Громадський активіст та колишній голова Рожищенської райдержадміністрації Олег Савчук розповсюдив в одній із соціальних мереж дуже важливу новину. 4 серпня у Швейцарії померла Олена Отт-Скоропадська – донька Павла Скоропадського, який із 24 квітня до 14 грудня 1918 р. був гетьманом Української держави!
Павло Петрович, окрім того, що є для України визначною історичною особистістю, залишив по собі дуже великий слід на нашій Волині. Оскільки як генерал Російської імператорської армії брав активну участь у бойових діях Першої світової війни саме на теренах нашого краю у 1915-1916 рр., то зовсім не випадково в червні 2011-го за ініціативи Благодійного фонду «Останній солдат» у м. Рожище було відкрито меморіальну таблицю на честь як Павла Скоропадського, так і національного героя Азербайджану Гусейна Хана Нахічеваньського, з яким вони разом воювали на фронті.
Символічно, що на урочистому відкритті таблиці, аналогів якої немає в світі, взяли участь теж доволі символічні фігури: тодішній голова облдержадміністрації Борис Клімчук, який щойно повернувся з Азербайджану, залишивши посаду Надзвичайного і Повноважного Посла України в Азербайджані, а також азербайджанського Посла в Києві Єйнулли Ядулли.
«Тут ми вшановуємо синів обох держав, які воювали пліч-о-пліч та виконували свої військові обов’язки. І сьогоднішня подія стане знаменною віхою в новітній історії України та Азербайджану!» – сказав тоді Борис Клімчук.
«Цей пам’ятний знак розповідає про великих героїв обох країн. І то – головне!» – додав Єйнулла Ядулла.
А от пані Олену Отт-Скоропадську не запросили… Лише тому, що ніхто з організаторів не знав, як із нею сконтактувати, а ті, хто знав, не повідомили. Тож ушанували славу її батька – гетьмана Павла Скоропадського – без участі самої Олени Павлівни…
Що ми знаємо про Павла Скоропадського і чому він заслуговує пошанування? Народився 15 травня 1873 р. у німецькому м. Вісбаден у родині офіцера російської армії Петра Скоропадського. Дитячі роки провів у Німеччині, а потім жив у родовому маєтку в м. Тростянець Сумської обл. Після закінчення Стародубської гімназії вступив у Санкт-Петербурзький пажеський корпус. Із цього й розпочалася військова служба майбутнього гетьмана, який брав участь у Російсько-японській війні 1904-1905 рр., а також у Першій світовій. У серпні 1917 р. 34-й кавалерійський корпус генерал-лейтенанта Павла Скоропадського отримав назву 1-го українського кавкорпусу.
У листопаді цього ж року, коли більшовики здійснили спробу наступу на Київ, за наказом Симона Петлюри військовики Павла Скоропадського під Вінницею зупинили агресора, обеззброїли його і, завантаживши у вагони, відправили в Росію.
Проте традиційні для українського істеблішменту усобиці призвели до відставки Павла Петровича, а в січні 1918 р. Київ зайняли більшовики…
А в середині березня Павло Скоропадський, скориставшись наступом німецького війська, спочатку створив опозиційну до Центральної Ради політичну організацію «Українська громада», сформовану з військовиків і землевласників. За підтримки інших громадських організацій 24 квітня 1918 р. було оголошено про взяття на себе повноважень державної влади в Україні, а Павло Скоропадський за кілька днів став гетьманом, який одразу почав проводити орієнтований на західні країни міжнародний курс, головним чином – на Німеччину. Тож не випадково, що у вересні 1918 р. Павло Скоропадський із державним візитом побував у Берліні, де провів переговори з німецьким кайзером Вільгельмом II.
Було також встановлено дипломатичні взаємини з Кримом, Доном, Кубанню та навіть Азербайджаном, де були відкриті посольства.
Зважаючи на революції в Австро-Угорщині та Німеччині, а також їхню капітуляцію 11 листопада 1918 р. перед силами Антанти, Павло Скоропадський 14 листопада робить чи не найбільшу помилку у своєму політичному житті: оголошує маніфест-звернення до більшовицького уряду в Москві, яким фактично відмовляється від незалежності України, що тільки пришвидшило крах системи гетьманату. Тож не дивно, що цими ж днями в Києві створено нове державне утворення – Директорію на чолі з Володимиром Винниченком. Павла Петровича оголошено усунутим від влади та «поза законом».
Так почалося еміграційне життя. Павло Скоропадський мешкав у Берліні (де й народилася донька Олена), потім – у Швейцарії, згодом знову повернувся до Німеччини. У міжвоєнний період не займався активною політикою, проте в 1938 р., коли Угорська армія здійснила напад на Карпатську Україну, виступив із рішучим протестом. Із початком Другої світової, за свідченням сучасників, не поділяв сподівань багатьох українських емігрантів, що Німеччина допоможе відродити незалежну Українську державу. Мало того, на відміну від багатьох колишніх російських генералів та низки політичних організацій, не співпрацював із режимом Адольфа Гітлера.
Загибель Павла Скоропадського також виявилася символічною. Під час евакуації він потрапив під бомбардування авіації військ Антигітлерівської коаліції, з важкими пораненнями був доставлений у госпіталь монастиря Меттен, де й помер 26 квітня 1945-го. Поховали останнього гетьмана у німецькому м. Оберсдорф у родинному склепі.
Щодо доньки Павла Скоропадського, то Олег Савчук про неї розповідає таке. Народилася 5 липня 1919 р. у Берліні (район Фріденау). За життя неодноразово бувала на Волині.
«Особисто знав Її Світлість Ясновельможну Пані Гетьманівну, певний час товаришував і листувався з нею. Пані Гетьманівна зберігала традиції гетьманської роду та з проголошенням незалежності України неодноразово приїздила сюди. Маючи давнє шляхетське коріння, завжди була демократкою в серці. Декілька разів була на Волині – у Луцьку у Волинській державній адміністрації, а до Волинського краєзнавчого музею передала частину особистих речей родини. У Затурцях відвідувала могилу В’ячеслава Липинського, перебувала на службі у Церкві Різдва Святої Богородиці УГКЦ. Навіть була гостем сільськогосподарського підприємства у с. Маяки Луцького району! Тому складаємо співчуття чоловіку Людвігу, донькам і внукам у Швейцарії», – наголошує Олег Савчук.
Що ж, трагічна звістка про відхід у Вічність доньки гетьмана Павла Скоропадського стала додатковим стимулом не лише шанувати творців історії нашої держави, але й детальніше вивчати їхнє генеалогічне дерево, представники якого переважно ніколи не забувають про рідну державу та наш край.
Роман УСТИМЧУК.