Повільно пересуваємося вуличками с. Диковини, що на
Горохівщині: з вікон авто видно гори, сільські хати і клуні, на дереві прибито
поштовий ящик, бабця щось там вишукує. Стоп! Це що ж виходить: то не просто
«привіт» із радянського минулого, а справжнісінька тобі стара добра і головне –
жива традиція! З цим поштарем ми мусили познайомитися.
Диковинівський листоноша Василь Олексюк сміється з мого
здивування. Мовляв, а що ж такого: то ж краще, як нести газети у кожну хату.
– Бачте, як у нас село розкидане, – розказує. – То якби
щоразу довелося йти з хату в хату і класти пресу в ті ящики, що люди самі
примудрували на своїх парканах, то днів зо два треба.
– Як пенсію у ящики кластимете, то повідомте, – жартую.
– Ну, пенсія – то святе, – каже Василь Васильович. – А
ящики ті я сам варив, фарбував. Петро Макарович (начальник Горохівського ЦПЦ №7
Петро Рузак, – авт.) нам віддав старі – два таких. А ще одного хочу
зробити. Треба з чотири.
Слухаю і думаю: ото, мабуть, правду кажуть, що яблуко від
яблуньки недалеко котиться. Тільки в нашому випадку – у хорошому значенні. Бо ж
у Петра Рузака ентузіазму та наснаги до роботи – як у десятьох! Нікому Петро
Макарович спуску не дасть і працювати за принципом – аби з ранку та до вечора –
не дозволить… Та й любить він своїх працівників, дбає про них, усім необхідним
для праці забезпечує. Як доказ – новенький велосипед на подвір’ї.
Василь Васильович працює на пошті недавно, каже – місяців
із чотири. Та й не хотів він бути листоношею.
– Поїхали ми забирати материну пенсію – от так і вийшло,
– розповідає диковинівський поштар. – Важко, тож ніхто не поспішає йти на таку
роботу. А ми тоді мали машину, то й нічого – було легше. Правда, на бензин багато
витрачали.
Словом, велосипед для поштаря – ідеальний транспорт.
Обчіплявся торбами, навантаженими до неможливого, – і вперед. У Диковинах – то
й поготів. Бо тут магазин – один-однісінький на все село, та й то не слава
Богу. І працює він через раз чи й два, необхідного можна й не застати, навіть
якщо встав раніше всіх. Тож товари, які розпродують поштовики, у цьому селі
розходяться на ура.
Загалом Василь Васильович працює не сам, йому допомагає
дружина. Лариса Петрівна сміється: мовляв, аякже, то ж переважно жіноча справа.
І важко не погодитися…
Крім поштового життя, у них іще море сільських буденних
клопотів.
– Маємо 7 гектарів городу, – одразу вражає Лариса
Петрівна. – Та не дивіться так здивовано: ми не вручну все робимо: он трактор
стоїть. Садимо картоплю і сіємо, щоб менше роботи було. Не заробляємо на цьому
– так, для себе. Картоплю хіба міняємо, коли машина у село приїжджає.
У родині Олексюків – 4 дітей. Двоє старших хлопців – 15-річний
Віталій та 12-літній Артем уже не лише школярі, а й перші помічники. Дівчатка ж
іще підростають: одній шість років, а наймолодшій у родині – лише 9 місяців.
Леся Петрівна зізнається: погодилися вони насправді на цю
роботу, бо начальниця їхня у с. Мерва – Наталія Адамчук – надзвичайно хороша
людина (підтверджую, бо мала щастя познайомитися з Наталею Петрівною особисто,
– авт.). Вона попросила, тож відмовити не могли.
– Знаєте, яка вона, – не стримує емоцій Лариса Петрівна.
– Весела, добра, привітна. Гроші ніколи після неї не перераховую: точно знаю,
що все добре. Наталія Петрівна пошті ремонт зробила, там завжди чисто, квітів
багато. І вона така гарна – щодня, як на весілля збирається.
Поки ми балакаємо, на подвір’ї з’являються хлопці:
шкільний автобус привіз учнів додому. Новому велосипедові раді неймовірно.
Обіцяють мамі з татом допомагати. Словом, поштарів тепер у Диковинах
побільшало.
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.