Якби він був живим, його мобільник 27 грудня не вщухав би від поздоровлень. Відомому українському журналісту-волинянину, письменнику, публіцисту, громадському діячеві, редактору газети «Радянська Волинь» (нині «Волинь-Нова») виповнилося б 85 літ. Їй він віддав понад чверть віку, стільки ж очолював обласну журналістську організацію. Більше п’яти років з ним працював Андрій Бондарчук, журналіст, згодом письменник, народний депутат України першого скликання, почесний громадянин Волині, Луцька, Серехович, лавреат журналістських премій імені Полікарпа Шафети, Степана Сачука. Редакція «Волинської газети» попросила його поділитися спогадами про нашого славного земляка.
– З висоти прожитих літ, багатющого журналістського стажу як би Ви, Андрію Івановичу, оцінили вклад творчого побратима, колеги в українську журналістику? Пригадуєте? В той час газета «з’їдала» щотижня два вагони паперу. П’ятиразовий вихід, наклад 250 тисяч примірників на мільйонну Волинь. Часопис поступався лише «Соціалістичному Донбасу». Регіону, за населенням у рази більшому. Нині багатьом редакторам такі тиражі можуть лише снитись. Феномен якийсь. Це ж не випадковість.
– Безумовно. Полікарп Шафета до цього причетний напряму. Адже в ті часи умови для ЗМІ в усіх областях були однакові, показники ж, як бачимо, контрастні. Відомий афоризм: велике бачиться здалеку. То ж за 24 роки без Шафети можна стверджувати: волинська журналістика так і не спромоглася на очільника обласного ЗМІ за параметрами Полікарпа Шафети. Близьким за творчою потугою був уже призабутий його заступник Юрій Троць, життя якого обірвалося на журналістському злеті. Далі Степан Сачук. Більше не бачу. Скажу про ще один феномен. Багато тодішніх ЗМІ в Україні фінансувались з бюджету, були збитковими. «Радянська Волинь» в ті часи була прибутковою. Пам’ятаю, як у вузькому колі редактор обурювався: все забирає обком, щось вибити для газети – проблема.
– З чого ж складалося те «шафетине велике»?
– З хрестоматійних моральних та індивідуальних, властивих лише певній особі якостей. Бо хоча журналістика – професія, проте вона насамперед –талант, покликання і доля. Це вже потім журналіст обирає принципи, за якими буде реалізовувати свою творчу потугу. За кодексом честі чи за певні преференції. Феномен Шафети в пору тоталітарної системи і суворої цензури полягав у тому, що в газеті люди побачили єдине світло і якусь надію на справедливість і щире слово за свій тяжкий труд.
– Сам Полікарп Гервасійович при всіх його здібностях цього добитися не міг?
– Цього я й не стверджую. Він добре розумів, що таке може зробити лише творчий колектив однодумців. І почав його ретельно формувати. Згодився досвід попередників – Юхима Лазерника, Якова Чернявського. При останньому він і прийшов у газету на посаду «літраба», згодом став заступником редактора, редактором. Саме з його очільництвом і пов’язана зміна обличчя і змісту газети. Сприяло цьому й те, що партійним куратором обласної преси була розумна творча людина Микола Андрущенко, з яким він приятелював. Усталених стандартів при підборі кадрів у редакції не було. Адже головне – кінцевий результат роботи – якість. Хоча в першу чергу зелене світло вмикалось для творчих особистостей з досвідом роботи. З цим багатством влились у колектив волинські журналісти Степан Сачук, Микола Прокопюк, Євген Грушка, Галина Світліковська, Алла Лісова, Валентина Штинько, Василь Залевський, Катерина Зубчук, Петро Боярчук, Василь Гінайло, Леонід Лагановський, Мирон Александрович, Володимир Приходько, Святослав Крещук. Рубрикою Святослава «Доброго дня вам, люди!» і сьогодні вітає своїх читачів газета «Волинь». Були й щасливчики – Анастасія Філатенко, Богдан Берекета, Євгенія Сомова, Женя Хотимчук (нині редактор «Вісника» – найтиражнішого у волинському регіоні видання), які влилися в колектив відразу після університету. До цього часу пам’ятаємо чудового фотомайстра Миколу Зінчука. «Полював» за якісними фахівцями редактор і в інших областях. З Рівного виманив Володимира Лиса, який на Волині виріс до авторитетного українського письменника; з Тернопільщини – Олександра Нагорного, «Кловню» якого й досі пам’ятають читачі; з Хмельниччини – Володимира Калитенка, з Львівщини – Любомира Пахолка.
– А хто ж за Вас замовив слово?
– Мабуть, Петро Марценюк та Степан Сачук, які мене знали ще до переходу у «Волинь». Перед цим у мене була робота в локачинській, іваничівській райгазетах, навчання у Львівському держуніверситеті, ВПШ. Та роботу в «Радянській Волині» з Полікарпом Шафетою, подальше співробітництво вважаю головним університетом. Це дало мені змогу легко влитися у колектив республіканської газети «Правда України» в якості власного кореспондента по Волинській і Рівненській областях.
– Полікарп Гервасійович цінував фахівців, де треба захищав. Як же він благословив ваш перехід туди?
