Про батька вона знає лише
з чужих слів. На власні очі – бачила, але тоді, коли була зовсім маленькою і
нічого запам’ятати не могла… Чому? Бо батько Лідії Літвінцової (в дівоцтві
Чепелюк), яка 20 червня відсвяткує 70-річчя, був особливою людиною: з 1944-го Василь
Чепелюк пішов в УПА, потім став одним із керівників сітки ОУН і УПА тодішнього
Цуманського р-ну та воював зі сталінським режимом аж до моменту, коли спецгрупа
оперпрацівників, підсилена солдатами військ МВД СССР із місцевого гарнізону,
таки реалізувала свій зловісний намір: у глухому кутку лісу між Холоневичами та
Липном відшукала повстанську криївку…
«Я ж у 1944 році народилася,
ще маленькою була, як його вбили… В хаті обшук провели, все позабирали. Казала
мати, що одна-єдина фотографія батькова вбереглася, але потім і її довелося
спалити… Ви б знали, яка в нас тоді тривога була! Нас бандитами називали, а
мене й досі «Перчихою» по-вуличному кличуть… Мати ж, як батько в повстанці
пішов, довгий час по чужих хатах і селах ховалася. А потім таки вийшла і
здалася…… Щоб мене зберегти», – каже сьогодні його донька.
Навіть якого дня і в якому
місяці Василь Чепелюк народився, його єдина донька також не відає. Не знає й,
коли загинув… Мама Уляна Лігорівна, мабуть, налякана репресіями та бажаючи
вберегти доньку від можливих страждань, теж не хотіла розказувати того, що
вважала для дитини зайвим… Жінка мала на те право: ледве повернулася з ГУЛАГу,
куди на 28 років була вислана як «член семьи украинского буржуазного
националиста» та «соціально чуждый элемент», після дострокового звільнення
(«батько-Сталін» якраз 1953-го помер, тож у СССР запровадили амністію для
політичних ув’язнених) повернулася з далекої Інти – міста в Республіці Комі на
Крайній Півночі Росії – в рідні Холоневичі, а тут уже міцно зіп’ялася на ноги
радянська влада. Та наші заповзяті «будівничі» «свята вільної праці» спочатку
репресовану, а потім звільнену з-за колючого дроту вдову «Перця» взагалі у
колгосп не хотіли брати. Навіть на найважчу і найменш оплачувану роботу. І це
при тому, що перепис 1942 р., який у селі проводили для біржі праці, засвідчив:
Василь Чепелюк був із заможної родини, до злиднів та неробам не належав ні він
сам, ні його родичі…
А «Перцевих» батьків за те,
що виховали «сина-бандита УПА», «органи» вивезли на Сибір. Там вони були
довгенько, а потім, у період «хрущовської відлиги», якось змогли переїхати в
Україну. Але не на Волинь, а в Одеську область, де й поселилися. І коли донька
Василя Чепелюка – Лідія Василівна – знайшла адресу, то після закінчення 7-го
класу до них навіть у гості їздила. Тепер, звичайно, ні «Перцевої» матері
Лікери, ні батька Іларіона вже немає в живих. А от із братом та сестрою одного
з командирів УПА Цуманської округи його донька контакти вже втратила…
Батьківської хати у Лідії
Літвінцової також не залишилося. Як розповідають місцеві старожили, її
розібрали на будматеріали, з яких змайстрували один із корпусів старої школи…
Лідія Літвінцова з онуками Вікою, Артемом і Романом
Проте Лідія Василівна вважає
рідною хату іншу – ту, де в одній половині вона жила з бабусею Ониською та
тіткою Меланією, а в другій – родина дядька Івана…
Тітка доїла корови, а майбутній
її чоловік на фермі працював, качав воду. Він теж сиротою ріс, без батька:
поляки вбили, коли той поїхав поле орати. Прямо там і знищили хлібороба…
Одружилися вони 1963-го, а
вже наступного первісток на Божий світ народився – Леся. А за нею – Лариса,
Василь, Сергій, Наташа, Анатолій, Віктор і Валентина.
На запитання, чи справді
хотіла так багато людей, чи так уже вийшло, Лідія Василівна каже: дав Бог
стількох дітей, то за це йому й дякувати. А ще додає: «Тільки народжу дитину,
як на другий день знову треба на ферму йти… Але нічого, витримала!».
