Карма на
добро
На санскриті карма означає «дія». Кожна дія або подія є
складовою частиною великої сітки причин для майбутніх реакцій або подій. Ця
сітка карми (дії) регулюється згідно із «законом карми» – законом дії та
реакції. Ведичне розуміння карми містить у собі, як наперед визначеність, так і
свободу волі. Причина і наслідок є головною двоїстістю матеріального світу.
Все, що відбувається, має причини та наслідки, прямі та непрямі. Випадковості
не існує. Все є частиною
високоорганізованої структури причин та наслідків.
Наша розповідь буде про унікальну людину, ексмільйонера,
успішного бізнесмена, громадського і політичного діяча міста Маріуполя, та
головне – патріота України – Сергія Парасюка. Він не є родичем відомого героя Майдану
і революції Гідності – Володимира Парасюка. А, можливо, і є, та далеким. Бо
ніколи їх шляхи не перетиналися, не зустрічалися на сімейних забавах. Проте, в
них є і багато спільного: це – любити свою Вітчизну, до крові і костей бути
патріотом своєї Батьківщини.
Сирітське
дитинство
Про його дитинство і юні роки можна написати окрему
книгу. Батьки за совєтів були репресовані і вислані на Північ «необ’ятної
родіни», в Архангельський край. Через злидні і недоїдання мати померла, коли
хлопчику було лише сім місяців. Немовля батько віддав в дитбудинок, так як
невдовзі одружився з іншою жінкою, яка поставила йому таку вимогу.
Та Бог беріг дитину від хвороб і епідемій, які щораз
окутували дитбудинок. «Макаренське» виховання запам’яталося на все життя.
Особлива дитяча жорстокість однолітків.
– Коли мені було трохи більше п’яти років, зі мною діти
зіграли злий жарт, – згадує пан Сергій. –Оточивши мене, здавалося, дружнім
колом, вони в один голос почали мені докоряти, що я, мовляв, тут роблю? До мене
їде моя мами, то йди на вокзал і зустрічай її, бо вона не знатиме, як дійти до дитбудинку.
І я їм щиро повірив, бо мені дуже хотілося побачити свою маму.
Через таємний прохід у заборі території дитбудинку, я
побіг до вокзалу, який був за декілька кілометрів від нашої дитячої бази.
– Кожен потяг я зустрічав з надією, що ось із вагона
вийде моя мама і я впаду у її теплі обійми, – стиха говорить Сергій Васильович.
– Її образ стояв у мене перед очима. Я підбігав до кожної жіночої постаті,
заглядав в обличчя і питав кожну, чи вона не моя мати? І так тривало до пізньої
ночі, поки знесилений і голодний не пішов до приміщення вокзалу і не заснув там
на лавці.
– На другий ранок, – розповідає Сергій, – у мене вже не
було того ентузіазму і я хотів було повертатися назад. Але моя присутність на
чужій території не пройшла повз увагу місцевих дітей. Оточили мене, вивернули
всі кишені, а нічого там не знайшовши, придумали свій злий жарт.
– Слухай, пацан, – твердо й рішуче промовив старший. – А
ти зможеш язиком доторкнутися до цього заліза? – і мені показали металевий каркас
на пероні.
– Я не знав ще фізичних властивостей того явища і
сміливо, висунувши язика, притулив його до металевої жердини. Язик відразу
прилип до холодного металу. З моїх очей потекли рясні сльози, а гучний регіт
місцевої дітвори ще більше завдавав мені болю. Відірвавши язика від металу, я
ковтав
свою солону кров разом зі слізьми, як голодне цуценя
молоко на тарілці. Ось так я зустрічав свою маму, – зі смутком закінчив
розповідати сюжет зі свого дитинства Сергій Васильович.
– Мені і нині щораз стукає в скроні почуття вічного
голоду в дитбудинку. Особливо літом, у вечірній час, близько 21 години молодий організм
вимагав щось поїсти. Столова закрита. Виручала «горбушка», яку ми навперейми
хапали в їдальні. Це був кусок хліба, що нарізався з краю буханця. Він був
зручний, що не розкришувався, зберігав свою цілісність укишені. Для нас, сиріт,
– це був «делікатес» особливої ваги.
