«Український буржуазний націоналіст» єврейського походження одягав у студію вишиванку, причаровував мільйони чудовим голосом із ефірів, дожив до Незалежності України, але виявився за бортом суспільної пам’яті…
80 років тому в Луцьк приїхав працювати актором облмуздрамтеатру легендарний Дід Панас, якого з «Вечірньої казки» та «На добраніч, діти» знали та шанували вся українська малеча ще в часи існування ссср! Але навіть зараз в обласному центрі Волині фактично нічого не нагадує про цю легендарну особистість! Чому хоча б сквер на його честь не назвати? «От така х**ня, малята»…
Петро Вексклер (згодом змінив прізвище на російський манер, і для того були вагомі причини!) народився 1911 року на Полтавщині у великій єврейській родині. Був талановитим хлопцем, тож у 1932-1940 рр. працював актором Черкаського робітничо-селянського театру, потім – начальник та художній керівник клубу на станції Гребінка.
Від початку нацистсько-радянської війни був мобілізований, але йому поталанило: взяли у військовий театр Південно-Західного фронту ркка. Правда, згодом угруповання потрапило в полон, відступивши з Києва, але й тут уже Петрові Векслярову. Хоч і потрапив у полон, але зміг утекти, прийшов в окупований гітлерівцями Київ. Оскільки зовні зовсім не був схожим на єврея, чудово розмовляв українською мовою, одягав вишиванку, то зумів не видати себе. Працював на залізниці, де також організував драматичний гурток. А от молодшому братові Ісаакові та батькам не поталанило: той загинув на фронті, ті стали жертвами Голокосту…
По завершенню Другої світової Петра Векслярова в складі багатьох акторів зі Східної України відправили «піднімати театральну сцену» на Волинь, адже фактично всі попередники евакуювалися перед приходом «другий совєтів».
І ось тут, у Луцьку, з 1946 року творчий талант Петра Векслярова розцвів на повну! В нашому театрі він зіграв чимало ролей: Миколу Задорожнього з «Украденого щастя», Командора з «Камінного господаря», Монтанеллі з «Овода» тощо.
В обласному центрі Волині, де він жив в одному з будинків по нинішньому пр-ту Волі, він облаштував сімейне життя, одружившись із секретаркою театру лучанкою Галиною. Тут в них народився єдиний син Богдан, а ще Петро Вексляров виховував осиротілу доньку старшого брата, який згинув ще в 20-ті…Алла була в їхній родині як рідна.
Талановитого, фактурного, харизматичного актора помітили столичні кінорежисери та почали запрошувати на зйомки у кінофільмах. Тож Петро Вескляров у 1959 році переїздить до столиці, де активно знімається. Він запам’ятався харизматичними ролями в таких стрічках як «Олекса Довбуш», «Вій», «Гадюка», «Циган», «Іванна», «Забудьте слово смерть»… Всього чи не в 50 кінофільмах!
На зорі розквіту Українського радіо та телебачення творчий хист і патріотизм Петра Векслярова проявився в новій іпостасі. З 1962 року він у ролі Діда Панаса читав «Вечірню казку» для дітей. До речі, все відбулося випадково: попросили тимчасово замінити іншого актора, а коли той повернувся, то всі одностайно сказали: тільки Петро Юхимович!
А в період 1964-1986 рр. Дід Панас ще й успішно працював на Українському телебаченні як головна дійова особа програми «На добраніч, діти». Причому, трансляції зі студії тоді велися в режимі онлайн, тож ні про який запис годі було й мріяти.
Незрозуміло, чому в розпал «Перебудови і нового мислення» Петро Векскляров припинив роботу. Можливо, сам відмовився, ймовірно, нові керманичі телебачення та радіо зініціювали… Так згасли і «Вечірня казка», і «На добраніч, діти». Хоча вціліли навіть під час комуністичних гонінь на всіх інакомислячих і дисидентів у «лихі 70-ті»… Неодноразово за його показово українську мову і зовнішній вигляд Діда Панаса звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі», але щоразу в відповідні органи надходили тони листів розгніваних слухачів і глядачів, і програми відроджувалися…
Ще одна версія, яка так і не набула підтвердження, але має право на життя: Петро Векскляров в одному з епізодів, не помітивши, що камера прямого ефіру ще увімкнена, сказав «знамениту» фразу: «От така х**ня, малята»…
Як пише всезнаюча «Вікіпедія», речових доказів про те, що таке сталося, немає (з архівів телебачення вдалося зберегти лише одну плівку), свідчення ж свідків є суперечливими. Наприклад, колишній колега Петра Весклярова з телебачення журналіст Володимир Заманський цей факт заперечував, а дикторка УТ Світлана Білоножко підтверджувала, але вже після ефіру, хоча сама особисто свідком цього не була.
Так чи інакше, легенда отримала власне життя й існує навіть зараз.
Петро Юхимович помер 5 січня 1994 року, прах похований у колумбарії Байкового кладовища в місті Києві. Згодом вдова-лучанка виїхала до США, перед тим передавши вцілілі архівні кіноплівки з записами «Діда Панаса» братам Капрановим.
Один із відомих творчих близнюків – Дмитро – помер у 2024 році, другий – Віталій – живий і досі, часто приїжджав у місто Луцьк на творчі зустрічі та презентації.
Таким чином, у місті Луцьку повинна з’явитися ініціативна група, яка належним чином увіковічнить пам’ять про Діда Панаса, який є одним із символів української національної ідентичності навіть в епоху тоталітарного комуністичного режиму.
Як це зробити? Не вартує великих грошей назвати на честь Петра Вексклярова вулицю чи сквер. Чому б не встановити театральну премію його імені для молодих акторів? А ще ж можна максимально використовувати цей образ для популяризації обласного центру Волині! І вцілілі кіноплівки з Дідом Панасом повинні не лежати в чиїхось приватних схронах, а використовуватися для нашої малечі на різноманітних публічних заходах!
Та хто це зробить? І коли? І чи взагалі?..
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з архіву і автора: Дід Панас читає пресу і листи; проспект Волі, в одному з будинків на якому жив легендарний актор; Петро Юхимович із невісткою Уляною і онуком Андрієм; споруда колишнього облмуздрамтеатру, де зараз театр ляльковий.