Серпень 1991-го був спекотним. Полетіло
стільки голів… Причім – навіть бронзових чи бетонних. Радянські ідоли падали
додолу, як зірки на серпневому небосхилі. Історія незалежності країни часто
«писалася» кранівниками, які зривали вождів із монументальних п’єдесталів.
Ще 16 серпня 1991-го газета «Молода Волинь» з першої
шпальти писала про ціни на передплату і те, як «у краплині роси відбивається
світ»… Тим часом вранці 19-го чи не вся країна прокинулася о 6-й і до тієї краплини
роси вже нікому й діла не було. Напередодні ввечері на горбачовській дачі в
Криму члени ГКЧП запропонували президенту СССР скласти повноваження. А о 6-й
ранку 19-го радіо і телебачення передали
повідомлення з Москви про створення ГКЧП (рос. Государственный комитет по
чрезвычайному положению), запровадження надзвичайного стану на деяких
територіях СССР, припинення виходу більшості ЗМІ… Постановою №1 ГКЧП серед заходів,
завдяки яким мав бути збереженим СССР і оголошення недійсними закони та рішення
органів влади союзних республік, що суперечили законам СССР. На ту пору
Україна, Молдова, Грузія, Литва, Латвія та ін. республіки вже ухвалили
Декларації про державний суверенітет. Наступними днями у Москві – мітинги та
страйки, війська і бойова техніка, Єльцин на танку… 22 серпня в Москву з Криму
повернувся Горбачов, а в «білокам’яній» відбувся мітинг на честь перемоги над
ГКЧП. Як відомо, партійні функціонери ЦК КПУ були на стороні путчистів.
Центральні ЗМІ у столиці («Радянська Україна», «Сільські вісті», «Правда
України») та й у регіонах (а з ними й місцева, тоді провідна «Радянська Волинь»)
друкували матеріали ГКЧП…
А комуністи думали про хліб
Що ж на Волині?.. 23 серпня «Молода Волинь» з першої
сторінки згадує древнє східне прокляття «А щоб ти жив у час перемін!» і не без
долі обережності пише: «19 серпня в житті нашої країни відбулася надзвичайна
подія. Влада у Москві перейшла до рук Державного комітету по надзвичайному
стану в СРСР. Ситуація напружена, вона змінюється буквально на очах».
У бліц-інтерв’ю журналісту «МВ» Володимирові
Данилюку головний комуніст області (перший секретар обкому КПУ) Іван Лазорко на
питання про те, як оцінюють події волинські функціонери, вранці 21 серпня
відповів: «У даний час обком партії, первинні парторганізації зосереджують
свої зусилля на забезпечення стабільної і ритмічної роботи підприємств,
будівельних організацій, адже багато з них не справляються зі своїми
завданнями. Комуністи докладають усіх зусиль, щоб цими днями завершити
виконання державного замовлення по продажу хліба в обсязі не менше 140 тисяч
тонн. Жнива практично закінчуються».
Голова Волинської обласної ради народних депутатів
та голова облвиконкому Володимир Блаженчук свої оцінки подіям означив так: «Знаючи, що вчора йшло
засідання Президії Верховної Ради України, облвиконком своєю телеграмою підтримав
спроби Президії Верховної Ради України дати належну оцінку тому, що сталося, і
висловився за підтримку законів України, за їхнє верховенство на території
нашої республіки».
Якби обком міг говорити
У серпні 1991-го в епіцентрі емоцій опинився і
волинський обком. Вирували пристрасті не тільки довкола посад обкомівських
чиновників, а й самого приміщення. Як зводили 1958-го цю монументальну споруду
«для трудящих», «Волинська газета» розповідала в одному з попередніх номерів.
Як і про те, що «народний» обком став народним тільки тоді, коли перестав бути
обкомом.
У Луцьку 22 серпня скликають позачергову сесію
міської ради народних депутатів для «вироблення позиції». А в п’ятницю 23-го – опечатали
приміщення обкому. В колишніх апартаментах комуністів запрацювали міська та
обласна комісії на чолі з Антоном Кривицьким. Відкривали кабінети,
«ознайомлювалися» з документами… Перевірили все, навіть… шість мішків зі сміттям.
Тоді й знайшли секретну шифрограму від 19 серпня (11.45), в якій секретаріат ЦК
КПРС зобов’язував партійні структури на місцях всіляко сприяти гекачепістам.
Під документом – підпис Лазорка без жодних резолюцій. Потім їх відсутність тов.
