Петро Вільчинський, історик-краєзнавець, член Всеукраїнської
правозахисної громадської організації «Меморіал» ім. Василя Стуса, на сторінках
«Історичної правди» розповів про трагедію с. Клюськ на Ковельщині. Але не
тільки наприкінці літа 1941 р. тут гинули люди. Виявилося, що й восени 1939-го…
У статті «Чорна» неділя села Клюськ» автор розповів,
як гітлерівські окупанти влітку 1941 р. відреагували на підпал невідомими
кількох будівель із зерном для Вермахту
«Німці відреагували, і 19 серпня (то була неділя), з
Ковеля в село приїхало 3 машини – дві легкових, а за нею ззаду велика
вантажівка з повним кузовом німецьких карателів.
Начальник «гестапо» Рапп, який вийшов з легковика,
викликав старосту села Вінничука Василя і його секретаря Сьомака Євмена,
вимагаючи, щоб видали німцям п’ять комуністів. Староста хоч і мав список, але
не видав і сказав, що в «нашому селі комуністів немає».
Тоді німці заставили вийти до гурту всіх тих
чоловіків, кого вдалося застати вдома по хатах. Не чіпали тільки жінок і
священика, який збирався йти на службу в сусіднє с. Радовичі. Перед тим, мабуть
відчувши, що насувається біда, з села втекли майже всі колишні активісти та
інші «розумні» чоловіки.
Серед гурту виявились лише одружені
чоловіки-українці віком від 30 років і більше, серед яких був лише один
комуністичний активіст і неодружений хлопець, а також два поліцаї – Марчук
Оконон і Власюк Іван (щойно почали служити в українській допоміжній поліції) та
четверо чи п’ятеро поляків.
Відразу ж німці розділили всіх на дві групи, дали
команду вийти і відійти в сторону всім полякам, яких німці відразу відпустили.
Зрозумівши до чого все йде, Сьомак Євмен впав на коліна, благаючи, що ті
чоловіки-українці у підпалі клунь не винні. Але вмовляння були марними, а на
вимогу німців привели ще групу молодих хлопців.
Відібравши 12 з них, німці завезли їх за село в
Радовицький ліс копати яму. Коли молоді хлопці викопали яму, всіх заставили
лягти і не ворушитись. Згодом привезли основну групу – 28 відібраних українців.
Односельчан розстрілювали почергово шеренгами.
Нікому не вдалося врятуватись. А ті хлопці, що закидали потім яму з вбитими
землею, після від’їзду німців до Ковеля, повернулись додому в село і сповістили
страшну звістку».
Зараз на братській могилі стоїть памятник.
Однак, розстріли періоду Другої світової війни розпочалися
тут ще восени 1939 р.! Причому, скоїли їх місцеві активісти-комуністи як проти
своїх односельців-українців, так і щодо безневинного польського подружжя!
Петро
Вільчинський зазначає:
«21 вересня 1939 року озброєна група членів КПЗУ в
складі п’яти чоловік: Голотюка Данила, Голотюка Володимира, Стичука Ніла,
Стичука Дем’яна, Стичука Василя, осередок якої на чолі з Голотюком Данилом
виник в селі ще в 1929 р., окрилена звісткою про прихід частин такої жаданої
для них Червоної Армії до Ковеля, організувала арешт п’ятьох жителів села
Клюськ – Навратюка Данила, Навратюка Миколи, Стичука Сидора, Стичука Івана,
Власюк Юхимії, а також одного жителя сусіднього с.Гаруша на ім’я Андрій,
який прийшов в Клюськ до свого брата.
Чоловіків забрали за те, що ніби то через них
місцеві активісти КПЗУ «сіли» при Польщі за «ґрати», а молоду матір Власюк
Юхимію за те, що виступила при Польщі на судовому процесі у Ковелі проти
односельчанина-активіста Власюка Федора, засудженого за організацію підступного
вбивства в 1936 р. її рідного дядька – Юрчика Михайла Мартиновича.
І дійсно, одні комуністи в свій час були засуджені
за політику і перебували в концтаборі Береза Картузька, звідки всі повиходили, інші
відзначалися тим (як згадували старожили), що по ночах в Клюську та в
навколишніх селах крали в людей сало, кури та різне майно і при цьому свято
вірили в щасливе життя при майбутній радянській владі.
Спочатку вони завели арештантів до хати Дячука Романа
(жив навпроти хати Голотюка Данила), де закрили в льох і тримали під вартою. А
наступного дня на допомогу озброєній групі прийшли – Гузь Степан, Гаврилюк
Йосип (житель Вільки Клюської), Марчук Прокіп та декілька інших активістів, які
всі разом повели арештантів через все село по дорозі в сторону м. Ковеля, щоб
ніби то здати їх в районне відділення НКВД.
Але не дійшовши до повороту, що веде в село Вілька
Клюська, повернули в сторону лісу і завели односельчан в урочище Повитка
(знаходиться за три кілометри від Клюська).
Там п’ятьох чоловіків розстріляли з гвинтівок і
револьверів, а над Власюк Юхимкою спочатку поглумилися, а потім помордували і
добили. Всіх шістьох вкинули в яму і закидали землею.
Але несподівано для вбивць свідками цього зухвалого
злочину став старий поляк, який проживав неподалік на хуторі зі своєю дружиною.
В той час він ішов якраз понад урочищем Повитка і чув один за одним постріли. А
коли підійшов ближче до того місця і побачив як одні озброєні невідомі стоять,
а інші вкидають в яму і закопують трупи, почав втікати в напрямку до своєї
оселі».
Цей злочин підтверджується радянськими архівними
документами, а також спогадами місцевого населення.
І якщо 6 убитих українців вдалося в жовтні 1939 р.
знайти і похоронити на сільському кладовищі, то де червоні душогуби поділи тіла
безневинних польських свідків, невідомо й досі.
Роман УСТИМЧУК.
На фото «Історичної правди»: німецькі окупанти в м.
Ковелі.