Переклади Миколи Мартинюка
Микола Мартинюк – український
письменник, літературознавець, літературний критик, перекладач, педагог.
Народився 14 березня 1971 р. в селі Залібівка на Здолбунівщині Рівненської
області. З 1986 року живе в Луцьку.
Закінчив Луцьке педагогічне училище та факультет україністики й
аспірантуру у Волинському державному університеті імені Лесі Українки. Кандидат
філологічних наук, доцент, завідувач кафедри філології в КЗВО «Луцький
педагогічний коледж» Волинської обласної ради.
Працював як журналіст, редактор, автор і ведучий на радіо, музейний
працівник, університетський викладач.
Засновник і директор
видавництва «Твердиня».
Член Національної спілки
письменників України і Національної спілки журналістів України.
Лауреат ряду літературних
премій.
Автор книг поезії, белетристики і перекладів, наукових досліджень в галузі історії літератури: «Одинадцята заповідь» (1997), «Грибний дощ» (2004), «На святого Миколая» (2006), «Світ за Брайлем» (2012), «Під мурами твердині» (2012), «Над Світязем ранок» (2013), «Або… або…» (2014) та ін., а також низки добірок і окремих публікацій в альманахах, тематичних антологіях і фахових літературних і наукових виданнях. Перекладає з білоруської, болгарської, македонської, польської, чеської та російської. На ці мови, а ще на грецьку та англійську, перекладена і його поезія.
Сергій
Драгомирецький
(1947–1998),
(м. Софія, Болгарія, з російської)
* * *
Застілля стихло урочисте…
Та на війні всі справи – швах!
Й мені іти усеньким містом
З блискучим ключиком в плечах.
Мої куранти вже не строять,
Лечу в незримому строю.
І по напнутих одностроях
Я побратимів пізнаю.
Йдуть уперед – поротно рота,
Труба скликає у поход.
На половину обороту
Недокрутився мій завод.
Едуард Акулін
(м. Мінськ, Білорусь)
Коли…
Коли останнього Героя
на полі бою знайде Смерть, –
з глибин віків княгиня Ольга
за Україну здійме меч…
Коли понад Дніпровим плесом
літак, як факел, пролетить, –
Шевченко зійде з піднебесся
її Талан оборонить…
Коли кровинка у дитинки,
мов бедрик, по щоці стече, –
з могили встане Українка
застерегти: «Жива іще!»
Коли свого, мов Каїн, брата
віддячить зрадник-білорус, –
живим щитом поперед хати
супроти танків стане Стус…
Тому й не вмерла Україна,
тому вона й живе повік,
що попліч – мертві із живими,
і Бог, і Правда з нею, й світ!
Не для того…
Господь вдихнув життя у глину,
на віру давши Віру з вір, –
не для того, щоб Україну
на клапті рвав скажений Звір…
Не для того, щоб примхи ради
того, хто крові захотів, –
як лютий ворог – брат на брата
дививсь крізь лазерний приціл…
Тому в рішучості годину
з колін себе устати змусь, –
бо нині нищать Україну,
щоб завтра знищить Білорусь…
Всеволод Стебурака
(м. Мінськ, Білорусь)
* * *
Я дослухаюсь – далеко бої,
отже, в безпеці рідні краї.
Я дослухаюсь – за лісом війна,
тож не уразить мóго майна.
Жертву на розстріл ведуть до стіни –
тут ні гріха, ні моєї вини.
Не переймайся, спокійно живи!
Чом же обличчя густо кровить?
Я не вбачаю зиску в війні.
Війна вбачає зиск у мені…
* * *
Сум оповив мінську ніч.
Ми погрузли усі в монітори –
Київ. Бої на Грушевського. Час клято творить
довготривале тру
сторі.
Хто з ними, хто з нами?
Хто боїться контори,
хто шукає пояснення в Ґуґлі,
хто в Торі.
Ми чекаємо ліпшого,
більшого,
переймаємось віршами,
вішаєм нáліпки, заклики,
курим в шпаринку,
лякаємо жінку,
мнем кішці спинку.
У навушниках на потилиці –
гуркіт народин країни –
герої, і зброї,
і пульс України!
* * *
А за вікнами 21-й
відчувається, як 37-й.
