Віктор ВЕРБИЧ
У ПРИХИСТКУ БОГОЛЮБСЬКОГО
ЛІСУ
І
Буде,
було,
є.
Андрій Бєлий,
«Близькій»
Ще блукають стежки, міражами зашторені.
І ховаються в шепоті лісу
слова.
І дуби, верховіттями
схожі на оленів,
Заколисують спогади-сниво
про вас*.
Не зникає ніхто.
Ви виходите з видива.
В Боголюби* дорога – в
тумані століть.
Оживаючи,
несповідимо-незвідане
Струменіє у лісі та небом
болить.
*Йдеться про
поета і прозаїка Андрія Бєлого (26.10. 1880 – 08.01. 1934) та художницю Асю
(Анну) Тургенєву (12.05. 1890 – 12.10.1966), які впродовж 1910 – 1911,1913 років разом проживали у будинку лісівника на узліссі
біля села Боголюби, що неподалік Луцька. «Ночами я часто з ліхтарем гуляю по
заповідному дубовому лісі, – писав
майстер слова. – Боголюбський ліс
фантастичний, він такий, немов у слов’янському фольклорі».
**Село біля Луцька
ІІ
Із листів Андрія Бєлого (Бориса Бугайова),
написаних із Боголюбів до поета Олександра Блока:
« У нас гарно: живемо на узліссі, ліс великий,
кремезний» (кінець травня 1911; у цьому листі запрошує Блока завітати до Боголюбів);
«Про
себе скажу: я невимовно щасливий селом,
сонечком і бездоріжжям: свищуть березневі вітри, розпускається медуниця,
недавно летіли журавлі… В душі ясно і спокійно…» (20 березня 1913);
«Гарно тут: так би й залишитися надовго, надовго:
але, видно, доля нам з Асею жити мандрівниками, долати простори» (25 квітня 1913).
З книги спогадів «Між двох революцій»:
«…у
перших числах липня з хвилюванням помчався я в Луцьк; там нове, дивовижне, веселе життя мене охопило. Уявіть собі тісний,
одноповерховий, білий будинок на галявині столітнього дубового лісу, з
деревами, гілки яких нагадують оленів, чортів, цапів; знизу зарості густих, непрохідних чагарників, де
водилися дикі козли, борсуки; околиця кишіла вепрами; з вікон будинку в
протилежний бік – схили широких полів, з лінією
несходимимих, дрімучих полів, що
знаходилися у віданні лісничого Кампіоні…»(йдеться про 1910 рік);
«Лише Ася, насупившии брови, мені заявила:
вона дала клятву не погоджуватися на церковний шлюб (умовності вона
ненавиділа)» (у Боголюбах Ася й Борис
вирішують побратися та тікати з
Російської імперії):
«Пригадується, як о третій годині ночі, при повному місяці,
мені подали запалений ліхтарик, із яким я щоночі перетинав лісову стежку
(кілометра півтора): у зв’язку з
неможливістю мене приткнути в білому будиночку, мені була знята кімната в
чеському селі, за лісом, в двох кілометрах від лісництва; бувало, йдеш як
підземним ходом; над тяженними купами світить місяць, а така гуща, що – морок непроглядний; електричний промінь
освітлює перед тобою хащі; стежина звивиста; у промінь входять усе нові
стовбурові чудовиська, загрожуючи кремезними руками й вузлуватими
ногами-коренями; перетнув хащі – місяцем осріблене поле; вогні квітуючого села
– вдалині; перетнув поле, відчинив ключем двері: і потрапив не в сільську
кімнату, а ніби в іграшку: чисто, земляна підлога, майоліковий посуд; чехи-селяни красиво
жили»:
«Стежина вела, звиваючись поміж
страхітливих хащ і кущів: раптом – прорив: сліпучий фосфор місяця; і – широчінь
далечини – простір невідомості! Так в
глухому волинському лісі моя воля вирішує: обірвати нитки, зв’язані з минулим;
і цей другий мій розрив із модернізмом, схожий на розрив з університетським
середовищем, – знову-таки крутий поворот: лінії життя».
