Петро Микитович Бойчук відзначає ювілей. Він знаний і авторитетний керівник, жива освітня легенда. Уродженець села Радошинка, що на Камінь-Каширщині, пройшов шлях від директора сільської восьмирічки до ректора педагогічного інституту, який сам же вимріяв і створив зі своїми колегами. Кандидат педагогічних наук, доцент, Заслужений працівник освіти України.
Студенти-випускники і вже відомі освітяни з любов’ю називають його Батьком волинських вчителів. «Волинська газета» не раз і не два писала про Петра Микитовича, його самовіддану роботу, педагогічний і студентський колективи навчального закладу, який він очолює вже 19 років, загалом же педагогічній праці присвятив чотири десятиліття. Ми завжди говорили про роботу, державні і громадські справи. Цього ж разу звернулися з проханням розповісти про прожите.
– Літа наздоганяють…
– Куди ж ти від них заховаєшся? – віджартовується на те ректор Луцького педагогічного інституту.
– Петре Микитовичу, з вашим досвідом можна балотуватися і в Президенти…
– Треба держати стрій, звичайно.
– Хотілося б повернути Вас у дитинство, юність, молоді роки…Давайте будемо згадувати прожите, найбільш пам’ятне… Вчителів, учнів, батьків.
– За ці роки, звичайно, пройдено багато. Багато чого залишилося в пам’яті.
– Це величезний життєвий досвід.
– Найбільше згадуються роки юності. Моя рідна Радошинківська школа Камінь-Каширського району Волинської області, яку закінчив у 1971 році. Потім успішно закінчив Володимир-Волинське педагогічне училище. З відзнакою – навчання на фізико-математичному факультеті Луцького педагогічного інституту на той час. Згадую-пригадую своїх одногрупників, однокурсників, викладачів як одного, так і іншого навчального закладу. А потім розпочалася вже своя власна життєва дорога.
– Пам’ятаєте своє перше робоче місце?
– Авжеж! Заліська восьмирічна школа Камінь-Каширського району. На той час дуже серйозна, там усі класи були паралельні. Мене призначили її директором.
– Це в 22 роки?
– Одразу ж після закінчення інституту…
– Неабияка довіра! Але ще більша відповідальність. Це ж скільки обов’язків у Вас з’явилося – навчати, керувати, дбати про господарку. Витримали?
– Думаю, виявлене довір’я виправдав. Нікого не підвів… – і вже роздумливо підсумовує: – Тут було моє перше професійне хрещення як педагога і особливо розпочався шлях як управлінця. Але, на жаль чи на щастя, не знаю, довго там не довелося працювати. Всього один рік. – Що ж було потім?
– А далі були виборні посади в різних уже молодіжних організаціях, владних структурах, які, звичайно ж, привели мене до Луцька. З 1985 року довелося працювати в досить серйозній владній структурі міста Луцьк, де пройшов вишкіл, надзвичайну школу (молодого ініціативного директора Заліської школи спершу обрали другим, а відтак першим секретарем Камінь-Каширського райкому комсомолу, згодом запросили на роботу в ЛКСМУ. Повернувшись на Волинь, обійняв посаду другого секретаря обкому комсомолу і був в одній команді зі знаними управлінцями, а згодом і державними діячами, нині світлої пам’яті Миколою Романюком та Петром Саганюком. Микола Ярославович згодом очолив Волинську обласну адміністрацію, довгий час був Луцьким міським головою, а Петро Данилович став головою Володимир-Волинської міськради, був представником Президента України у Володимир-Волинському районі, а з 1998-го по 2020 рік незмінним міським головою Володимира-Волинського, нині Володимира. До речі, в ті часи Микитовича і Даниловича жартома величали: Петро І і Петро ІІ – Авт.).
– Вас чекала блискуча кар’єра у владних коридорах, а Ви подалися в святая святих – на освітянську ниву.
– Так розпорядилася доля, – мовить. – Вона повернула мене на професійну стежку, з якої й розпочиналося моє життя – у навчальний заклад, на той час – Луцьке педагогічне училище.
– Це було після аварії на Чорнобильській атомній електростанції… Вона стала переломним етапом для багатьох мислячих людей…
– Так, це вже йшов 1987 рік. На цей раз свою працю на педагогічній ниві продовжив на посаді викладача, відтак, у 1990-му – після курсів перепідготовки в Академії педагогічних наук і захисту дисертації кандидата педагогічних наук – став заступником директора, з 2007 року – керівником навчального закладу. Він так само змінювався, зростав. Педагогічне училища здобуло статус коледжу, а відтак – Луцького педагогічного інституту. Я став ректором.
