Вірші Тетяни Хвостюк
Тетяна
Анатоліївна Хвостюк народилася 16 січня 1986 року у с. Немир колишнього
Рожищенського, а тепер Луцького р-ну. Навчалася у Немирівській школі, відтак
студіювала філологію у Волинському Східно-Європейському держуніверситеті ім.
Лесі Українки. Після його закінчення повернулася вчителювати у рідну школу. На
той час було вільне місце вчителя фізкультури, перекваліфікувалася. Спорт увійшов у повсякденне життя, але й
філологія не відпускала. У 2004 році зустріла судженого – Василя, вийшла заміж.
Зараз подружжя виховує чотирьох дітей – Богдана, Оксану, Олега і Олександра.
– Спершу
писала прозу, – усміхається пані Тетяна, завітавши із сином в редакцію газети.
– Та якось підкосила хвороба. Багато чого довелося передумати. Так і стали народжуватися
вірші.
Христос
Воскрес!
«Христос Воскрес!» – співають небеса,
Щебече пташечка у синім небі
І всі ми, прославляючи Христа,
Краплинку неба прихиляємо до себе..
«Христос Воскрес…» – шепоче вітерець,
В поклоні голови схилили клени
І навіть дуб, немов усім взірець,
Перед Христом гілля схилив зелене…
«Христос Воскрес», – дзюрчить в струмку вода,
Ховаючи у хвилях ясні зорі,
Господь любов у всьому дав нам, так!
А чи побачив Він її доволі?
«Христос Воскрес!» – скажу і я тобі,
Жорстокий світе, підлий і невдячний!
Хоч наші муки Сам Господь терпів,
Щоб люд сліпий нарешті став вже зрячим…
Христос Воскрес, а гріх Він омертвив,
Тільки б гординя кожному дозволила
Набратись міцності душевних сил
Й сміливості, як у земного воїна…
«Христос Воскрес!» – співають небеса,
Співає серце в унісон із хором…
Та тільки от чомусь болить душа,
Бо наш Великдень сліз аж надто повен…
Лелеки
Збудували навесні лелеки
Край села, біля моєї хати,
Величезнеє гніздо. І чути клекіт
Так далеко, аж де дуб крислатий.
Ну чому, скажіть, чому лелеки
Дім зробили просто неба?
Лине в хмари той душевний клекіт,
Ніби саме цього їм і треба.
І в грозу, і в дощ, і в спеку
На гнізді сторожею стоїть,
Дивиться в поля, далеко,
З висоти поглядає на світ.
Я підхожу до лелеки і питаю:
– А візьмеш мене з собою ввись?
Політати в просторі безкраїм,
Щоб душею в небо піднестись?
Він мовчить. Лиш сумно поглядає.
Ніби хоче поглядом сказать,
Що такої сили ще не має,
Щоб під хмари зміг мене піднять.
А, натомість, сам розправив крила
І змахнув, аж вітер вниз пішов,
В синь небесну з птахом полетіла
Воля, що для себе він знайшов.
Все кружляв у танці нерухомо,
Наді мною величаво плив.
Як у морі голубому човен,
Так лелека в небесах летів.
Зернятка
Життя прожить – не поле перейти,
Хоча воно, здається, схоже з полем.
І паросток малий, як не крути,
Нагадує чомусь людськую долю…
Один проріже землю навесні
І тягнеться наверх, як сонце гляне,
А той не встиг вже, не надійтесь, ні,
Під снігом талим з поспіхом зів’яне…
Ще інший корені пустив міцні,
Що не страшні ні зливи, ані спека,
Якийсь лишився гинути в ріці,
Бо розлилася навесні далеко…
Дощі ідуть однаково для всіх,
І сонце світить всім одним промінням,
Оце колосся – ніби як на сміх,
А це – зважніло навіть і між зіллям…
Та ось настануть для усіх жнива,
Прийдуть женці оте колосся жати,
І тут найбільші творяться дива –
Прийдеться колоски усі змішати…
Налиті зернами, що впевнено стояли,
Бо горді. Й ті, що голови схилили,
Однаково усім життя забрали,
Однаково усіх в покіс скосили…
Та тільки от різниця вся у тому,
Що вже, коли прийде нова пора,
Зерно, посіяне у землю знову,
Народить новий паросток добра.
