Війни
ніхто не очікував
«Я думала, що це – навчальна тривога», —
спогади дружини льотчика, якого вбили російські терористи. Про цього Героя «Волинська
газета» розповіла в попередньому числі.
Для Катерини, вдови
льотчика Євгена Лисенка, який загинув у повітряному бою під Житомиром,
найтрагічніший день цієї війни настав 9 березня. За
її словами, повідомляють «Волинські новини», 24 лютого вночі чоловік поспіхом
зібрав речі, сів у авто, востаннє глянув в очі коханій… Потім Катя почула, як з
Луцького аеродрому злітають літаки. «Сталася біда», – і сльози з очей молодої
жінки покотилися градом. А ще через трохи у місті пролунало кілька гучних вибухів.
У свої 28 років уродженець Черкаської області Євген Лисенко вже став
льотчиком-інструктором. Йому зовсім мало лишалось польотів до кваліфікації льотчика
І класу. За місяць до віроломного вторгнення росії Євгена призначили командиром
однієї з ескадрилей Севастопольської бригади тактичної авіації ім. Покришкіна.
Це одна з двох бригад, що відмовилися переходити на бік росії ще в 2014 році.
Він керував винищувачем МіГ-29 і в протистоянні з двома російськими літаками
устиг збити один з них, але загинув від ворожих систем ППО, – повідомляється.
Сльози на вдовиних очах
Очі молодої вдови, мами двох діток – трирічної Єлизавети та
дев’ятимісячного Єгора – вже втомилися від сліз… У них стільки бою та
страждання. Утім, наче перегортаючи старий фотоальбом, Катерина пригадує
історію зародження свого кохання. На ті короткі миті в її зеленкувато-карих
очах з’являється блиск. Катерина з Євгеном
познайомились через мережу інтернет. Він навчався на третьому курсі
Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба, Катерина – у льотній
академії Національного авіаційного університету на факультеті цивільної
авіації.
Кохання зродилося в Харкові
– Познайомилися через друга,
– мовить. – Мені
було дуже цікаво познайомитися з людиною, яка навчалася на військового
льотчика. Здавалося, що це особливі люди, дуже сміливі та відважні й таких мало. Вперше зустрілися у
Харкові в 2014 році. Дуже жаль нині спостерігати за цим містом. Немає Харкова –
немає і Жені. Це було місце, де зародилося наше кохання, із ним пов’язано
багато спогадів. Здається, що вона боїться
розгубити із пам’яті ті спогади, тому акуратно збирає їх, і, наче намисто,
нанизує у розповідь.
– Через рік попросив руки й серця, – знову
схлипує Катерина. – Пам’ятаю, що то був червень. А дату
призабула. У нас всі числа пам’ятав Женя.
Я приїхала до нього в Харків. А Женя сказав зранку, що нам терміново потрібно
прогулятися парком. Я ще подумала, мовляв, ну чого так поспішати? Прийшли.
Посадив мене на лавку і сказав, що прийде. Я його дуже довго чекала, аж дивлюся
– а він через хащі, через ліс йде до мене з букетом. Тоді став на коліно й
освідчився мені. Виявилось, що він запланував це давно, просто хотів мені
зробити сюрприз. Це був шок, ми були ще такими молодими. На той момент і мені,
і йому – 21 рік. Все думалось, чи не поспішаємо, адже так мало знайомі.
Сказати, що ми добре одне одного знали, я не можу. Але я була безмежно рада і
цього дуже хотіла.
Коли Євген запропонував Катерині одружитися, то думав, що вже закінчує
навчання, тому нічого не завжатиме сімейному щастю, утім наступного року у
виші, де навчася майбутній льотчик, впровадили магістратуру. Тож молодята продовжували жити окремо. Весілля зробили
у Кременчуці. Женю відпустили з університету на три дні. Це і був медовий
«місяць» закоханих.