І щодень, що й куди – невідомо,
відбуває один твій знайомий.
Хто де, скажеш хіба окреслено, –
на Акрестіна чи в Варшаві?
Люди в берцях стоять відправи
Богоматері в балаклаві.
Прочуваючи 37-й,
у під’їзді стукач пожвавішав,
і вже не перший знайомий
про від’їзд марить все частіше…
………………………………….
Відчувається як 37-й,
але все-таки ще 21-й.
Залишився останній знайомий,
і не садять за вірші тепер ще!
Сяргей СИС
(м. Мінськ, Білорусь)
* * *
Закопаю на полі в ріллю
Свій останній – на щастя – грошик,
На сніданок мух наловлю,
На обід – комарів і мошок.
Побреду крізь болото й ліси,
Не важливо – орел чи решка.
Вип’ю краплю цілющу роси
Зі сльозою впереміш до решти.
Під корчі в хмизняки зазирну,
На нічліг до вужів попрошуся.
Знов крізь сон кричу про війну,
Про побоїща в Білорусі.
День новий буде повним надій,
І подій, і людей хороших –
І стократ вже цінніший тоді
Мій заритий на щастя грошик.
Уладімір Некляєв
(м. Мінськ, Білорусь)
Україні
Сумую – згадую в журбі.
Святкую – у святочній скрусі.
О, Україно! Я тобі
І за горою поклонюся.
Нехай затямлять двоє вже,
За нелюбами не сумують,
А сум незмінно береже
Не пам’ять речі – а саму річ.
І коли б’ють навідмах страти, –
Щоб дещо зберегти,
Тобі
Прикушую, солонувату,
Немов кровинку на губі.
Останній вірш
Хай буде життя! Це під силу мені!
Під силу ця доля розлук і стрічання,
Я знаю: займеться ось-ось у вікні
Останній світанок мого існування.
Ну що ж, це під силу так само мені.
Спокійно зміню собі
долю на волю –
I тільки хитнуся, як тінь на стіні,
I тільки на мить сповільнюся ходою…
Колисанка
Пам’яті Генадзя Буравкіна
То моя чи твоя,
не чиясь – тільки наша вина:
Білорусь нам на кревних теренах – як та чужина.
І коли помирає із розпачу й скрухи поет,
Залишає не той уже світ, де почавсь його лет.
Був той світ отчим краєм. Колискою люляв і грів.
Білим словом, немов молоком, він поета поїв.
Баяв байку йому –
Там у кожнім поетовім сні
Бай ходив по стіні
У червонім своїм жупані…
Баю-бай, баю-бай. Сплять, розкинувши руки, сини.
Сняться їм то зросійщені, декому – спольщені сни.
А кому білоруські – щораз прокидається в снах
І кричить! І не чує! Не бачить! Бо привид! Бо жах!
Спіте, вої. Мужчини. Допоки ще ніч затяжна.
Ви проспали Вітчизну! Й у снах білоруських вона
Не Погонею мчить, а вовчицею в муках повзе
І сама собі лапу, щоб вирватись з пастки, гризе.
Баю-бай, баю-бай. Спіте, дітки, безпам’ятним сном.
Ярчуки-вовчуки! Пийте матінки кров з молоком!..
По слідах доганяйте, що в кожнім поетовім сні
Червоніють на долі,
на полі,
на білім, як смерть,
полотні…
Юзеф Баран
(м. Краків, Польща)
УКРАЇНО УКРАЇНО
Україно Україно
страждання країно
каркаси осель у руїнах
ріки
бездомних
вигнанців плинуть
вулицями шляхами
жінки з дíтьми
з клумаками
їхні живі міста осліплені
обернені в попіл
в на камені
камінь
Україно Україно
стражденна країно
Христос на хресті вмирає
ти в мені Україно співаєш
пісню про мужність
мрію про силу
чи завше маєш складати
жертовну плату
без неї либонь неможливе
перевтілення
гидкого каченяти
на лебедя
Україно Україно
відкрита болюча рано
суцільна
як крила свої розправляєш
обтинані щоразу
мечем завойовника
Україно Україно
скільки іще маєш пролити
свого
поту і крові
щоб в історії келих
могли укотитись
краплі
медові
…чи тільки
гіркотні