Повернення з передової

У лісників, як у військових, – команди обговоренню не підлягають. Тож як тільки держава доручила звести «Стіну» між мирною Україною та окупованою агресором територією, Волинське обласне управління лісового та мисливського господарства на чолі з Василем Мазуриком відразу приступило до виконання завдань і блискуче справилося з нелегкою та відповідальною справою. 

Як і годиться дружному колективу, до роботи долучилися всі: від начальника та директорів лісгоспів до лісничих, майстрів лісу й робітників. Відтак протягом 50 днів на Сході відпрацювало майже 80 фахівців лісоуправління.

З кінця квітня до середини травня лісові інженери ударними темпами звели 100 військово-інженерних споруд. Згодом на зміну стали колеги. А 10 червня, успішно завершивши поставлене державою завдання, зі Сходу повернувся третій «заїзд» лісників.

Близько 20 годин виснажливої поїздки. Понад тисяча кілометрів у дорозі. І ось нарешті хлопці ступають на волинську землю. Утомлені, від засмаги аж чорні, вони проте світяться радістю. Фото на пам’ять. І лісничий із Володимир-Волинського лісгоспу Ігор Іщук ділиться своїми враженнями од відрядження, яке тривало цілий місяць.

– Коли постало завдання вирушати на Схід, ніхто навіть не подумав відмовитися. Адже кожен із нас розуміє: на кону – цілісність, безпека та суверенітет нашої держави і нашої – української землі, – каже Ігор Анатолійович.

Отримавши приклад від тих колег, які вже взяли участь у будівництві військових споруд, останній «заїзд» теж виклався на повну силу.

– Ми мали продовжити зведення  командно-спостережних пунктів, укриття для екіпажів, інші об’єкти, – продовжує лісничий. – Причому робити абияк не дозволяло сумління, бо кожен знав: від якості виконаного залежить не одне людське життя.

Пліч-о-пліч із лісниками працювали й волинські будівельники. Вони копали в землі заглиблення, куди вміщувалися металеві контейнери, та зверху заливали бетоном.

– Річ у тім, що навіть міцний бетон сам по собі не створить надійного захисту. Варто осколку влучити, як бетон тріскає і створює небезпеку бійцям. Тож лісникам ставилося завдання сформувати таку собі «подушку» від снарядів: накрити бетон деревом-брусом, далі – метровий шар землі, а поверх – укриття з дерева-кругляка, – ділиться навиками Ігор Іщук. – Оскільки ніколи раніше подібних об’єктів споруджувати не доводилося, то спершу ми вивчали план, радилися, «набивали руку». А потім усе пішло як по маслу.

Хоча «як по маслу» зовсім не означає «як вареник у сметані», жартують хлопці. Бо аби впоратися із завданням і не вибитися з графіку, лісові інженери мусили підніматися о п’ятій ранку, о сьомій приступати до роботи й під палючим сонцем трудитися аж до восьмої вечора, роблячи лише 30-хвилинну перерву на обід.

Утім, як і годиться справжнім чоловікам, жоден із них ні тоді, ні зараз не нарікає на втому. 

– Лісова галузь ледарів не терпить. Тому ми звиклі до роботи, – ділиться своїм баченням майстер лісу з Маневиччини Володимир Треля. – Коли я почув про потребу в робочих руках, попросився в добровольці. Тим більше, робота там, біля Маріуполя, допомогла бути ближчим до сина Романа, який от уже три місяці в зоні АТО й на межі Харківської та Донецької областей чатує на ворога.

Щодо ризикованості робіт, то хлопці зізнаються: звуки вибухів чули ледь не щоранку та щовечора.  Частина бригад працювала на порівняно безпечній відстані (кілометрів за 30 від лінії фронту). А комусь дісталися об’єкти, котрі всього у п’яти кілометрах од лінії розмежування.

Проте Володимир Треля зізнається: для нього небезпека – річ звична: перед тим, як стати лісником, чоловік аж до «заслуженого відпочинку» працював у міліції.

Ігор Іщук теж каже: 

– То тільки дружини, сестри, матері хвилювалися, по кілька разів на день телефонували, щоб запитати: «Як ви там – у зоні АТО?». Але ми просто виконували свою роботу. За нашу безпеку відповідали прикордонники і бійці Нацгвардії (серед яких, до речі, зустріли земляків із Цумані й села Деражно Маневицього району). Так що військові нас охороняли, ми їм – дров нарубати чи дерево порізати допомагали. Та й у самому Маріуполі, де ми жили в гуртожитку (на вулиці Орджонікідзе!), обстановка спокійна.

Зважаючи на обсяг робіт, розслаблятися хлопцям особливо не випадало. Втім і у близькості до сепаратистів волиняни встигали вести просвітницьку роботу серед місцевих жителів.

– Тамтешнє населення  по-різному ставиться до подій на Сході, – провадить Ігор Іщук. – Хтось, побачивши нас у камуфляжному одязі і сприйнявши за військових, підходив за моральною підтримкою. «Что, ребята, не сдадим Мариуполь?» – запитували. «Звичайно, ні!» – відповідали ми.

– А мене до глибини душі вразила одна бабуся старенька, з кульбочкою. Подивилася, як ми тяжко працюємо, і підходить: «Дякую вам, синочки, що про нас не забуваєте», – розчулено розповідає Володимир Треля.

Лісники з гурту теж підтверджують: відсотків 80 із Маріуполя та прилеглих територій – за Україну, а решта або байдужі, або про Путіна мріють.

– Хоч, бувало, з нами бесідували місцеві, розпитували, навіщо ми туди приїхали, хто нас силою заганяв, не вірили, що робимо все з доброї волі та з добрими намірами, – пригадує Володимир Треля. – А потім ніби й розуміли, підтримку висловлювали…

…– І долучалися до спорудження фортифікаційних споруд! – додає Ігор Іщук. – У наших бригадах, щоправда, не працювали. Бо то мусиш наловчитися. А от разом із волинськими будівельниками я бачив зо два десятки місцевих, які допомагали фарбувати, земляні роботи виконувати – словом, ті доручення, які не потребують особливих навиків.

Прощаючись із маріупольською землею, лісники найбільше мріяли, аби тих 210 об’єктів, які спорудили за півтора місяця робіт та в які було вкладено стільки старання, сил, матеріалів, ніколи не довелося випробувати війною.

А волинська земля зустріла хлопців планами вже про мирну працю у мирних лісах.

Володимир Треля скучив за своїм обходом, де його дбайливих рук чекає майже тисяча гектарів угідь. Тож день-два чоловік відпочине у рідній Гуті-Лісівській Маневицького р-ну і приступить до безпосередніх обов’язків майстра лісу.

Ігор Іщук теж турбується: за той місяць, скільки перебував на Сході, пройшли дощі, пригріло сонце і все позаростало. Тому після короткого «привалу» візьметься косити, природну красу повертати.

«Не для війни наш ліс росте. Для миру! – кажуть хлопці. – Капличку спорудити, дитячий майданчик, бесідку, щоб у товаристві побратимів лише згадувати про АТО, як про сумне минуле…»