Чи могла вона здобути вищу чи
хоча б середню освіту та не гнути спину на фермі, де від непосильної праці руки
пухли? Судячи із записів у старому журналі, який знайшли, коли стару школу
розбирали, то цілком: гарні оцінки «Перцева» донька мала. Але хто про повоєнні
часи не з пропагандистських фільмів, а з вуст чесних людей знає: хоча в СССР і
панував лозунг «Сын за отца не в ответе», насправді дорога неповнолітнім дітям
«ворогів народу» була тільки в дитбудинки (якщо інші родичі до себе їх не
забирали), де спочатку вчили, що їхній «батько Слалін, а мати – Батьківщина», а
потім відправляли чи в шахту, чи колгосп. А як не хотіли – то в тюрму…
Тож Лідія Василівна може не
картати себе, що не вступила кудись вчитися: не прийняли б її, та й по всьому…
А тепер, власне, про спогади
дитинства Лідії Літвінцової:
«До Липного з лісу, де
криївки розмістилися, батькові ближче було, ніж до рідного села. Та, казали
люди, він і сюди не раз приходив. Але зараз майже вже ніхто нічого не розкаже…
Хто із Сибіру не повернувся, хто вже помер тут… Онде сусідка баба Оля по сусідству
жила, то ще згадувала про нього. Чи ще один сусід – дід Ванько, який часто
заходив і казав: «Дитя! Якби не твій батько, то мене той Шпондер давно вбив
би!». А хто той Шпондер, хіба ж я знаю? А було то так: ішов Ванько додому, а
тут до нього дуло приставили. І десь Господь батька якраз навів на це місце, де
серед колишньої сіножаті колодязь стояв. Тут «Перець» і порятував того Ванька.
А за що і від кого, то я й не знаю…». Або піду в церкву в Липне (бо ж у Холоневичах своєї церкви довго не
було), а там після служби люди мені й кажуть: «Не журися, Лідо! Твій батько
доброю людиною був. Нікому зла не робив. Прийде до хати, тільки-но їсти
попросить, а потім – до лісу…»
Звичайно, доньці знищеного
«бандита-нелегала ОУН» місцеве населення, нажахане тотальними репресіями, не
могло сказати чогось іншого. Хоча б тому, що й саме правди не знало. А хто й
знав, той мовчав.
Православна церква в с. Холоневичі
Проте «Перець» (інше псевдо
Василя Чепелюка – «Роман») був у селах Холоневичі, Липне, Знамирівка і навіть
Берестяному людиною відомою. По-перше, він місцевий. Адже в 1922 р. народився в
Холоневичах, а 22-літнім пішов в УПА добровільно. За час діяльності зажив
доброї слави в українських патріотів і став лютим ворогом окупантів та їхніх
лакуз. І не тому, що користувався високим рівнем довіри в місцевих селян.
«Перець» розповсюджував величезну кількість підпільної літератури, а вільне
слово для сталінського режиму було страшнішим за вогнепальну зброю. Тож полювали
за ним довго та ретельно.
Спочатку, згідно з
центральними директивами, в Холоневичах розмістили військовий гарнізон.
«Краснопогонників» була ціла рота (понад 120 до зубів озброєних головорізів,
здебільшого, з-за меж України), вони жили в найкращому цегляному будинкові
колишнього польського пана та душею й тілом належали командирові першої роти
277-го стрілецького полку Військ МВД СССР старшому лейтенантові Горємикіну та
його найближчим підлеглим: молодшому лейтенантові Ліпському, сержантам
Петросяну і Чернишеву.
Проте навіть із допомогою
місцевих сексотів (про їхню підривну діяльність свідчили «грипси» повстанських
зв’язкових, які вилучили під час одного з обшуків в с. Липне) довгий час
начальникові Цуманського РО МГБ капітанові держбезпеки Лєтуновському виконати
надважливе завдання командування не вдавалося…
У цій споруді і до війни, і під час війни, і після війни були каральні органи окупантів – або більшовицьких, або нацистських
Як саме чекісти зуміли
вирахувати в густому лісі, де саме перебувають повстанські криївки? Про це, на
жаль, не відомо й досі, хоча здогадатися не важко: чи не ті привели до
замаскованого бункера, хто допомагав його викопувати, або чи не ті, хто після
знищення криївки з повстанцями ще довго нишпорив довкола в пошуках дубових
бочок із салом, залитими смальцем?
Але ці питання – тема
окремого дослідження. Оточені з усіх боків повстанці карателям не здалися.
Загинули смертю хоробрих.