– Але я дякую батькові, що все-таки він зумів перевести
мене із холодного Северодвінська Архангельської області в Україну, у місто
Таращів Київської області, – розповідає далі Сергій.
– З дитбудинку я поїхав в Київ, де поступив в
радіотехнічний технікум, хоч мені пропонували йти вчитися на плиточника. В тому
училищі надавали гуртожиток та стипендію в розмірі мінімальної зарплати – 70
рублів. Але я хотів мати кращу спеціальність і вибрав радіотехніку.
– Закінчив я технікум з «червоним» дипломом і за
розподілом приїхав в місто Маріуполь на будівництво «Стану 3000». На цій
комсомольській будові став «Ударником комуністичної праці». Отримав навіть
якусь медаль. Та головною моєю нагородою в ті часи стало те, що я знайшов свою
«половинку» – Катерину. Як молода сім’я, ми стали на квартирну чергу. І хоч я
був на почесному рахунку в начальства, мій портрет красувався на «Почесній
дошці» комбінату, але 17 років нашої терпеливої «чекалки» на комунальну
квартиру пропали даремно.
Мрія – стати
мільйонером
З розпадом «союзу», «імперії зла», згасла і мрія наша
отримати житло від держави. Та в мене завжди була юнацька мрія: стати
мільйонером.
У 90-ті роки «дикого капіталізму» він шалено працював,
але цього разу лише на себе. Так і зумів накопичити первинний капітал, який
уміло вкладав у нерухомість, засоби виробництва. Придбав ресторан, кафе на
березі Азовського моря. Очолив три приватні фірми і ТОВ. Став поважним і
солідним бізнесменом. Вчасно платив людям зарплати, а
державі податки.
Йому вірили і довіряли як партнери, так і банки. Тому,
отримавши в банку чималий кредит, закупив у Запорізького автозаводу 70
легковиків. Всі білого кольору. Сам розробив дизайн і обклеїв їх фірмовими
знаками, які здалеку запрошували клієнтів на поїздку по місті. Закупив рації,
створив єдиний диспетчерський пункт. Тепер цілодобово кожен громадянин
Маріуполя міг скористатися послугами сучасного і надійного таксі.
Меценат у
крові
Здобувши непосильною працею все для свого безхмарного і
щасливого життя, налагодивши бізнес, що приносив надійні прибутки, він ніколи
не забував своє сирітське дитинство. Часто відвідував свій інтернат у Таращі і свою
виховательку Наталю Яківну Яковенко, яка була для нього мов мати.
– На початку 2000-х років, – розповідає Сергій
Васильович, – коли бізнес у мене пішов вгору і я почав отримувати якісь
прибутки, прийшов в дитбудинок міста Таращі і запитав завідуючу: «Що вам
потрібно?»
– Спочатку він з дружиною приносив дітям подарунки, –
посміхаючись, каже завідуюча. – А потім були більш серйозні речі і прохання. То
стільчики поламались, то тумбочки розлітаються у дітей.
– Він купив нові парти, за якими дуже любили сидіти і
вчитися діти, – з гордістю розповідає завідуюча дитбудинком.
– Сергій Васильович створив «Центр опіки», де допомога
стала для дитбудинку стабільна і передбачувана, – мовить вона журналістам Маріупольського
ТВ, які зняли короткометражний фільм про свого земляка у 2012 році.
Громадський
і політичний діяч
Можливо і далі наш герой нарощував фінансові «м’язи»,
допомагав дитбудинку та людям, якби не підсвідоме почуття патріотизму і
відданість неньці-Україні. Його безпіарне життя-буття не пройшло повз увагу
жителів Маріуполя. І 5-го листопада 2010 року його обирають від політичної
партії «Фронт змін» депутатом Маріупольської міської ради.
Всього чотири чоловіки пройшло від цієї політичної і
патріотичної сили, що складало 5,3 відсотка. Від «Партії регіонів» депутатські мандати
отримало 64 душі (84,2 %). Від компартії зайшло також четверо та два – від
соціалістів. Лише два мандати отримала і «Сильна Україна», яка також симпатизувала
«регіоналам».
