастіше збираємося та відзначаємо це величне свято. Я зі своєю сім’єю, менша сестра – зі своєю. У мене двоє дітей, в неї – одна. Так що Різдво і Великдень завжди проводимо у батьків. 

2. За тим ритмом життя, який є нині, запам’ятовується найбільше той час, що його проводиш удома з сім’єю. Від того отримуєш і приємність, і задоволення. Свято ніяк не хочу пов’язувати з новою посадою та новим статусом. Це звичайна робота, яка вимагає неабияких зусиль та праці.

1. Як завжди, їздив у рідне с. Піщане Камінь-Каширського р-ну, де проживають мої батьки: тато Микола Іванович і мама Ніна Федоровівна. Зустрічали та відзначали Великдень у тісному родинному колі разом із дружиною Юлією та донькою Анною… Взагалі, за все своє свідоме життя лише один раз не потрапив  у село на Пасху. Це було 2 роки тому. Не зміг поїхати, бо донечка захворіла.

2. Пасха мого дитинства – це було щось особливо хвилююче та вражаюче. По батьковій лінії в бабусі Ганни було 11 дітей! І всі вони зі своїми родинами з’їжджалися в рідне село! Хто з України, хто з Білорусі, а хто і з Росії… Уявіть собі за святковим столом понад 20 двоюрідних братів і сестер! А ще ж вони не самі були! Тому було і дуже весело, і дуже гамірно, і дуже святково… На жаль, після смерті бабусі цю традицію було втрачено.