У хаті, де мешкає донька
«Перця» разом із синовою родиною, Лідія Василівна говорить:
«Часто споминаю про батька,
думаю… Може, якби коли той указ був про амністію для повстанців, він би здався,
то, може, живим би залишився? Ну, помучили б його, помордували б, у Сибір на
каторгу відправили, але, може, з Господньою поміччю вижив би?.. А так – нема.
Якось мати мені розказувала, яким гарним батько був. Казала, таким високим,
кремезним і чорнявим! У військовій формі все ходив, в чоботях та з планшеткою
через плече… А я – навіть на фотокартці не бачила. І, знаєте, позаторішньої
зими справжнє чудо сталося: уві сні мені батько видався!!! Нібито я тут у хаті
на ліжку лежу, а він заходить… Такий високий, що ледь у дверях поміщається
(Лідія Василівна починає плакати, – В. Д.)… Широчезні плечі, але сам
якийсь чорний увесь… Але глянув на мене
і каже: «Доню, я твій батько!». Я і в тому сні заридала, і коли прокинулася, то
не могла заспокоїтися. Бо багато років Бога молила, щоби дав мені можливість
хоча б разочок батька побачити… Хоч би уві сні… Ще він устиг запитати мене, де
мати, а потім я його бачити й чути перестала. Одне знаю: батько мій нікого
безвинного не вбивав. Ні однієї душі!».
Група невідомих повстанців
Трохи заспокоївшись, Лідія
Василівна продовжила:
«Коли ж батька самого вбили,
то покликали людей, щоби опізнали тіло. Першою його рідну маму покликали… А
бабуся Лікера подивилася на труп батька, та й заявила: «То не мій син!»… Правда,
знайшлися ті, хто підтвердив: то таки «Перця» вполювали… Кинули батькове тіло
та його побратима у вантажну машину та й повезли в Цумань. Там десь і закопали…
А люди потім мені казали: «Ех, Лідо, знала б ти, яким твій батько гарним був!..
Як машина та з трупами рушила з центра села в Цумань, то ще довго його чуприну
вітер розвівав…».
Отже, достеменно відомо, що «Перець»
у криївці в момент облави знаходився не один. Із ним був мінімум ще один
повстанець. Але Лідія Василівна не знає, хто саме. А вітчизняні архіви мовчать.
Цілком можливо, ще це міг
бути районний провідник ОУН Степан Пащук, псевдо «Іван», «Міша», який, за
таємною інформацією тодішнього начальника Цуманського РО МГБ капітана
держбезпеки Лєтуновського станом на 28 листопада 1948 р. «діяв із
бандитом-нелегалом «Перцем».
Звичайно, у московських криївках,
де є всі доповідні записки та рапорти емгебістів про цю та всі інші
спецоперації зі знищення українських повстанців, копій цих унікальних
документів ніхто не допроситься… Бо в країні, де панує режим Путіна, інші
серпасто-молоткасті і з червоними зірками на кашкетах «герої»…
А в нас хіба багато
змінилося? Чому, наприклад, досі не встановлено, в якому саме місці спочатку
органи НКВД-НКГБ, а потім їхні правонаступники у вигляді МВД-МГБ у Цумані
закопували тіла вбитих вояків УПА? Чому у тому ж м. Дубно сусідньої Рівненської
області громадськість встановила це страшне місце, де встановлено та освячено
пам’ятний хрест із іконою, а в нас у таких, як Василь Чепелюк («Перець») навіть
могили немає, а на місці його загибелі лише назва «Перцева гора» нагадує про
цього легендарного вояка?
Малюнок художника УПА Ніла Хасевича під назвою «На Сибір»
Проте все може змінитися
швидше, ніж думають ті, хто досі живе в полоні старих небилиць. В усякому
випадку, в обласній комісії з увічнення пам’яті жертв війни і політичних
репресій позитивно розглянуто ініціативу встановити на «Перцевій горі» пам’ятного
хреста. На честь і Василя Чепелюка, і його невідомого побратима, і всіх вояків
УПА та тих, хто їм допомагав: вони жили та вмирали з кличем «Слава Україні!
Героям слава!». Тим самим гаслом, із якими їхні нащадки йшли на барикади
Революції гідності та продовжують боронити Україну від усіх внутрішніх та зовнішніх
ворогів.
Тому такі, як «Перець», ніколи
не помирають…
Володимир ДАНИЛЮК.
Фото автора та з
архіву.