Затятий свободівець у Луцькій міській раді Сергій Сівак неоднозначно, але все ж натякнув: якби йому доводилося реалізовувати себе як особистість у нинішні часи, то, очевидно, спробував би щастя… у сусідів, а не в рідній Україні. Мовляв, важко нині молоді чогось досягнути. І в той же час наголошує: він – націоналіст, державу свою любить і, незважаючи на те, що батьки його народилися за Бугом, у Грубешівському р-ні, йому ніколи й на думку не спадало отримати громадянство Польщі, бо завжди вважав себе українцем.
– Розмова буде не про політику, хоча й розумію, що без неї нікуди. Хочу почути про справи депутата Сівака, котрий вирішує питання громади, яка довірила йому такі високі повноваження – представляти їхні інтереси на рівні міста.
– Спробуємо. Одразу скажу: під час чергової, 73-ї сесії міської ради, я озвучив три депутатських запити. Перший спрямував до міського голови і начальника управління охорони здоров’я міста. Не секрет, що багато медпрацівників прагнуть навчатися за кордоном. Тож відповідно ці люди шукають спосіб поїхати за досвідом у Польщу чи Німеччину – знайомитися з новинками техніки, методичною роботою. Я запропонував такі поїздки зробити системними. Для цього є юридичне підґрунтя у вигляді укладених між Луцьком та містами-побратимами партнерських угод. Ці домовленості зокрема передбачають обмін досвідом у сфері охорони здоров’я. Розумію, що у Польщі медицина майже вся приватна, і польська влада має не надто великі важелі впливу. Але домовитися про те, щоб там наші лікарі стажувалися, цілком можливо. До речі, у польських клініках лояльно до цього ставляться і готові нас зустріти.
Міський голова абсолютно адекватно сприйняв цю пропозицію, але запит колеги не підтримали. Тож я оформив усе депутатським зверненням. Є вже певні напрацювання у цій сфері – ми це зробили ще із попереднім керівником міського управління охорони здоров’я Федором Кошелем.
Ми й надалі працюватимемо, запрошуватимемо до нас іноземців, бо поляків, наприклад, дуже цікавить наша стоматологія, як і німців. Наші закордонні колеги до нас приїздили і нормально все сприймали, хіба на технічне забезпечення подекуди дивляться із подивом. Думаю, раз я цю справу розпочав, то вже доведу її до завершення.
– Другий запит…
– Стосувався землі коло парку…
– Та у розмові з вами просто неможливо оминути цю тему. Якраз хотіла запитати, які зрушення у справі з того часу, як ми про це розмовляли.
– Про це потім відповім. Я зараз про інше. Два роки тому у Луцьку була злива, коли дорогами всі плавали. Тож, звісно, нам варто подбати, аби місто було готовим до такого. Відділ екології спільно з міським головою розробили проект меліоративних робіт із розчищення річки Сапалаївки. Я ці проекти певним чином критикував. Чому? Зрозуміло, вони мають позитив у тому плані, що вулиці центральної частини міста профілактично не затоплюватиме. Дитяча залізниця, котра свого часу також плавала, теж не в зоні ризику. Роботи ведуться від вулиці Шопена до Теремнівських ставків. Але тут постраждала екологія. Колись у Сапалаївці водилася риба, там жили качки, ондатри, а тепер вода спала, річка перетворилася в канаву. Причому мало не до критичного рівня. Тож вийшло, що ми зробили позитив в одному, а негативно позначилося на іншому. Та й ті озера, котрі у парку 900-річчя, після посушливої погоди майже зникли. Там води лишилося на 20-30 сантиметрів. Якщо буде посушливе літо і нічого не зробити, то вони просто висохнуть. Тож ми з міським головою говорили про те, що в районі переходу між вулицями Мазепи і Ветеранів, де є місточок, треба зробити шлюз, аби контролювати рівень води. Це не надто дорого. Якщо ні, то матимемо маленьку екологічну катастрофу. Міський голова погодився над цим працювати. Але запит знову не підтримали з певних політичних мотивів.
– Не можу зрозуміти: міський голова з вами співпрацює, а група «Рідне місто» – ні?
– Ну, просто міський голова підтримує конструктивні рішення, а окремі депутати не розуміють ситуації. Але ми не відповідаємо йому тією ж монетою, бо найбільше цінуємо позицію громади.
