Загальнодержавне
стало приводом для суперечок між окремими родинами. На жаль. Теплі стосунки,
які існували віками, легко руйнуються кількома необережними фразами. Мислимо
глобально, коли так важливо берегти те, що об’єднує. Говоримо відкрито, коли
голова втрачає розум…
«Да
вы варвары!»
Сумно і
боляче спостерігати за подіями в Криму. Особливо – якщо там мешкають близькі.
Особливо – якщо опинилися по різні боки барикад. Барикад світогляду, душі і
серця…
Як
тільки в новинах прозвучало, що російські війська – на території півострова,
телефоную двоюрідній сестрі у Феодосію (її тато був офіцером, тож його із
сім’єю перекидували у різні точки колишнього Союзу. Останнім «пунктом
призначення» став Крим).
Сестра,
до речі, завжди займала активну життєву позицію, щоправда, швидше симпатизувала
комуністам. Чую у відповідь (зберігаю мову оригіналу):
– Ой, а
у нас наконец спокойно. Все радостные, веселые…
Виявляється,
прийшли їхні захисники. Тільки ж від кого? Переконую, що кримчанам нічого
боятися і без так званих «визволителів».
– Ты
просто всего не знаешь! Благодаря армии и крымской самообороне на границе
остановили груз из автоматов, взрывчатки, сотни ножей, которые вез ваш «Правый
сектор» к нам. Нам Майдана не надо…
Ніякі
мої слова сестру не переконали. А далі її понесло: «Мы «Беркут» как героев
встречали…», «на Майдане нормальных людей не было, а бандиты..», «Да вы варвары!
Зачем вы Киев сожгли?! Зачем памятники снесли?! Зачем над своим губернатором
издевались?! Зачем под флагом Бандеры ходите? Он же евреев убивал, настоящий
фашист!». Це був нестримний потік гніву. Я не могла навіть щось заперечити.
Дізналася, що українські жінки – найпродажніші у світі, особливо зі Львова, що
над нами вся Європа сміється. І то казала людина, місце народження якої –
Луцьк, а наша бабуся і дідусь були українцями! А дідусь, до речі, за Польщі був
членом «Просвіти», грав в українському аматорському театрі! Тож не стрималася і
нагадала їй про це. Запросила в гості. У відповідь почула:
– Не учи
меня жить! Я дочь офицера, всегда была русской, и на вашей (!) мове говорить не
собираюсь!.. И Пушкина, и Толстого весь мир читает… Россия нам как родная, это
не Америка и Европа. Вот вступите в ЕС – узнаете почем фунт лиха!
Але найбільше
шокували її слова:
– Это
наши деды кровь проливали, а не ваши!..
Це при
тому, що в нас спільне коріння і обидва мої дідусі пройшли горнило Другої
світової, а один – втрапив до концтабору і не повернувся…
Я
припинила цю розмову, яка вела в нікуди. Боляче і прикро. Невже це кінець
стосункам?..
«Та
вас зазомбували!»
Загалом
моя сестричка, котра волею долі давно не українка, бо проживає у сусідній
братній Білорусі, аполітична. Точніше, була такою до певного часу – початку
нашої єврореволюції.
Чому
аполітична? Бо розмірковувати на такі теми серед білорусів не прийнято взагалі.
Це українці можуть свою владу обговорювати вздовж і впоперек, і то по-різному,
а там – зась. Дії Бацьки не обговорюються і тим більше – не засуджуються,
причому серед переважної кількості люду навіть подумки.
Ми
спілкуємося скайпоп. Діти, робота, хто що нового купив і по скільки… Теми
розмов і досі не змінилися. От тільки початок спілкування.
По-перше,
якщо мене немає у скайпі, сестричка шалено хвилюється і починає телефонувати.
– Де ви?
Чому? Як там у вас? Такі жахіття у новинах… Мера вашого міста катували… Жах, –
фрази уривчасті. Я уважно слухаю.
– Це наш
голова облдержадміністрації. Був, – відповідаю. – Але все гаразд. Ми працюємо,
як завжди.
Потім
темою розмов №1 став Крим.
– Бачиш,
у них там уже високі пенсії, російські зарплати. Там спокій тепер. А у вас як
справи? – цікавиться.
– У нас
краще, – кажу. – Скоро зарплати будуть європейські. Хоча. Хіба ви знаєте, як
це… – намагаюся віджартуватися.
І тут у
розмову вникає її чоловік – корінний білорус із російським корінням, з котрим
ми раніше не особливо і при живих зустрічах розмовляли, не те, щоб он-лайн…
– Та вас
зазомбували. Насправді Америка хоче під себе Україну! Як і Європа. Та вони
просто збудують на вашій території заводи, щоб свою екологію зберегти, – він
говорив емоційно, як ніколи.
– Ти ба,
– віджартовуюсь, не маючи ніякого бажання сваритися з найріднішими через
питання, яке насправді болить нестерпно. – Я ж не знаю, бачиш, у нас геть
інакше про все розповідають…
Остання
розмова розпочалася взагалі екстремально.
– У нас
показали, що того бандюгу – Сашка Білого вбили, – каже сестричка. – Андрій
каже: ще би з усіма іншими так само, тоді й добре було би вам…
– Ну, і
для вас він бандюга… Хоча би про щось у нас однаково розповідають, –
відповідаю, після чого вона щиро і так по-рідному посміхається. Ми змінюємо
тему…
Тепер
точно знаю: ніяка політика на наші стосунки не вплине. Це сильніше. Та й кожна
розмова завершується фразою, котра зворушує.
– Ви ж
усе одно: раптом щось – приїздіть до нас. Допоможемо влаштуватися. Обіцяєш? –
каже.
Я й
обіцяю. Хоча насправді точно знаю: їхня братня Білорусь не буде такою лояльною
до українців, та ще й із числа бандерівців. Але що нам те загальнодержавне.
Головне – між нами кордони відкриті…
Наталія
ГЛАВНІЧЕК,
Світлана
ДУМСЬКА.