Й міцнітиме, підніме вгору очі
Й родитиме щороку без кінця,
Повернуться усім плоди пророчі,
Немов зерно з колосся до женця!
Лист кату
Подорослішали діти, посивіла мати…
Як ти будеш далі жити, кате наш проклятий?!
А які у тебе очі? Зелені чи сині?
Чи блищить в них кров дівоча, пролита в країні?
Чи не сниться тобі часом немовля сповите,
Що не встигло народитись, бо тобою вбите?…
Мабуть, спиться і не сниться там тобі, потворо,
А у грудях щось ще б’ється, чи ти просто хворий?
Зацвітуть на полі битви маківки багряні,
А на серці українців ниють рвані рани…
Заколоситься житами поле над солдатом,
Як ти будеш далі жити, мамо цього ката?!
Називати його сином, обіймати радо?
І цілуєш оті руки, що вбивали з «градів»?
Бо виконував він – ясно! – свій наказ військовий,
І йому була за щастя наша річка крові…
Ніби це усе не з нами, ніби сцени фільму…
А до цього ми із вами були ж наче вільні!..
Мали землю, мали правду, мали силу й волю,
Доки ворог не ввірвався дикою ордою…
Маски
Не все в житті так просто зрозуміти,
Прийняти те, чого не жде душа,
Ще й не кривити серцем вміти
І біль щоб слід глибокий не лишав.
Із мокрими очима посміхнутись
До того, хто забув тебе давно.
При цьому не посміти й ворухнутись
Та пити мить, як дороге вино…
А що в душі? Та кому яке діло?
Стоять паролі та нема ключів…
Ми граєм так безпрограшно і вміло,
Не тільки зараз, вже багато днів!
Стандарт, цензура і постійні рамки,
Частіше «треба», ніж «так хочу я»…
І кожен день однаковий вже зранку
І знову нас підхопить течія.
Вдягаєм маски різні ми щодня.
Чорна хустка
Чорні
тіні падають на землю,
Шлях
життя короткого зотлів,
Чорну
хустку простягнуло небо,
Бо
хоронять матері синів…
«Ти
пробач, що хустку одягнув я
Тобі
темну, геть не до лиця,
Так
життя чомусь вже повернулось,
Дні
мої добігли до кінця…
Я
з тобою завжди буду, мамо,
В
кожній квітці, пташці і росі.
На
світанку, разом з сонцем, рано,
Я
пришлю до тебе промінці!..
Ти
відчуй їх на своїй хустині,
Доторкнись
рукою до тепла…
Посміхнись
мені, своїй дитині,
Що
за Україну полягла»…
Зустріч
Оглянуся
і бачу тінь я за собою.
Невже
привиділось? Та, мабуть, ні.
«Можливо
ми знайомі із тобою?» –
Не
чую голосу в далечині…
«Ти
хто? Мара, чи ти –
людина?» –
Питаю
в постаті, аж тенькнула душа.
Дізнатись,
хто це, я повинна,
Вже
страх мене не хоче полишать.
Підходжу
ближче і загляну в очі –
Ця
постать, погляд, десь це все було,
Таке
лице, немов якесь пророче,
І
йде від нього зовсім не тепло.
Тремчу,
боюся, а вона – камінна,
Лиш
посмішка з’явилась на лиці:
«Невже
тобі казати я повинна?» –
Й
сльоза скотилась по її щоці…
А
я вдивляюсь пильно й точно знаю,
Знайомі
ми, а хто це – не скажу,
Немов
для себе неї відкриваю,
Але
водночас геть піти спішу.
«Ти
думаєш, безслідно все минає,
Пливе
потоком, не верта назад?» –
До
мене Совість тихо промовляє.
Це
точно! Совість! Як же не впізнать!
Одягнута
в розкішні, гарні шати,
Як
королева, пишна і ясна.
Чи
ж може так усе здаватись?
Ні,
зовсім бідна, не така вона!
«Іду
я біля тебе зовсім близько,
Ти
просто рідко бачиш, що я тут,
Та
часом так раптово стане слизько,
Й
руки не завжди в поміч подадуть…
Відстану
і не в змозі вже догнати,
Щоб
знову поряд із тобою йти,
Якщо
ж про мене хоч колись згадати,
Я
можу ні на крок не відійти.»