– Під час першої
зустрічі Женя дуже багато говорив. Я вже й не пам’ятаю, про що. Розповідав
різні історії про себе, навчання, друзів. Розмовляли про все і ні про що. Мене
просто зачепила ця людина за самісіньке серце і я вже не хотіла його
відпускати. Він був дуже романтичним. Було важко, бо жили на два міста. Це було
кохання на відстані і, чесно кажучи, я не думала, що воно витримає це
випробування. Спілкування було, а от живих зустрічей до весілля – п’ять чи
шість, – пригадує Катерина. – Характер у
Жені був занадто м’який. Я не раз казала йому, що, мовляв, ти – командир, у
тебе ціла купа підлеглих, то як же з таким характером давати тверді накази на
роботі? Але він усміхався і запевняв, що на роботі зовсім інший і що роботу
додому не приносить. Я мріяла хоча б одним оком підглянути, який же мій Женя на
роботі. Але так і не довелося. Навіть перед самою війною ми очікували на візит
його батьків. Женя планував показати нам усім Луцький
аеродром, польоти. Але ми тоді трохи посварилися, тому не вийшло…
Після того як у липні
2016 року Євген випустився з університету, його відправили на службу до
Миколаєва. Окрім того, молоде подружжя встигло пожити й у Мелітополі, бо Євген
мав бойові чергування, які могли тривати до пів року.З 2019 року сімейство
переїхало до Луцька. Рік орендували квартиру, оскільки власного
житла ще не було. Нині старшій доньці Євгена та Катерини Лізі – три роки, сину Єгору – 9 місяців.
Він
спішив жити
– Можна сказати, що
Лізуня пів життя тата не бачила. Мені не вистачало спілкування з ним. Із шести
років подружнього життя майже половину ми не бачилися. Коли доні виповнився рік, зрозуміла, що в Мелітополі
чоловік може затриматися дуже надовго, тому ми винайняли житло і пів року жили
там. Все чекали, коли ж зможемо влаштувати
життя у Луцьку. Роки йшли, а мені повсякчас
хотілось бути ближче до коханого, – зітхає Катя.
З її слів, Женя поспішав жити. Приходив з роботи і, не переодягаючи форми, брав
дітей та йшов з ними на вулицю гуляти. Навіть коли потрібно було йти в ніч на
чергування. Міг прийти, допомогти в обід молодій дружині вкласти діток спати і
далі йшов до праці.
В останній передвоєнний день чоловік вчасно прийшов з роботи, оскільки потрібно
було провести на потяг його батьків, які приїжджали у відпустку. Прийшов дуже
втомлений, приніс грамоту, медаль. Катерина
сказала, що дуже хоче, щоб все було добре, але в її серце закралась якась
тривога.
Катерина пригадала, що у ніч з 23 на 24 лютого Євген не хотів йти спати. Казав,
що просто хоче посидіти. Зрештою пішов трохи відпочити перед роботою, бо ж,
мовляв, доведеться прокидатися рано-вранці.
– Він ліг, але вже звечора йому
телефонували хлопці. Женя був дуже збудженим і я розуміла, що щось не так. Сон
до мене не йшов. Я до останнього думала, що не може в ХХІ столітті бути такої
війни, щоб гинуло стільки людей. Зазвичай Женя мені казав, як мене любить, бо ж
у мене такий характер, що всі почуття – всередині. А він не соромився їх
показувати. Тієї ночі мені захотілось його сплячого обійняти. Він прокинувся і
ми просто лежали, – гортає болючі спогади останньої ночі з коханим Катерина.
– Я дивилась, як Женя кидає в сумку все, що потрапляє
під руку… Почула, як один за одним з луцького аеродрому злітають літаки. А вже
близько 6:00 з вікна побачила, як бомбардують наш аеродром.
… Під вечір 9 брезня
молода жінка серцем відчула, що із коханим
щось трапилося. З 19:30 почала
періодично йому телефонувати. Це відбувалося впродовж усієї ночі. Абонент
мовчав. А вже о 8:00 наступного дня Катерині подзвонив
командир і
сказав, що Женя не виходить на зв’язок. Вони, мабуть, просто не хотіли казати
жінці правду, бо потім з’ясувалося, що о 19:40 Женя
загинув. Його літак збили. Того дня Катерина
до останнього сподівалася і молилася, щоб
він встиг катапультуватися. На жаль, війна жорстокіша за наші
бажання. Коли у
хаті стояла труна з тілом Жені, донечка нюхала квіти на вінку, не розуміючи, що
тата вже нема і ніколи не прийде.
Розмова на деякий час
перервалась… Катерина не може говорити – її душать сльози. Трохи опанувавши
себе, жінка продовжила розповідь: «Коли у
хаті стояла труна з тілом Жені, донечка нюхала квіти на вінку, не розуміючи, що
тата вже немає. Ніби він просто спав. Батьки Євгена не тямлять себе від горя,
бо він був у них єдиним сином. Для мене війна закінчилася вже 9 березня», –
каже молода вдова і через хвилину додає: «Аби тільки це все було недаремно».
Підготував
Олег ЛОКАЧУК.