Проаналізувавши склад депутатського корпусу того
скликання, коли Віктор Янукович очолив країну, я здивувався: як могли отримати
мандати навіть ті чотири депутати з «Фронту змін», в тому числі і Сергій
Парасюк, коли там балотувалися «жирні червоні коти»? Це генеральні директори Маріупольського
комбінату «Азовсталь», Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча,
ЗАТ «Торговий дім» «Азовзагальмаш», «Макіївський металургійний завод», ТОВ
«Азовкооперація», ТОВ «Торговий флот Донбасу», ВАТ «Азовзагальмаш», головні
лікарі та головні інженери тих гігантів…
Славень
України
Четверо майданівців на чолі із Сергієм Парасюком були в
тій проросійській раді, мов ложка дьогтю у солодкім меду. І коли у 2013-2014 роках
розпочалися бурхливі події хаосу і сепаратизму на Луганщині і Донбасі, пів мільйонне
місто Маріуполь вони не оминули. Державні приміщення почали захоплювати
бойовики і сепаратисти. Вдерлися вони і у міську раду та виступили з вимогою
відокремитись від Києва, а приєднатися до новоспеченої за сценарієм кремля
Донецької республіки.
І лише чотири депутати з фракції «Фронту змін» із 76-ти
встали і заспівали Гімн України. Решта сиділи набундючившись і втягнувши шию у плечі
під психологічним і фізичним тиском бойовиків. А Сергій Парасюк не побоявся
виступити на засіданні міськради ЗА ЄДИНУ УКРАЇНУ!
Така смілива зухвалість патріотів України не залишила
байдужими сепаратистів, що були присутні у залі, якими керували агенти ФСБ
Росії. Патріотів витягнули у фойє міськради і добряче відлупцювали. Відчувши смак
переваги і бездіяльність поліції, вони відпустили сміливців, а не потягнули їх
на розправу за місто, як вчинили тоді із Володимиром Рибаком, депутатом з міста
Горлівки, що на Донеччині.
Добро
врятувало життя
Працював у Сергія Парасюка один водій, який розвозив
продукти. Чоловік нічим не відрізнявся від інших, тільки любив частенько заглядати
у чарку. Одного разу вона його і підвела «під монастир», а вірніше – у важкий гріх.
Будучи добре в хмелю, поскандалив із дружиною. В стані афекту, не тямлячи, що
робив, вдарив дружину так, що та віддала Богові душу.
Отримав довгі роки ув’язнення і сів за грати. Залишилась
у сім’ї їхня донечка, мов квіточка недостигла у полі. Ось над нею взяв шефство
Сергій Васильович. Після дев’ятого класу допоміг поступити у технікум. Купив їй
мобільник, що надавав змогу деколи спілкуватись із батьком, який відбував термін
ув’язнення. Мов хрещений батько, допомагав дівчині Сергій Парасюк і харчами, і
коштами та порадами у молодому житті.
Коли розпочалася у 2014 році агресія москалів у Криму і
на Сході, українське СБУ попросило малочисельних патріотів допомагати їм у
розвідці для АТО проти сепарів і бойовиків. Сергію і його побратиму з Майдану Василю
Коваленку допомагало виконувати складні доручення, проходити блок-пости їхня
відмітка у паспортах, де стояв штамп, що вони народились в Росії. Мовляв, «свої
ж», чого прискіпуєтесь?
І одного разу вони отримують завдання: доставити на нашу
сторону москальського офіцера, щоб показати всьому світу, що проти України воює
армія РФ. Адже Путін цинічно клявся: «Нас там нет».
Знайшли дислокацію російських частин у невеликому селищі
на Донеччині. Запросили одного офіцера у бар. Пригостили по повній. А тоді зв’язали
і… в легковик. Польовими дорогами проїхали небезпечні місця блокпостів. Виїхали
уже на останній пункт передачі нашим операм. А там чекала їх уже засада
російських спецназівців. Під час арешту загинув Василь Васильович Коваленко,
побратим Сергія, в минулому – депутат в місті Новоазовськ. Він був пристрасним
патріотом України.
