Перший «ЗиЛ» купили за весільні гроші

Олег і Віта Бойки до весілля були городянами. Однак життя в невеличкому Горохові геть не вабило молодят. Тож іще до одруження чоловік, який за фахом – механік, запланував переїхати в село. Вірна подруга Віта, відклавши до шухляди диплом учителя іноземної, вирішила: куди голка – туди й нитка. А щоб на чотирьох гектарах поля у с. Пірванче було чим господарювати, пара всі весільні гроші пустила на… купівлю першої своєї техніки – «ЗиЛа». 

– Сказати, що зміна статусу городянки у селянки мене лякала? Зовсім ні. Адже все своє дитинство ми з чоловіком провели на природі. Знали, що таке садити, полоти, косити, врожай збирати. От тільки хазяйнувати на городі виявилося далеко не тим, що називається – професійно займатися аграрним бізнесом, – пригадує Віта Євгенівна, яка сьогодні є знаним у районі (й не тільки) керівником фермерського господарства «Бойко В.Є.». – Коли я вперше приїхала до Львова, на фірмі агропрепаратів мене запитав продавець: «Вам гербіциди чи протруйники?». А я не знала, що відповісти, і зрозуміла: пора братися за перекваліфікацію. Тому після повернення на Волинь пішла в бібліотеку нашого аграрного коледжу, набрала гору підручників, узялася штудіювати всі премудрості ведення сільського господарства, не припиняю і до сьогодні.

Оскільки на початку 2000-х подружжя Бойків лише вчилося розорювати бізнесову цілину, то на батьківських паях узялися вирощувати традиційну для Волині картоплю, пшеницю, цукровий буряк. Із часом (коли Віта з Олегом у с. Пірванче отримали як молода сім’я ще один наділ землі) посіяли поряд із уже перевіреними культурами моркву і столовий буряк.

– Нам, самоучкам, було дуже тяжко. Але, дякувати Богу, палок у колеса ніхто не ставив. Навпаки. Куди б ми не зверталися – кругом знаходили розуміння та реальне бажання допомогти, – зізнається жінка. – Наприклад, аби розжитися на «картопляного» комбайна, пристали на пропозицію районної влади та взяли у безпроцентний кредит техніку. Так само державною програмою скористалися під час купівлі трактора. Ще один комбайн, беушний, привезли з Польщі. А свекор, у якого довгий час жили, купив трактор МТЗ, дав нам у користування, і з часом ми й цю техніку прихватизували, – сміється жінка. 

Чи доводилося наступати на граблі аграрного бізнесу? Та звісно! Навіть зараз, через 12 років господарювання, ні від чого не застрахуєшся, зізнаються Бойки:

– Перша причина – сюрпризи погоди. Друга – намагання зекономити на дешевшому, а потім удвічі переплатити (наприклад, жуків покропиш, а вони все одно живуть і гризуть). Третя – й мабуть основна – нестабільна ситуація в державі, особливо щодо курсу гривні. Бо дорожчає все, крім сільгосппродукції.

Тому, щоб триматися на плаву, фермерське подружжя покладається лише на власну інтуїцію та робочі руки.

– Вручну ми вже, звісно, мало що робимо, – додає Віта Євгенівна. – Маємо до десяти одиниць хай застарілої, але техніки. На сезонні роботи запрошуємо близько 12 працівників. А на весь інший період обов’язки розподіляємо між мною, Олегом та нашим 17-річним сином Михайлом.

Таким чином, польова діяльність – на відповідальності глави сімейства. Сфера реалізації – за господинею. А наймолодший із Бойків разом із татом на тракторі орудує, а поруч із мамою – на ринку торгує.

– Ми коли тільки починали фермерством займатися, відразу вирішили: будемо самостійно продукцію на ринок вивозити. Причому не на волинський, де багато конкурентів, а на якийсь якомога дальший, – пояснює співрозмовниця. – І тепер я вже «своя людина» на базарах Києва, Херсона, Мукачевого.

На запитання, чи не потрапляла жінка у лещата рекетирів або інших місцевих «рєшал», Віта Бойко каже:

– На початках було декілька спроб. Та я – людина неконфліктна й водночас комунікабельна, легко знаходжу спільну мову. Тому будь-які тертя вмію владнати мирним шляхом. Головне – діяти за правилами ринку, серед яких першочергове – не збивати ціну. А щоб швидше за конкурентів продати свій товар – просто пропоную якісне.

Аби картопля, пшениця, морква чи буряк із Пірванче вигідно вирізнялися у торговельному ряду, подружжя Бойків постійно бере участь у різного роду семінарах. Торік, приміром, Віта Євгенівна їздила обмінюватися досвідом із польськими фермерами. Та й у нас, в області, старається не пропускати жодного більш-менш поважного заходу у сфері сільського господарства. 

– Дякувати Богу, волинські господарники (будь-то крупні товариства чи такі «середнячки», як ми) не «з’їдають» одне одного, а гарно співпрацюють. Треба нам, скажімо, якісне насіння, звертаємося до одного товариства. Треба техніку – їдемо до іншого. Весь час консультуємося з колегами щодо якості тих чи інших препаратів, цін і подібного. Бо фактично всі ми починали з малого, власними силами ставали на ноги і поважаємо людей чесної праці, – каже подружжя.

Попри те, що сьогодні в обробітку СФГ «Бойко В.Є» 80 га поля, зупинятися на досягнутому господарі не збираються. Зокрема, планують збільшувати врожаї вже перевіреної картоплі та пшениці. На найближчу перспективу – вирощуватимуть сою, котра не містить генно-модифікованих організмів. А щоб була відповідна сівозміна, приглядаються до ще однієї (поки секретної) сільгоспкультури, вирощування котрої обіцяє підтримувати держава.

– Можна було б і кукурудзою зайнятися (вона активно йде на експорт). Однак її потрібно не лише посіяти, виростити й зібрати, а й зберігати у відповідних приміщеннях. Натомість у нас лише картоплесховище, котре вміщує близько 300 тонн коренеплодів, – каже Віта Євгенівна. – Хотілося і тієї ж картоплі більше садити (у віддалених областях її продаємо у два-три рази дорожче, ніж на Волині). Втім знову ж таки мусимо подбати за відповідне приміщення для зимування. А це – немалі затрати, – пояснюють фермери. – Словом, планів (і доволі перспективних) у нас багато. Проте найбільше просимо у Господа гарної погоди та міцного здоров’я.  Бо все решта – діло наживне!