Петро Андрійкович і його акордеон – нерозлучні друзі: «Йой! Йому вже багато… Хотіли у мене його купити. Але не продам нізащо!». Музичний інструмент чоловік привіз аж із Сахаліну, коли служив там в армії. Про те, що у Петра – «особливі почуття» до його акордеона, знає чи не все село. Часто їх удвох можна застати на подвір’ї, в хаті чи просто на сільській вулиці…
Понад півстоліття тому парубок так вподобав акордеон чехословацького виробництва, що купив, навіть не задумуючись над тим, що грати ж… не уміє!
Приїхав у рідні Миляновичі на Турійщину, де живе нині, – і купив самовчителя, щоб таки навчитися грати. З юності (з 60-х років) він не розлучається з акордеоном. Чоловік зізнається: наче приріс душею до музичного інструмента. Щоби полагодити, шукав майстра. Пропонували й продати «друга» – не схотів. Щоправда, мав ще одного акордеона, того у скрутну пору таки продав. А цей, каже, особливий. Що цікаво: не минає дня (!), аби селянин не брав до рук акордеона й не грав. Ще одну пристрасть чоловік має – до швейної справи. І сам зізнається: «Я як не граю, то шию!».
Служба в армії була непростою. Розповідає, що довелося тоді побачити багато. Служив за тодішнього Союзу далеко від рідного села: і на Забайкаллі був, і у Краснодарському краї, де зустрів волинян, яких виселили туди ще за царя. І українську церкву там бачив. І три криниці на весь «посьолок». І «собаки – як телята»… А потім втрапив на Сахалін, де служив на хлібзаводі. Й там зустрічав волинянок із Ратнівщини. Дівчат, яких загітували на той хлібзавод працювати, а вони втрапили фактично в рабство. А ще українців-каторжників стрічав у ланцюгах та зодягнених у парусинові мішки вдягнених: «У тому мішку три дірки: одна на голову, дві – на руки». Відтоді зобов’язався вже вдома, на Волині, постійно це переповідати. Згодом судилося Петрові стати очевидцем аварії на ЧАЕС. «За добру роботу» у травні 1986-го його відправили на атомну станцію «на прорив» як будівельника.
Можливо, не стільки акордеон, скільки оці сумні мелодії юності – те справжнє, завдяки чому Петро з Миляновичів і дорожить музичним інструментом як зіницею ока.
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора: Петро Андрійкович таки зіграв для «Волинської газети»!