Лазорко використовуватиме як своє оправдання: мовляв, не вважав за потрібне
сприяти ГКЧП. Однак… підписане пером не вирубати «топором».
Після такої тотальної інвентаризації постало питання
руба: що робити з приміщенням обкому? Взяти його на свій баланс виявили бажання
і міська, і обласна ради. Належало й вирішити, де «житимуть» відділ
соцзабезпечення облвиконкому та редакція «Радянської Волині», які теж були у
цих стінах. У інтерв’ю тій же «Молодій Волині» заступник голови Луцького
міськвиконкому Олег Максимович заявляв, що педінституту віддавати споруду не
варто, бо це, мовляв, призведе до розростання адмінапарату навчального закладу
(!), радше вже віддати міській раді, а частину – під Будинок правосуддя.
А потім були студентські пікети і перед колишнім
обкомом, і перед облвиконкомом. Долю приміщення розглядали на сесії облради.
Нині там – університет…
Небожителі були й будуть
Ще один фрагмент серпня 91-го… Чимало колишніх
партійних небожителів, які ще вчора гнули лінію партії, після 19-го – уже
затято її критикували, замаскувавшись, для прикладу, в рядах профспілок. Ось як
тоді про це колоритно розповідала в інтерв’ю голова Ради Федерації профспілок
Галина Головенець: «Саме вони сьогодні найпершими звинуватили у всьому партію і
заявили про свій вихід з неї! Наприклад, Є. І. Кирильчук (нині – багаторічний народний
депутат із чималим «селянсько-бютівським стажем», – авт.) зараз теж
критикує КПРС. Але ж хто, як не він, скільки пам’ятаю, працював то в комсомолі,
то в партійних органах різних міст, то першим секретарем, де всіх повчав, як
працювати, а сьогодні, бачте, прозрів? А
не краще звинуватити у недоліках і себе самого? Тобі ця партія дала і роботу, і
Академію суспільних наук, тебе ця партія годувала й одягала, і пост першого
заступника голови облвиконкому вона теж допомогла посісти. Та й сюди (в
профспілки, – авт.) Є. І. Кирильчука ціленаправлено підштовхнула теж
партія! Навіщо вже зараз звинувачувати партію, коли обком навіть нову службову
машину тобі дав? І телефон внутрішній, який прямо виходить на міжміський зв’язок!».
Власне, не один пан Кирильчук виплив сухим із
баламутної води епохи перебудови. Скажімо, той же Антон Кривицький, який із
1987-го до 1991 р. був головою Луцького міськвиконкому, тоді ж, у 91-му, очолив
комісію, яка проводила інвентаризацію обкому. Згодом став першим заступником
голови облвиконкому, потім – секретарем обкому СДПУ(о). А в 2004-му вчасно приєднався до помаранчевих і з 2006-го
знову ненадовго зайняв кабінет у Білому домі. І тільки зараз Антон Федорович –
почесний пенсіонер…
Та й навіть той же Геннадій Кожевніков, який керував
варварським демонтажем монумента вождеві перед обкомом, згодом зайняв посаду
начальника одного з контролюючих управлінь, і вже особливим демократизмом не
відзначився. Хіба що 2012-го вже як
екс-посадовець спробував узяти участь у виборах до Верховної Ради України від
партії «Собор». Сьогодні революціонер – приватний підприємець.
Де ж подівся перший секретар? Це питання хвилювало
сотні волинян. Тоді, у 91-му. Ось свідчення: «На численні прохання наших
читачів редакція поцікавилася подальшою долею останнього першого секретаря Волинського
обкому Компартії України. Повідомляємо, що Іван Миколайович Лазорко трудитися
поки що не розпочав, але нещодавно одружив сина – студента Луцького
педінституту. Вітаємо з доброю невісткою!»
(З інформації газ. «Молода Волинь» від 25 жовтня 1991 р.). …Тепер син
першого секретаря – Олександр Лазорко – і громадський діяч, і бізнесмен, і
колишній депутат Львівської облради від білосердешних, і недавній кандидат у
депутати Волинської облради.
З усього сказаного і несказаного висновок один:
серпень 1991-го багато змінив у долі держави, по різні сторони барикад
опинилося чимало людей, але й більш очевидною стала суть кожного з них. Бо і в
партійних високопоставлених функціонерів, і в новоявлених демократів – методи
були одні й ті ж… Чим більше літ Незалежності, тим більше нагод переконатися,
що «все йде, все змінюється», а це правило – вічне.
Олена ЛІВІЦЬКА.