«Перше враження від Боголюбів – розчинення
в природі; все довкола розцвітало з величезною пишнотою: мені хащі здавалися
гаями».
«У великому будинку нам не було місця (як
і ніде його не було); наш будиночок стояв на проїжджій дорозі; ми тулилися у двох кімнатках; і =
цілком одні (з чотирьох сторін – поле); скирти відділяли нас від білої хати, притиснутої
до гаю; ми прикрасили кімнати привезеною
з Африки різнобарвністю й багатьма шкурами вепрів і диких козлів; тут стояли
кальянний пристрій і курильниця: я
строчив дорожні замітки, намагаючись не
думати про поїздку до Москви, де мене
вже чекали» (розділ
«Знову Боголюби», про події1913 року, після повернення з Єгипту).
ІІІ
Стежка місячне
срібло відсвічує.
Дивоніч мерехтить світлотінями.
Зусібіч – таїна-втаємничення
Промовляє гріхами невинними.
За будинком зі стінами білими,
Де трава в зблисках рос на галявині, –
І жура сповідально-окрилена,
І печалі у завтра віддалені.
Із пітьми за крислатою липою
Сизі сни перемелює горлиця.
З-за ліщинника марево схлипує,
Безсловесно-невидимо молиться.
І довкола клубочиться темрява,
Й нарікання ворона озвучує.
Схоже, в шепоті кожного дерева –
Попередження від неминучості.
Ще є
час для рятунку спокутою,
До дна чашу гірку ще не випито.
Та що меншає літ у майбутньому,
То все більше нескладених іспитів.
Із минулого цілиться браунінг*
І потьмарює біль незагоєний.
А попереду – світ Ґетеануму**
І приречення бути ізгоями.
*Нагадування
про те, що в Андрія Бєлого стріляла Ніна
Петровська з пістолета, подарованого їй Валерієм Брюсовим; сам поет на хвилі розриву з Любов’ю
Менделеєвою викликав на дуель свого друга
Олександра Блока, з яким згодом помирився та запрошував погостювати в Боголюби.
**Ася Тургенєва-Бугайова та Борис
Бугайов (Андрій Бєлий) брали участь у створенні концепції, будівництві та оформленні Ґетеануму – Всесвітнього центру антропософії, моделі Всесвіту в м.
Дорнах (Швейцарія). Споруда внаслідок підпалу згоріла в ніч з 31 грудня 1922
року на 1 січня 1923 року. На цьому місці 1928 року було споруджено Ґетеанум-2.
ІV
Андрій Бєлий, чий життєвий шлях розійшовся
зі шляхом Асі Тургенєвої, присвятив колишній дружині кілька віршів. При цьому нерідко
принаймні фрагментарно озивалися
спогади про спільний «боголюбський перпіод». Як і, зокрема, в цій поезії,
написаній вже 1921-го в лікарні. Пропоную свою українськомовну
інтерпретацію.
АСІ
Ні
«так», ні «ні»!…
Мовчиш
мені.
Літа
і дні
У
давнині.
Безсоння
сну.
Мовчу,
стогну.
В
самотину
Я
потонув.
Ти
чистота –
Сльоза
струмка –
В
моїх літах
Ні
«ні», ні «так».
V
Завдяки
коханню до Тетяни Тургенєєвої (1896 – 1966), рідної сестри Асі, Боголюби стали
рятівним прихистком і для поета Сергія Соловйова, друга Андрія Бєлого,
троюрідного брата Олександра Блока, племінника філософа Володимира Соловйова,
внука історика Сергія Соловйова. Ці стосунки спонукали до шлюбу: вінчання відбулося 16 вересня 1912 року
в церкві Різдва Богородиці у
підмосковному Дєдово, родинному маєтку
Ковалинських (Коваленських), предків поета. Завдяки прочуттям до Тетяни
Тургенєвої Сергію Соловйову вдалося вирватися з полону депресії через
нерозділене кохання до актриси Софії Гіацинтової. Правда, на початку 1920-го
Тетяна Тургенєва залишила чоловіка.
