Про
листонош та їхню найзаповітнішу мрію.
Це
необізнаний може подумати, що листоноша тільки конверти розносить. Насправді ж –
це універсальний солдат: і продукти розвозить, і госптоварами забезпечує, і
комунальні платежі збирає. А за доставку оперативної інформації годі й казати!
Причому йдеться не лише про радіо «ББС» (баба бабі сказала). В окремих регіонах
саме листоноші збирають останню інформацію про зимові замети чи весняні
підтоплення.
У с. Заріччя
Ковельського р-ну місію «голубів щастя» виконують троє місцевих жіночок:
Валентина Богданович, Наталія Саварин, Галина Карасюк. А верховодить цим
квартетом начальник відділення поштового зв’язку Ганна Попіка.
Ганна
Василівна, між іншим, у свою роботу закохалася ще тоді, коли під стіл пішки
ходила. А сам стіл, за котрим вона дошкільнятком працювала, досі у кабінеті ВПЗ
«Заріччя» стоїть.
Наталія Саварин
– Просто
в нас ціла поштарська династія сформувалася: мама листоношею, рідний дядько.
Тож я ще читати не вміла, а вже допомагала їм періодику сортувати, по хатах
газети-журнали розносити. І цукерки за свіжу пресу стали моєю першою
поштарською зарплатою, – розповідає Ганна Попіка. – А вже коли школу закінчила
та відповідну освіту здобула, сама у відділення влаштувалася і чверть віку у ньому
працюю.
Молодші колєжанки
Ганни Василівни теж можуть поштарськими династіями похвалитися. Бо й вони із
мамами листи розносили. От тільки сьогоднішня молодь не надто спішить
професійну династію продовжувати. Адже робота і фізично тяжка, і фінансово
відповідальна, а подяка за те – 800 гривень зарплати.
Щоб
довго не розказувати, листоноші демонструють усе те, що сьогодні повезуть
п’ятьма навколишніми селами.
– В
одній сумці – свіжа преса, у двох інших – олія, крупи, макарони, мило, порошок,
– перелічує Галина Карасюк, закріплюючи сумки до велосипеда.
– Але
сьогодні вже не тяжко, – додає друга з листонош, Валентина Богданович. – Ви би
в четвер приїхали, коли свіжі газети приходять! 20 кіль періодики, стільки само
– товару під реалізацію, та ще нашої ваги – 0,8 центнера. Це все ми на ровери
вмощуємо і вперед! Як у тій пісні «Лісапєд мій, лісапєд…»
– І це
ще дівчатам добре, в них транспорт службовий, – долучається Наталія Саварин. –
А в мене особистий! Не дай Боже, зламається – що робитиму?
Валентина Богданович
– То хто
ж винен, що тільки нам «амуніцію» роздають – ти в декрет утікаєш? – сміються
колєжанки.
І ту
«амуніцію» Валентина Богданович демонструє, як справжня модель. Тільки замість
подіуму – трава коло приміщення ВПЗ.
– Ось
такі нам видали чоботи, – закладає ногу за ногу, – небесно-сині куртки із
золотистим написом «Укрпошта», двоколісних коней подарували. Шкода тільки,
санок нема. Бо як снігу навалило, мусили в руках усі ті сумки сунути. А це – до
десяти кілометрів щодня.
– Що
поробиш: план. І виконати його мусиш, незалежно від погоди, – пояснює
начальниця відділення.
Позаяк
бесіда наша відверта, то розказали жіночки, як щомісяця мусять вони на 2 тис.
грн товару реалізувати, більше 4 тис. газет рознести, близько сотні журналів. А
ще серед їхніх обов’язків – численні платежі від населення приймати: світло,
земельний податок, поповнення мобільних, плата за стаціонарний телефон і навіть
дитсадок. Окрім того, пенсію розвозять. Тож аби все встигнути, чотири дні в
тиждень листоноші працюють і щодня по кілометрів 15 намотують.
–
Відповідальність дуже велика, – погоджується Ганна Попіка. – Тому мої дівчата
по кілька разів мусять гроші перелічити, щоб не помилитися.
– А як
розносили допомогу матерям-героїням, просили, аби міліція з нами ходила: суми ж
то не маленькі, кожній героїні по десять тисяч! Дільничного нам не прислали, то
ми своїх чоловіків замість охоронців брали, – зізнаються листоноші.
В такій
напруженій ситуації жінкам доводиться щомісяця перебувати, коли пенсія надходить.
– Про
напади на поштарів ми чули. Задля оборони газові балончики маємо. Гроші тільки
у світлу пору доби розвозимо. Бо хоча місцевим жителям довіряємо, але ж по
селах багато пилорам працює: там «наїжджих» повно і хтозна, чи вони без
кримінального минулого, – діляться співрозмовниці своїми побоюваннями.
Галина Карасюк, Валентина Богданович, Ганна Попіка, Наталія Саварин
Втім у
роботі поштарів – чимало приємних моментів.
–
Сьогодні вже не так, а колись іде листоноша селом – і з кожної хати до неї: а
чи нема вісточки від рідних. Старші люди від дітей новин чекали, дівчата – з армії
конверта, – пригадує Галина Карасюк.
– А ще,
доки мобільних не було, на пошту постійно зверталися переговори замовляти, –
додає Ганна Попіка. – Тож допитливий поштар міг триматися в курсі навіть
амурних історій.
Так само
серед перших дізнавався він і за трагічні моменти: загибель, похорон, тяжка
недуга.
–
Тільки, бувало, прийдеш із роботи, станеш на городі щось робити – і приходить
людина: «Ходи, Ганю, телеграму дамо». Здавалося б, і не мусиш цього робити, але
йдеш. Бо в поштаря, як у лікаря, робочий день не нормований, – кажуть
співрозмовниці.
– Ми, до
речі, й ліки на замовлення розносимо, – зауважує Валентина Богданович. –
Орієнтуємося на найбільш затребувані: медикаменти від тиску, серця, застуди.
Щоб виконати план, нерідко і собі купляємо. Але нічого, працювати можна.
– Це
навіть для здоров’я корисно. І не тільки через препарати. Адже ми аж трьома
видами спорту займаємося. Як сухо – велосипедним. Узимку – спортивною ходьбою.
А як дощ або відлига – то ще й плаванням, –– сміється Галина Карасюк.
Та коли
чують запитання, що би хотіли в роботі змінити, може – на скутери пересісти,
жінки зауважують:
–
Мотоцикли заправляти треба. Тому це – надто дороге задоволення. А от про що ми
дійсно мріємо, так це про легші сумки.
І ще раз
перевіривши поклажу на велосипедах, листоноші роз’їжджаються. Бо ще до вечора
мусять рознести людям найсвіжіші новини…
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.