У с. Градиськ проживала багатодітна сім’я Романюків. Одружилися 1919 р. Трохим працював старостою в церкві, а Катерина йому допомагала. Багато часу проводили на богослужіннях, у молитвах, серед людей. Доля подарувала їм семеро діток, яких вони ростили, любили, навчали добру…
Одного недільного вечора 1939 р. Трохим виголосив:
– Завтра зранку їдемо в райцентр Маневичі, зробимо світлину на згадку.
І хоч розумів, що на ту пору таке задоволення вартувало немало грошей, та бажання залишити спогад про теперішні часи розпалювало з кожним днем усе більше. Весела метушня підготовки до поїздки почалася з тієї ж миті. Здавалося, хата ходить ходуном та ось-ось трісне, переповнена щастям та радістю. Лише найменший Роман, якому було 2 роки, не міг усвідомити, що й до чого, тому носився з усіма, так би мовити, за компанію. Звечора налаштувалися та повкладалися спати. Діти ще трохи вовтузилися в ліжках, шепотілися. Втомлену Катрю швидко закутав у свої обійми сон, а батько ще довго про щось собі думав.
Із першим сонячним промінням усі поспіхом почали вибиратися з хати. Запрягши коня, згрібши на підводі дітей докупи, умостивши біля них зручно Катрю, Трохим легенько тріпонув коня віжками. Дорога лежала небезпечна, прорубаною просікою через ліси. Малому Романові здавалося, що все знайоме лишалося позаду, хати губилися між високими деревами, а ліс густішав, сосни ставали ще вищі. За верхів’ям уже не видно було неба, і йому робилося лячно, тому сильніше тулився до мами, від чого почувався затишніше. Та не зчувся, як, надихавшись пахощів лісу, міцно заснув. Діти притихли, а Трохим подолав 20 км шляху за 4 год. Залишивши підводу з конем на залізничній станції, сім’я рушила райцентром. Роман дріботів ніжками, розганяючи голубів, відставав від старших, допоки батькові сильні руки не підхопили на плечі так швидко, наче птахи віддали йому свої крила. От уже там, зверху, він роздивлявся все, що траплялося дорогою. Зайшовши у фотостудію, родину привітно зустрів майстер. Уміло розмістив усіх поруч і мовив, тицьнувши пальцем на чорний ящик:
– Дивіться сюди, не ворушіться, зараз вилетить «пташка»!
Щось сильно засліпило – і Роман примружився, напевне, через те й не побачив ту «пташку» (так називали спалах для фотографування). Він ледь не розрюмсався, але мама заспокоїла:
– Сину, не плач, вона ж надворі, чекає тебе, ідемо хутчій…
Дорога додому завжди коротша. Непомітно, швидко пролітає час, коли повертаємось. Дитяче щебетання луною котилося лісом, і ніхто вже не думав про небезпечну дорогу. Забувши про втому, похапцем ласували смачненькі пиріжки, напечені Катрею звечора.
Пройшли роки, десятиліття… 2011 р. у с. Градиськ зібралася родина Трохима та Катерини – 118 осіб, щоби знову разом сфотографуватися на згадку. Із шаною вони ставляться до свого минулого, тож для них світлина прапрадіда – цінна сімейна реліквія, яку передають із покоління в покоління, зберігаючи пам’ять про родину своїм нащадкам.
Роман ПРОЦЕНКО,
7-В клас КЗ ЗСО «Луцький ліцей №3».
Фото з родинної колекції.
Від редакції. «Волинська газета» цією статтею започатковує цикл спогадів серед читачів. Будемо вдячні за розповіді про історію унікальних родинних (і не тільки) світлин, кращі з яких будуть опубліковані в газеті та розміщені на сайті видання. Дописи (тексти та зображення) слід надсилати за електронною адресою volgazeta@gmail.com з приміткою («Реліквії»). На початку нового, 2020 р., автори кращих матеріалів будуть нагороджені.