Сергій
Михайлович Соловйов (25 жовтня 1885, Москва –
2 березня 1942, Казань) – поет і священнослужитель (спочатку -
православний, відтак – католицький східного обряду, згодом –
римо-катролицький), прототип головного героя
роману «Срібний голуб» Андрія
Бєлого. Він, до речі, праправнук Михайла Ковалинського – найближчого
друга, учня і першого біографа мандрівного українського філософа Григорія Сковороди. Про перебування Сергія
Соловйова у Боголюбах наприкінці 1913 на початку 1914 року свідчить і його лист до Павла Флоренського, датований 12
грудня 1913 року і написаного в Москві. Зокрема
С. Соловйов просить: «Вельмиповажний і дорогий Павле Олександровичу!
Надсилаю Вам мою статтю «Ідея церкви в поезії Вол. Соловйова»… Коректуру прошу
Вас надіслати за адресою: від 21 грудня до 16 січня – Волинська губ., Луцьк, В. К. Кампіоні для С.
М. С.» У вірші Сергія Соловйова «Волинь»
(нижче пропоную в українській
інтерпретації кілька строф із цього тексту) – й асоціації, пов’язані з Боголюбами, місцевим лісом,
лісничим Володимиром Кампініоні (13 лютого 1871 – ?).
ВОЛИНЬ
На рубежі, коли вже жити пізно,
Почувши клич: «Минуле все покинь»,
До тебе я прийшов, як до Вітчизни,
Моя Волинь.
І ти надій моїх не обманула:
Позбувся я північних ланцюгів.
Минуле у просторах потонуло
Твоїх лугів.
Моя Волинь! Де маки вздовж дороги
Горять, мов кров, і зігрівають зір.
І хвилями здіймаються відроги
Карпатських гір.
Де ліс пташиних сповнений освідчень,
І з дуба горлиця п’є сум небес.
О краю мій лісничих войовничих,
Люблю тебе.
Незламні лицарі лісів і волі
В собі старовину несуть,
як дар:
Всіх прихистить, дасть
хліба-солі
Волинський цар.
…
Вітаю вас, лісівники Волині!
Завжди, в яких би я не був краях,
До вас летить з північної пустині
Душа моя.
VI
Мандруючи
стежками між царственними
боголюбськими дубами, дослухаючись на
початку травня до пташиного різноголосся з крон
тендітнолистих грабів (біля їхніх підніж
– іще килими анемонів), вкотре переконуєшся, що «у тих лісах волинських, де пам’ять аж
кричить» (Ліна Костенко, «Циганська муза»). А острівочки барвінку на узліссі нагадують і про нерозгадані
людські долі, місця завершення чиїхось
земних шляхів. Боголюбський ліс, як
втілення книга вічності, дихає спокоєм і
кличе у свою таїну.
*
Дощем травневим зцілено
Та світ омито.
Травинками зашито
Залишені сліди.
Під арки райдугою –
Стільки світла,
Що гасне на секунду
Тінь біди. *
Ріка голубоока барвінкова
В зеленому обрамленні трави
Єднає береги любові**,
Де всі (без винятку) живі.
*апеляція до максими-назви повісті Василя Бикова «Знак біди»
**асоціація з метафорою-назвою роману «Берег любові» Олеся Гончара
*
Учорашнє розтало, спливло у ніколи.
Залишилися тиша та тіні примарні.
Квадрациклів колесами писані кола
Оточили місцину, мов знаки солярні.
Таємниці сховались у світло прийдешнє.
На галявині тепло безмовніє камінь.
І здичавіла давня черешня
Нас частує гіркими плодами.
Віктор Вербич