13 разів ходив у комісаріат, аби взяли на фронт.
Чи знайдуться ще в
Україні такі рішучі бійці, як Дмитро Чихайда із Ківерцівського р-ну? Скромний,
навіть трохи сором’язливий, Дмитро Вікторович і сам не чекав од себе подібної
наполегливості. Адже по життю, зізнається, лідером не був ніколи. Навпаки –
старався триматися осторонь. Коли навчався у школі (а це було у смт Олика
Ківерцівського р-ну), любив пейзажі малювати. Бувало, й віршики жартівливого
змісту складав. А от звідки той бійцівський дух узявся, що покликав іти на
війну? Хтозна…
Можливо, далося взнаки дитинство. Адже хлопець із 10 літ жив
без батька, якого вбили. А відтак, лишився єдиним у сім’ї чоловіком і ще
дитиною звик захищати маму (нині, на жаль, покійну) і старшу за себе сестру.
Аби пройти школу мужності, Дмитро, на відміну від багатьох своїх
ровесників, не відмовився від служби в армії. Тож після успішного завершення
навчань у центрі «Десна» (Чернігівська обл.) здобув спеціальність «Навідник
танка».
Однак у цивільному житті такі навики, думав, не пригодяться.
Тому й опанував більш мирну професію зварювальника, за якою трудився на
підприємстві «Модерн-Експо», а потім – у приватному бізнесі.
Та світогляд чоловіка змінили події Майдану, анексія Криму,
перші жертви Антитерористичної операції. І вже минулої весни Дмитро Чихайда
вирішив: «Досить лежати на дивані і слухати новини! Пора вже й собі нагадати
гул танкового мотора».
– Коли я вперше приїхав із Олики до Ківерцівського
військкомату, мав тоді невелику проблему з документами. Точніше, у мене
фактично всіх їх украли: паспорт, військовий квиток і так далі, – пригадує Дмитро
Вікторович. – Аби члени комісії не сумнівалися, що я – то насправді я, взяв
свідоцтво про народження, інші папери з фото. Проте у військкоматі сказали: «Ніззя».
Треба паспорта. Щоб поновити документ, мусив дати в газету оголошення про
згубу. Потім це оголошення принести як підтвердження. Словом, більше шести
місяців я бігав кабінетами із купою різних папірців, аби тільки добитися свого.
Такій наполегливості 25-річного чоловіка дійсно можна
позаздрити. Бо не раз через оту паперову тяганину люди відмовляються навіть од
пільг. А тут чоловік півроку бігає, аби на війну забрали.
– Так, багато моїх знайомих дивувалися. Декотрі й біля
скроні крутили: мовляв, здурів чувак, жити набридло. Проте сам я стараюся не
зважати на образливі слова. І брати приклад із кращих своїх товаришів: таких,
як сусід і друг дитинства, який пішов добровольцем в «Айдар». Попервах його
розповіді про воєнні будні трохи зупиняли. Та з часом я навчився по-іншому
сприймати певні речі. Навіть думав: якщо не вдасться потрапити до війська під
час мобілізації, піду добровольцем. Але з документами ситуацію вдалося владнати.
І зараз я не сумніваюся: все зробив правильно, – зазначає Дмитро.
Вже з 4 лютого танкіст Чихайда відновлює здобуті колись
військові навики. Із березня проходить бойове злагодження у 14-й бригаді, дислокованій
у Володимирі-Волинському.
Попри сумний досвід бригади-попередниці (а ми пам’ятаємо і
трагедію 51-ї ОМБ під Волновахою, і жахіття «Іловайського котла»), Дмитро
попросив зачислити його саме до цього військового підрозділу:
– По-перше, недалеко від Луцька, де маю кохану дівчину.
По-друге, у цій бригаді якраз і зосереджуються танкові війська.
Скільки часу проходитиме Дмитро бойове злагодження, поки не
знає. Може, день? А може, місяць?
– Хоча спілкуюся з ними по кілька разів на день, але щоразу
кохана хвилюється за мене. А сестра постійно у трубку плаче, каже: «Ти ж один
із рідні в мене лишився». Тому, сподіваюся, вітання в обласному тижневику
стануть для найдорожчих жінок хорошим подарунком:
ВІРТЕ. ЧЕКАЙТЕ. А МИ
ВАМ ОБІЦЯЄМО СВОЮ ЛЮБОВ І ПЕРЕМОГУ.
Ваш Дмитро.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.
Рідна Олика.
Дмитро Чихайда з колегою-танкістом Романом Олексюком.