– Незабаром виповниться сорок років, як Ви поріднились з Альма матер Вчительства, дев’ятнадцять з яких стоїте за штурвалом освітянської каравели, провадячи її через бурхливі часи змін і реформ.
– А здається, лише вчора переступив цей поріг… – щиро зізнається Петро Микитович. – Так, час невпинний…
– Що і кого найбільше згадуєте в цім часоплинні?
– Найбільш пам’ятні моменти в житті – це, звичайно, ті, які десь змінювали твою долю на майбутнє. Це і відповідні статуси… Пам’ятаю свій захист дисертації у 1991 році… Отримання наукового звання доцента… І звичайно найбільш пам’ятна для мене дата, коли Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про присвоєння мені почесного звання Заслужений працівник освіти України.
– Думаю, багато хто по-доброму заздрить Вам, або ж щиро радіє. Віктор Ющенко не помилився, коли ставив свій підпис під цим Указом. Про Вас вже говорять не тільки як про освітянина-керівника, громадського і державного діяча, а й як про творця педагогічного інституту. Навіть важко уявити, через що Вам довелося пройти, щоб здійснити цей задум. Це ж титанічна праця. Небагато хто може похвалитися таким досягненням, такою кар’єрою – від директора школи до ректора інституту. Ви вберегли не тільки свою освітянську долю, а й подбали про долю освітянської Альма матер, а відтак – і про долі багатьох вчительських поколінь. Не даремно на Волині Вас називають Батьком вчительства. Тепер Ви зі спокійним серцем можете і спочити на заслужених лаврах. Чи є ще якісь задуми й на після ювілейний рік?
– І справді, на сьогоднішній день, як бачите, в навчальному закладі навчається велика кількість студентів: майже півтори тисячі здобувачів освіти за двома рівнями – молодшого фахового бакалавра і бакалавра. Тобто навчальний заклад має в своєму складі Педагогічний фаховий коледж, де студенти можуть здобувати рівень молодшого фахового бакалавра, потім поступати знову на вищий рівень бакалавра. Якщо взяти молодшого фахового бакалавра, то сьогодні маємо 9 основних спеціальностей, тобто 9 освітньо-професійних програм. Що це таке? З чим порівняти? Коли я прийшов до цього навчального закладу, було 2 спеціальності, потім стало 4, на сьогоднішній день їх 9. Різкі зміни в динаміці розвитку навчального закладу відбулися. А ще ми відкрили 4 бакалаврські програми, а на майбутнє плануємо збільшити їх до 8. Крім того, будемо ліцензувати ще і магістерські програми, тобто у нас буде ступенева освіта – від молодшого фахового бакалавра до бакалавра-магістра. У перспективі – ще й відкриття аспірантури, щоб можна було здійснювати захист наукових дисертацій і готувати кадри для вищої школи. Без цього не обійтись. Пам’ятним є те, що крім Педагогічної, ми створили і Вчену раду – найбільший колегіальний орган навчального закладу. Тож, якщо все згадати, приємних дат і подій у житті було досить багато, – замислюється Петро Микитович і по хвилі щиро зізнається: – Ну і життя, по суті, – як один день нібито… Проходить досить швидкоплинно… Сьогодні навіть не віриться, що вже все-таки дожив до того часу, коли буду зустрічати цей ювілей. Я ще його не зовсім усвідомлюю, тому що постійно в роботі, у русі, у зустрічах зі студентами, із керівництвом області і міста, із громадськістю. По суті, робочий день триває майже 24 на 7… Ще Бог дає сили, здоров’я не втомлюватись, а працювати і вирішувати майбутнє навчального закладу, майбутнє нашої освіти, мабуть, і своє – професійне, людське, чоловіче.
– Петре Микитовичу, щораз, коли зустрічаємося з Вами, говоримо про справи державницькі, освітянські, громадські. Сьогодні ж, в дні Вашого ювілею хочеться запитати, що для Вас значить сім’я, родина? Наскільки важливі батьки, дружина, діти, онуки? Ви ж іще батько і дідусь…
– Звичайно… Знаєте, якщо в житті є одна дорога професійна, то є і друга – сімейна, родинна, бо сьогодні неможливо уявити роботу без сім’ї. Ми зранку йдемо на роботу, потім приходимо пізно знову в сім’ю і хочеться зустріти там найрідніших люблячих людей, їх розуміння, віру в тебе, підтримку, затишок, порядок. Знаєте, мені просто на мою сім’ю повезло в житті. Це студентська сім’я… З Марією Федорівною ми одружилися, коли були ще студентами, навчалися на фізико-математичному факультеті. Народили двох дочок – Аллу і Олену, маємо на сьогоднішній день п’ятеро онуків. які навчаються: Старші вже навчаються в аспірантурі, менші ходять у школи, вже закінчують їх, планують навчатися на престижних спеціальностях. Це радує.