Дивлюсь
на неї й стала вона рідна,
Згадала,
що вже бачились не раз.
«Ох,
натерпілась ти від мене, бідна…» –
Взяла
її за руку враз.
«Тепер
не розлучатимусь з тобою,
Триматиму,
нікуди не пущу.
Бо
потім, як залишуся з собою,
Багато
що собі я не прощу!»
Щастя і
маски
Не все в житті так просто зрозуміти,
Прийняти те, чого не жде душа,
Ще й не кривити серцем вміти
І біль щоб слід глибокий не лишав..
Із мокрими очима посміхнутись
До того, хто забув тебе давно.
При цьому й не посміти ворухнутись
І пити мить, як дороге вино…
А що в душі? Та кому яке діло?
Стоять паролі і нема ключів…
Ми граєм так безпрограшно і вміло,
Не тільки зараз, вже багато днів!
Стандарт, цензура і постійні рамки,
Частіше ”треба”, ніж ”так хочу я”…
І кожен день однаковий вже зранку,
І знову нас підхопить течія…
Вдягаєм маски різні ми щодня
І нам вони не заважають жити,
Та часом навіть друзі та рідня
Не можуть суть правдиву розрізнити.
А як інакше? Наш жорстокий світ
Старається все сильному віддати.
Тому й дитина навіть, з певних літ
Теж вчиться маску на себе вдягати.
А так правдивих хочеться людей,
Таких, щоб камінь вийняли з кишені
І посміхались щиро до дітей,
І не тримали злості в жмені.
Такі ще є, та зовсім мало їх,
Знайти із свічкою не вдасться.
І масок навіть не вдягають тих,
Бо твердо знають, що на світі – щастя…
Травень
Ой, травню мій милий… Ти – рай з молочаю,
З дурману черемхи, із зелені трав…
З обіймами щирими тебе чекаю,
Отих передзвонів, високих октав!
Прийшов!.. І приніс нам весілля черешні
Та вбрав наречену у білу фату,
І грози весняні, й веселку, нарешті,
І спів соловейка в вечірнім саду…
Побудь, не спіши ще… Даруй ясні ночі,
Жабів скрекотання і птахів пісні,
Я хочу дивитись в бузковії очі
І подих весни відчувати вві сні…
Підеш? Та, напевно… Залиш хоч чарунок,
Отой, що так тішить природу мою…
І сніг із пелюсток, весни подарунок,
Що мить – і віддав вже красу всю свою…
Промінчики сонця хай будуть кульбабі,
Гудіння хрущів може вітру віддай?
А запах весни?.. Ну не знаю… Хіба би…
На літечко квітам його передай!..
Не подружки
Куди зникла безхмарна блакить?
Дощ холодний плете павутину,
Не всміхається сонце й на мить,
Тільки вітер гуде без упину…
Ніби осінь, весна… Море сліз…
І заплакані квіти весняні.
Вже давно перецвів верболіз,
І нарциси, й примулки рум’яні.
Скоро піде вона, а дощі
Не пускають ласкаве проміння,
Навіть стихли травневі хрущі
І не чути нічного гудіння.
Відпливає весна на човні,
Залишивши з кульбаби віночок,
Й соловейка протяжні пісні
Заховались в холодний садочок.
Стала дивна пора… і сумна…
Та й красу всю згубила в калюжці,
Бо не стихла в країні війна,
А весна і війна – не подружки…
Вишиванка України
Поснована нитками Україна,
Узори всі на темнім полотні…
Душа в народу нашого нетлінна,
Обпалена сорочка у вогні…
Сумні лиш кольори у вишиванці,
Все сірими відтінками пройшло…
Хоч дощ умив їй біле личко вранці,
А чорним залишилось полотно…
Лиш маки червоніли все сильніше,
Бо кров лилася прямо на сорочку…
А хрестики ставали ще чорніші,
Боліло серце їй за сина й дочку.
Ясніли маки і цвіли волошки.
Шматочки неба у веснянім житі.
Ох, вишиванко, захисти хоч трошки
Людей відважних в цьому злому світі!
