Повитуха-рекордсменка

Звичайно, тепер малята із Лобни народжуються у лікарняних стінах. По-перше, до райцентру – пристойна дорога. По-друге, зручність географічного розташування і лісові багатства потроху  виводять Лобну із категорії «хуторів» та «глибинок». Однак досі Зіновіївна – мало не перший лікар усім. За її плечима – 48 років медичного стажу. І за всі ці літа вона не змінила посади. «Фельдшер по жизні», – каже про себе, жартуючи. Всі лобненські жіночки старшого віку – до неї ставляться з особливою повагою. Ще б пак: була з ними в ТАКУ хвилину. Історії її пологів – неймовірні. Шкода, що не все можна написати на сторінках газети. Але іноді фельдшерка ціною власної відваги виривала дитяче життя з пазурів смерті. 

Ніколи в її родині (а сама Галина Масюк із с. Мала Глуша Любешівського р-ну) не було ні лікарів, ні повитух, ні, тим паче, знахарів. Лікарську професію облюбувала сама. І після Камінь-Каширського медичного училища прийшла шліфувати фах до Лобни. Треба сказати, що поки це село в радянську добу не набуло авторитету «краю партизанської слави», поки тут не звели музей, то було воно непримітним. До того ж, довкола – чимало маленьких хуторів…

«Я йшла-йшла… і думала, що тих хат ніколи не знайду», – так Галина Зіновіївна згадує свою першу дорогу на нове робоче місце. Знайшлися і хати, і роботи чимало. У поліських сім’ях дітей зазвичай народжувалося багато. А місцеве жіноцтво до пологового будинку не мало як дістатися. Дороги не було, та й води довкола стояло чимало: не пройдеш – не проїдеш. Щоправда, було таке цікаве явище, як «колгоспний роддом»: приміщення для пологів на два села. У них – це Залізниця й Лобна. 

«Але коли я першу жінку привезла в колгоспний роддом, у Залізницю, то тамтешня фельдшерка мені ключів від нього не дала. Не знаю чого. Не дала –  і все! То я й мусила назад жінку додому везти. Після того я туди ні з ким не їздила!» – згадує медичка. 

У Лобні ж на ту пору (а прийшла  Галина Зіновіївна сюди 1968-го) медпункт розмістився у старенькій хаті. Такій старенькій, що вже її нема. 

«А я, бачте, ще живу», – філософствує лікарка. 

«Галько, Галько, розкажи про перші роди…»  – підказують говірливі жіночки із Лобни, які мало не змусили Галину Зіновіївну до інтерв’ю. Всі як одна – її пацієнтки.

«Та перестаньте! Всяке було: і до бальок в хаті підв’язувала. І на горосі роди приймала (жінка на матрасі, а я коліньми в горосі) і як хоч… – відмахується та рукою. Але поміж тим починає згадувати: – То була зима. Снігу, щоб не обманути, – по вікна. А хутор той… геть під Кухотську Волю. Прийшла до жінки. Відразу давай дзвонити, щоб хто приїхав. А мені кажуть: хіба трактором із лопатою! Ну дай мені трактора з лопатою, то я її сама б до Любешова довезла! Складні пологи: я сутки над нею сиділа. Ні туди, ні сюди. Взяла рушники, підв’язала під руки і – витягнула голівку. В жінки був на 2 сантиметри таз звужений. Нас колись учили, що такі пологи – невозможні. Пішла потім надвір, вирубала льодину, замотала в целофан, тоді в марльочку, приклала до голівки – нормальне дитятко було, хороше. І в мами – ні одного розрива». 

Позаяк хуторів довкола Лобни не бракувало, то бувало у практиці сільської фельдшерки й таке, що одна жінка народжує в одному місці, а інша – за два кілометри.  Цікавлюся, що ж колись брала із собою лікарка, коли стрімголов мчала на допомогу породіллі: який інструмент, ліки… А та каже, чи то жартома, чи всерйоз: «Шпильку поміж пальці (щоби води пробити),  і йод з одіколоном!»

«І ніхто вам не скаже, що щось не так. Мало того, вона прийме пологи, а потім ще й прийде – подивиться, як ти. Дитинку огляне, помиє, а треба то й попере. Отака у нас докторка!» – гордо заявляє пацієнтка пані Галини, матір 4-х уже дорослих дітей Ніна Поліщук із Лобни. 

Але якщо спитати про найбільш тривожні сільські пологи, то Галина Зіновіївна згадує історії 20-річної давності…

Односельчанка переношувала дитятко під серцем. Застерігала її медичка. Але ж… Ось і пологи. Ледве встигла добігти. Дивиться – пуповинка аж зелена. Фактично гнила… «Як її завити? – думаю. – Вирішила: зажму далеко. Зажимаю, а вона – раз і відвалилася. Я ще далі – вона знов… Ну – все, треба бігти дзвонити й питати, що робити. Але ще раз до жінки, пелюшку приймаю, а пупок звідти – швирг! І кров до стелі! Я тоді миттю схопила зажима, зав’язала шкіру – і по цю пору жінка так ходить. Все зажило, слава Богові». 

Або ще одна історія… Жінка народила дитинку увечері, чоловіка будити не стала до ранку. Пуповинку сама зав’язала. Коли фельдшерка прибігла в хату, зразу стала дорікати. Мовляв, як так безвідповідально до свого здоров’я ставитися?! А та лежала за грубою і раптом тихо зізналася, що «місце» ще не вийшло. Як тільки медичка породіллю підняла – хлюп! І та: «Я вмираю!..» Відкрила вікно, відлила її водою. Зробила все, що треба. Сама ж – бігом до дитятка. Маленьке лежало на сінничку, на запічку і… стікало кров’ю через недобре зав’язаний пупчик. Миттю перев’язала по-новому. А мати тим часом молилася до Бога, щоб поміг. Допоміг. Усі зосталися живі й здорові. Але не без помочі жінки, в якої і серце, і руки – від того ж таки Господа. 

Звичайно, усі переказані історії з практики сільської фельдшерки стосуються того періоду життя Лобни, коли село жило хоч і не окремо від світу Божого, але за своїми одвічними законами. Нині – будні медицини тут зовсім інші. Однак направду: багато із мешканців партизанського краю в тому, що живі й здорові, завдячують сміливій, мудрій, комунікабельній та добрій серцем фельдшерці Галині Масюк, яка, без жодних сумнівів можна стверджувати, «виколисала всю Лобну»!