Але були і прикрі випадки в моєму житті. На жаль, Олена – менша донечка – в 37-річному віці померла від хвороби. Це теж вдарило по емоційному стану…
Але ж нічого не зробиш… Є внуки… Ми продовжуємо своє життя внуками… Ми за них радіємо, підтримуємо і надіємося на їхнє гарне майбутнє. А їхнє гарне майбутнє – це, звичайно, майбутнє і наше. Тому в загальному, якби ще цього випадку не було, то життя вдалося – і професійне, і сімейне, і родинне.
Я завжди горджуся своєю сім’єю, тому що в основному – це сім’я науковців: кандидати наук і доценти. Захистилася старша Алла… І молодша Олена, вже будучи важко хворою, також захистила кандидатську дисертацію. Ну і в перспективі, бачите, навіть внуки – аспіранти! Це теж наше майбутнє.
Тому чим я гордий? Що можу побачити своє минуле і, звичайно, є така можливість – заглянути і в майбутнє. Тому людина, яка заглядає в майбутнє, вона його бачить, вона його відчуває. Бачу і я це майбутнє! Дай Бог, щоб тільки закінчилась війна, наступив мир на нашій українській землі. Це майбутнє – родинне і професійне – буде успішним.
– Петре Микитовичу, завжди згадуємо дитячі мрії. Чи були вони у Вас, як змінювалися з часом, які з них здійснилися? Чи залишаються ще нездійснені, які б хотілося втілити у життя?
– Мрія – це якраз і є та можливість, коли людина може побачити себе в майбутньому, якою вона має бути.
Звичайно, такі мрії були! Спочатку бачив себе так, як про мене думали дорослі, батьки, що вони мені бажали. Я своє майбутнє хотів пов’язати з інженерною діяльністю, більше з електронікою. У свій час мріяв поступити у технікум електроніки в місті Львові. Вибрав його серед інших, але, порадившись з батьками, змінив свій намір. Батьки наполягли все-таки вступати на педагогічну спеціальність, тому що була в нашому селі на неї надзвичайно велика мода і більшість моїх вже старших випускників нашої школи навчалися в педагогічних навчальних закладах.
Добре подумавши, вирішив не підвести батьків. «Вони прожили життя, прозорливіші і мудріші, – розмірковував я, – бажають мені, своїй дитині, тільки добра, якнайкращої долі, вирішили все наперед, вони обирають моє майбутнє життя». Я послухав і, звичайно, поступив на спеціальність вчителя початкової школи. Якщо взяти на сьогоднішній день, то я не бачив себе в ролі керівника такого серйозного рангу, але доля і Бог привели мене в цей навчальний заклад, який я очолюю. По суті, мої мрії збулися, бо хотілося набагато більше зробити для освіти, ніж на той час вона була, коли я навчався.
Багато збулося… І навіть ця мрія, яка десь в мені жила: «Бути Вчителем!» Я задоволений своєю освітянською професією, яку обрав. Хоча не так й багато чоловіків трудяться на освітянській ниві. Дуже багато працював над собою, працюю й зараз, щоб не відстати в часі від чогось, впроваджувати в життя нові проєкти, а їх багато.
Завдання, яке я ставив перед собою, – зберегти колектив, ну і, звичайно, змінити статус навчального закладу. Це вдалося. На сьогоднішній день – це рівень інституту. Це теж один із викликів – надавати якісну освіту. Теперішній статус навчального закладу схвалила громадськість, підтримали батьки Волині. І мені приємно, що все так сталося. А прийдешнє залежатиме від того, як ми будемо далі працювати, здійснювати підготовку майбутніх фахівців для закладів освіти нашої Волині. Маємо потужний колектив. У нас працює більше 70 кандидатів, докторів, доцентів, професорів, заслужених працівників.
Ми успішно пройшли акредитацію освітніх програм молодшого фахового бакалавра. Зараз знову акредитуємо освітньо-професійні програми на бакалавраті. Думаю, що й тут буде все добре.
Якщо говорити про мрії, які зародилися в дитячих роках! Їх було багато… Вони збулися. Мені це вдалося.
– Маєте хобі чи якісь улюблені заняття, які пронесли через всі ці роки?