Пішла весна
Пішла весна крізь поле, крізь покоси,
Притрушена пилком квітучих віт,
А роси намочили ноги босі,
Іде далеко, в наш безмежний світ…
Їй шпак услід співав прощальну пісню,
Каштан подарував свої свічки,
А джміль, такий кошлатий, трохи грізний,
На вухо їй шептав якісь рядки…
Спішили всі й, мабуть, весна не менше,
Прискорено цвіли у лузі квіти,
На ніс гуділи бджоли, ніби нежить
Їм не дає на повну міць летіти…
Так жаль її, вона ж – моя подружка,
І з ким тепер на ґанку каву пить?
Ми з нею все життя так щиро дружим,
Не можу пору іншу полюбить…
Поважна пані в білім капелюсі
Поспішною ходою йде у літо.
Кує зозуля, струни всі в напрузі
Й міраж малює море десь над житом…
Бузина
Заквітчалась бузина,
вбралася до шлюбу.
Тільки лицаря нема,
не чекає любу…
«Оженися на мені, –
до сусіда – клена
говорила уві сні.
– Що, покличеш мене?»
Він не слухав, бо чомусь
вітер тряс за чуба.
Та, напевно, і йому
бузина нелюба…
Аж прокинулася… Враз
не мила обнова…
І дощами пролилась
доля бузинова.
Пані скинула умить
вельона з квітками…
Клен не бачить. Він шумить
мужніми гілками.
Червень
Червень трохи злий.
Може ви не згодні?
Мошки просто рій,
Комарі голодні!
Любить колір крові –
Ягоди, черешні…
Голосний в розмові,
Зранку сонний, врешті…
Червень пахне млосно –
Бузини суцвіттям,
Сіном у покосах
І калини віттям.
Бур’яном кропиви,
А на полі – зіллям,
Маками на ниві,
Ще й меліси гіллям…
Та забуду все це –
Він приніс на ґанок
Полуниць відерце
І суниць під ранок!
І квіток жасмину,
І на чай рум’янку,
Щоб в холодну зиму
З ним посидіть зранку!..
Пам’ять
Відходять люди в далекі далі,
Хороші дуже і геть зухвалі,
Такі, що серце лишили вдома,
І ті, що доля їх невідома…
Закрилась хвіртка, скриплять завіси,
Вони не тут вже, далеко звідси…
Хмаринка душу ледь-ледь колише,
Земне – не їхнє. Їм треба вище…
Згадаєм рідних в словах молитви,
Бо їм непросто. Вони – у битві.
І нам те буде. Лиш мусим ждати.
І пам’ять близьких в душі тримати.
Випускникам
Роки на місці не стоять і діти швидко виростають,
І білим лебедем летять у шлях, якого ще не знають…
Тернисті й рівні є шляхи, доріг багато є на світі,
Яку із них знайдемо ми? Яких людей на ній зустріти?
Пригорни, мамо, білу лебідку,
Обійми, до грудей притули,
Бо дитинство минає так швидко,
Вже не ті, що колись ми були…
Пройде гроза, настане мир і засміються щиро діти,
Поринемо в щасливий вир і навчимось життю радіти.
Настане спокій у серцях і соловейко заспіває,
Покине всіх тривоги страх, лиш жах війни колись
згадаєм…
Ми – майбутнє твоє, моя Україно!
Нас в любов до тебе ростили батьки.
Зробим все, щоби рани твої не боліли
На щасливі роки наші і на віки!
Зробим все, щоби рани твої не боліли,
Щоб гордилися нами наші батьки…
Травень
Ой, травню мій милий… Ти – рай з молочаю,
З дурману черемхи, із зелені трав…
З обіймами щирими тебе чекаю,
Отих передзвонів, високих октав!
Прийшов!.. І приніс нам весілля черешні
Та вбрав наречену у білу фату,
І грози весняні, й веселку, нарешті,
І спів соловейка в вечірнім саду…
Побудь, не спіши ще… Даруй ясні ночі,
Жабів скрекотання і птахів пісні,
Я хочу дивитись в бузковії очі
І подих весни відчувати вві сні…
Підеш? Та, напевно… Залиш хоч чарунок,
Отой, що так тішить природу мою…
І сніг із пелюсток, весни подарунок,
Що мить – і віддав вже красу всю свою…
Промінчики сонця хай будуть кульбабі,
Гудіння хрущів може вітру віддай?
А запах весни?.. Ну не знаю… Хіба би…
На літечко квітам його передай!..
Тетяна ХВОСТЮК.