– То дуже цікава історія. Внаслідок цього між нами пробігла велика чорна кішка, у добрих стосунках з’явилася тріщина. Полікарп дуже чутливо ставився до всього, що діється в його колективі. А тоді, здається, під кінець 1974 р., редакція «Радянської України», якою керував його добрий колега В. Сіробаба, переводила свого кореспондента М. Хоружевського з Волині на Вінниччину. Вакантну посаду за погодженням зі своїм керівництвом він запропонував мені. Я погодився, звісно. «Через тиждень тебе запросить на співбесіду редактор. Чекай», – каже. Минули не тижні, місяці – глухо. У редакційних справах довелося бути в Києві, тож навідався у прийомну редактора. Однак зустрічі не відбулося. Сказали, що редактор зайнятий. Зрозумів, щось тут не те.
– Переживали?
– Абсолютно ні. Тягну собі робочі віжки. Сільгоспвідділ, який у 1972 р. передав мені Степан Сачук (після раптової смерті Юрія Троця став першим заступником редактора) в аграрній області далеко не другорядний. В Одеську область перевели з Волині власкора «Правди України» О. Білоуса і він на свою посаду рекомендує двох – мене і Богдана Берекету. Перший заступник редактора В. Малахов, який приїхав на оглядини, вирішив зупинити свій вибір на мені. Узгодження відбувалось на рівні обкому, ЦК КПУ, газета її орган. Шафета в цей час був у відпустці за межами області. І коли я зайшов до нього після повернення з відпочинку, аби інформувати, то розмова перетворилася на справжню бурю. Громи і блискавки пронизували наскрізь. Під кінець емоційної тиради зауважив, що йому пропонували ще не такі посади в Києві, але він відмовився. Полікарп дуже дорожив своїм дітищем і не міг простити, що важливі речі творяться без його відома, за його спиною. Розцінив мій вчинок як зраду газеті, я ж – як нагоду ширшої реалізації творчих можливостей.
– Справді, у Києві, Москві він мав немало впливових колег, однокурсників. Нібито йому пропонували редакторське крісло в сатиричному журналі «Перець», інші вакансії. Не погодився. Номінували на премію імені Тараса Шевченка… А попередні стосунки з ним Ви швидко відновили?
– Так. Полікарп був людиною гарячої натури, але не злопам’ятним. При зустрічі нерідко нагадував: «Ми ж з тобою земляки, сусіди. З Дубової до твоїх Серехович через «казну» (державне лісництво) – як через дорогу навприсядки». Мої матеріали знову почали з’являтись на сторінках обласного видання.
– У боротьбі з «семенцовщиною» він підтримував Вас?
– Безперечно. Для сучасних читачів поясню, що цим терміном герої моїх публікацій у республіканській і всесоюзній пресі нарекли негідний диктаторський стиль секретаря, члена бюро обкому партії, Героя Соціалістичної Праці, кандидата сільськогосподарських наук Івана Семенцова. На фоні слабенького першого секретаря Леоніда Павленка він вважався тіньовим господарем області. І все ж змушений був залишити посаду.
– Тоді, пам’ятаю, вся партійна влада два тижні стояла «на вухах» –комісії з Москви і Києва перевіряли ваші матеріали.
– В принципі не йдеться навіть про мої. Високий рівень реагування на критику в тодішніх ЗМІ свідчив передусім про роль преси для тодішньої влади. Це сповна використовував Полікарп Шафета.
– Пам’ятаю його питання на засипку: що спільного між керівником і мухою? Обох можна було вбити газетою. Це було близько до правди.
– Але тут треба було брати велику відповідальність на себе і автору, і редактору, дотримуватись правдивості і неупередженості, на чому не раз наголошував П. Шафета. Звичайно, герої критичних публікацій не так легко здавалися. В тодішній газеті не бракувало матеріалів-нагадувань про відсутність реакції на критику, виступів під рубрикою «Повертаючись до надрукованого». Велось активне листування з читачами. Цим займався відділ листів, де працювало троє чоловік. Злісним затискувачам критики треба давати «відлуп», нагадував редактор.
– У той же час деякі журналісти стали поєднувати свою професію із заняттям бізнесом.
– Цю спокусу абсолютно не сприймав ні Полікарп Гервасійович, ні Степан Дорофійович. Вони вважали це поєднання похороном журналістської честі.
– Уявімо, що Полікарп Гервасійович дожив до свого ювілею. Чиї привітання були б для нього найдорожчі?
– Цікаве питаннячко. Звичайно, від однодумців, рідних, простих людей. Тільки зауважу, що Шафета 70-х і нинішніх були б дуже не схожі. Адже людська свідомість не є чимось усталеним. Порівняти навіть його творчість: газету 70-х і 90-х і все стане зрозуміло. Не можу обминути і ось такий факт. Коли я прийшов у відділ, там працювали два журналістські зубри Степан Сачук і Петро Марценюк. Небавом Степан Дорофійович, як я уже згадував, став заступником редактора, а я зайняв його місце. Логічно, завідувати відділом мав би Петро Михайлович. Однак була у його біографії червона лінія, через яку редактор не міг переступити. За антирадянський вірш, написаний юним Марценюком під час окупації, йому після війни дали десять літ. Незважаючи на гріхи молодості, П. Шафета і Петро Михайлович були друзями. Залишилися ними й тоді, коли Полікарп став редактором. І ще один штрих. Полікарп Шафета і його дружина Галина Степанівна у 1990 р. першими записалися в члени відродженого Луцького Хрестовоздвиженського братства, яким я опікувався майже тридцять літ.
Розмову вів Михайло САВЧАК, голова обласної організації НСЖУ.