– Хтось з київських «есбеушників» здав нас російським
спецам, – зробив висновок провалу операції Сергій Васильович.
На голову наділи темний мішок і повезли у своє лігво
якогось району. Підвал, нічні і денні допити, часто «з пристрастієм».
– І чого вони від вас хотіли? – запитую у Сергія. – Адже
ви не штатні працівники ГУРу, СБУ. Ви ж аматори, як волонтери.
– Добивались, щоб ми вказали на своїх спільників: хто ще
з нами був, хто допомагав, сприяв і наказував.
– Катували? – питаю.
– Звичайно, – усміхнувшись відповідає. – Вся спина і
сідало були синіми від побоїв резиновою дубинкою. Ні сісти, ні лягти на спину.
Так пройшов тиждень пекельних мук і невідання. Та однієї
ночі Сергій почув гуркіт за дверима підвалу. Брязнули замки. Відкрилися двері і
почувся командний голос вартового: «Парасюк, на выход!»
«Все, думаю, мабуть виводять на розстріл», – каже Сергій.
Повів мене той конвоїр якимись вуличками по містечку,
штовхаючи в спину дулом автомата.
– Стоять! Ты меня што не узнал? – запитує в темряві той
вартовий. – Ты помниш, как ты моей дочери помагал, когда я был в тюрьме? А я
помню, мне дочь рассказывала по телефону, который ты ей купил.
– Я увидел, когда вели тебя связанного в подвал, –
продовжує конвоїр. – Три дня я думал, как мне быть, как поступить? И решил,
рискнуть, выпустить тебя. Теперь мы квиты.
– Я привел тебя до нейтральной полосы. Иди к своим,
прямо, через поле. Но осторожно, там мины. Это твоя лотерея… Или-или. Вернешся,
там расстреляют. А тут, может и повезет. Прощай. Может увидимся, как Бог даст,
– сказав і розчинився у темряві ночі, мов привид якийсь.
– Про що ви думали, як ішли через мінне поле? – запитую
стиха.
– Думав про дітей, сім’ю. Про свій нелегкий життєвий
шлях. Але не прощався з життям. Ішов через поле, як не раз ходив у мирні часи і
думав про майбутнє родини та України.
Ангели Світла й Добра зберегли йому життя. Але посивів за
ті пів години відразу. Повернувшись в Маріуполь, який тоді уже визволили наше АТО
від бойовиків і сепарів, думав і далі продовжувати працювати на благо родини і
Батьківщини. Але знайомий авторитетний чоловік його попередив:
– Сергію, тікай негайно з міста. Тебе замовили.
Мусив швидко виїхати із родиною в Київ. Через три роки
знову повернувся у Маріуполь. Ті, хто замовляв Сергія Васильовича, загинули в одному
з боїв із атовцями…
Коли розпочалася велика війна з москалями у 2022 році,
пішов в самооборону. Але побачив там не своїх однодумців, а більшість прихильників
«руского міра». Став, як «свій серед чужих».
Пережив жахи боїв в місті, коли Маріуполь бомбили з
повітря, а будинки мирних мешканців міста розстрілювали прямою наводкою з
танків.
Тоді зібрав всю свою родину у вісім чоловік, в тому числі
троє дітей, серед яких одне було тримісячне немовля, та двоє кімнатних собачок
і почали пробиватися на виїзд з палаючого, а колись красивого міста.
Лише на сьомий раз його легковій машині і родині у складі
восьми чоловік вдалося вислизнути з того пекла. Знову повезло, як в лотерею.
– Спішіть робити і творити Добро, – каже Сергій
Васильович Парасюк. – І не важливо, чи є в тебе гроші, чи ні. Добро повернеться
Добром.
Цим настановам навчає він своїх і чужих дітей, які стають
йому, як рідня.
Олександр СЕРЕДЮК,
письменник і
журналіст.
На фото: С. В. Парасюк, жовтень, 2023 р.