– Звичайно. Я любив книги, любив читати. Мені довелося випасати худобу, яка на той час була у батьків. Не пам’ятаю себе жодного разу, коли б я не брав з собою на пасовище книжки і не читав. Дуже любив і пригодницькі, й історичні твори. Любов до книг проніс через усе життя. До цього часу вона живе у мені. Приємний сам процес читання. Тепер усі сидять в ай фонах, а мені хочеться взяти до рук книгу. Хоч за різними клопотами тепер не так багато вільного часу, все ж стараюся віднаходити якусь годинку-дві на читання, перегляд нових надходжень. Ви бачите, скільки в мене сьогодні на столі різних книг, підручників? – зупиняється біля столу, закладеного товстезними книгами, науковими журнальними виданнями, журливо зітхаючи. – Не завжди є час все прочитати. На сьогоднішній день мені цікавіші видання про принципи управління, що можуть принести успіх коледжу, його науковцям і студентам. Пошук і читання таких серйозних книг – тепер не тільки моє особисте хобі, а й обов’язок, як ректора інституту. А ще, оскільки я народився в мальовничому селі – краю лісів, озер, боліт, де досить багато грибів, я з дитинства дуже люблю їх збирати. До цього часу, якщо тільки є можливість, осінню раз-два обов’язково виїжджаю із сім’єю на свою малу батьківщину позбирати в лісі грибів, а там в основному ростуть боровики, є навіть царські, які я найбільше запам’ятав.
– Петре Микитовичу, мабуть, не так гриби вас ваблять, як дитячі стежки, якими змережений ліс?
– Ліс змінився… Багато що змінилося… А дитячі уявлення і спогади залишилися…
Окрім того, якщо говорити про поклик душі, то в моєму віці потрібна ще й релаксація. То ж я обзавівся ще й бджолами. У вихідні із задоволеннями виїжджаю на свою невеличку пасіку, спілкуюся з божими комашками, які збирають нектар із квіток і щосезону приносять 100-150 кілограмів цілющого меду… І таке хобі ще маю. Звісно, біля божих комашок треба також натрудитись, але воно цього варте. Бджолині сім’ї досить продуктивні, приносять віддачу. Намагаюсь віднайти час, щоб десь відпочити, з’їздити з колективом на рибалку, поїхати з онуками за місто, щоб поспілкуватися з природою, наблизити їх до єднання з нею. Це важливо. Зрідка вдається вибратися з такими ж мисливцями, як і я, на полювання. Не для того, щоб вполювати якогось звіра, а побути разом із товариством, поспілкуватися, відпочити. Це теж хобі. Як бачите, захоплень у мене багато.
– Що найбільше Вам, Петре Микитовичу, болить сьогодні? За що найбільше переживаєте?
– Ми стали більш згуртовані, об’єднані, переживаємо один за одного… В усіх нас по суті – єдиний спільний емоційний і психічний стан. Ми бережемо один одного і, звичайно, допомагаємо Збройним силам України. Активно включилися у волонтерський рух і вже більше як на 4 мільйони гривень передали всілякого обладнання для військових.
– Досить багато.
– Нещодавно передали на фронт 20 дронів, готуємо ще 10. Це майже на півмільйона гривень. Ми хочемо, щоб скоріше наступив мир і навчальні заклади, школи запрацювали так, як необхідно, був спокій, якась надія на гарне, прекрасне майбутнє. Я вірю, що обов’язково настане мир, буде перемога і Україна буде такою, якою ми хочемо її бачити: чудовою, прекрасною, найкращою у Європі – з гарними людьми. Ми не тільки у це віримо, а й знаємо, що так і буде.
– Петре Микитовичу, щоб Ви хотіли побажати з висоти своїх літ, маючи життєвий досвід, авторитет, мудрість, тим, хто іде за вами, тобто своїм молодшим краянам різного віку і поколінь?
– Побажання єдине. Життя, недаремно говорять, не просто пройти. Життя є складним в багатьох випадках, навіть таким непередбачуваним, що і не чекаєш. Але завжди треба мати силу волі, перемагати будь-які труднощі, сміливо йти вперед і вірити в майбутнє. Тоді ти будеш успішним. Перепон, які зустрічаються на шляху, завжди багато. Але їх можна подолати. Тому побажання єдине – вірити в свої сили, йти вперед і досягати поставленої мети.
– Дякую за відверту і щиро розмову. Від себе, колег-журналістів і наших читачів вітаю Вас із ювілеєм, бажаю довгих і щасливих років життя, родинного благополуччя і всім нам мирного неба й Перемоги.
Спілкувався
Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото Ольги ЯЦЮК та з особистого архіву ювіляра.