– Тож знову парк… Уже почалися суди за позовом прокуратури щодо визнання державних актів на ту землю недійсними.
– Попереднє слухання вже відбулося. Я заявив про свою присутність під час цих слухань, оскільки саме я займався цією справою і виніс її на загал. Тож вважаю, що маю абсолютне право брати участь як третя сторона. Справа ж загалом ніби очевидна і проста: якщо державний акт виданий незаконно, його скасовано рішенням виконкому, то результатом розгляду цієї справи має бути скасування цього документа. На жаль, моє клопотання розглядала суддя К. минулої п’ятниці – саме тоді було засідання, і вона не вважала за можливе залучити мене до розгляду, пояснивши, мовляв, що я один зі 150 громадян, інтереси котрих не порушені. Вона так дивно висловилася: мовляв, може, приведу сюди ще 150 людей, котрі заявлять, що їхні права порушено. Я й відповів: такий варіант абсолютно не виключається.
Думаю, що на той суддівський склад чинитиметься тиск. І справа, за інформацією з прокуратури, набирає абсолютно не прогнозований перебіг.
Громадяни, котрі отримали ці державні акти, вже обзавелися адвокатами. До речі, адвокат пана Ц., який є одним із власників тієї землі, – син представника луцької громади у Верховній Раді – Олександр Ігорович Лапін.
Коли я заговорив, що представник громади міста повинен підтримувати інтереси лучан, а не виступати проти, хлопчина просто посміхнувся у відповідь.
Тож, думаю, ми збиратимемо людей і пікетуватимемо судові засідання. А там виходить непроста ситуація: от згаданий уже громадянин Ц. свою ділянку продав і нинішній власник трактуватиме своє право володіння нею цілком законним.
– А коли знову буде суд?
– Так от завтра (мається на увазі вівторок, 12 травня, – авт.). Треба глянути на сайті суду, коли саме – там погодинно всі справи розписані. До речі, ніколи не думав, що на тому сайті може бути стільки цікавої інформації.
– Змінимо тему… На святкуванні річниці Колківської Республіки ви були?
– Так. Сам їздив і людей возив. Ішов у колоні з усіма.
– Все достойно відбулося?
– Цілком. Правда, хотілося б, аби людей, котрі сповідують націоналістичну ідею, було більше. На жаль, ми ніби зараз патріоти всі, але між патріотизмом та націоналізмом є величезна різниця.
– Ви про що?
– Ну, колись навіть Шевченко писав, що на мільйон свинопасів може бути лише один козак. Так воно і є, на жаль.
– А Дні пам’яті та примирення 8 й 9 травня в очах свободівців і ваших особисто – правильне рішення?
– Думаю, нам варто святкувати, як це роблять переважно в усій Європі, лише 8 травня. Треба підтримувати той спосіб мислення та ідеї, які сповідує Європа. І тут уже очевидний ідеологічний підтекст. Єдине: добре, що ці свята цього року минули спокійно.
– Ви на сесіях піднімали питання волинської горілки. Причому яскраво так про це заявили, з пляшками в руках. Тепер завод потрохи оживає, наша горілка відродилася…
– Я не маю інформації, що горілка наша відродилася. Завод працював 20 днів у березні, але спиртового виробництва не було взагалі. Я спілкуюся з людьми, котрі там працюють. Мені розповіли, що вони купили, образно кажучи, 10 тисяч пляшок тари, відповідно, розливши таку кількість, завод зупинився. Про конвеєр мова не йде, як і про спиртове виробництво. Взагалі вважаю: поки завод не отримає юридичну самостійність, поки ним керуватимуть із центрального офісу, де вже все обросло корупцією, нічого доброго з того не буде.
Ми би мали піти іншим шляхом: створити громадську раду при адміністрації, куди варто було б запросити представників податкової, різних громадських організацій, які певним чином стимулюватимуть роботу заводу. А надіятися на свою людину зверху – не варто, бо переконаний: уся економічна політика держави залежить від Прем’єр-міністра. А думка про те, що спиртогорілчана галузь може бути приватизована, мені взагалі видається маразматичною, оскільки виробництво алкоголю завжди було одним із найприбутковіших видів діяльності для бюджету міста.
Спілкувалася Світлана ДУМСЬКА.