Пенсіонерка
з Ковеля шиє бійцям прапори, а її маленька внучка заряджає стяги позитивною енергетикою.
Домівку Раїси Хвещук легко знайти серед
ковельських багатоповерхівок. Адже на балконі жінки красується синьо-жовтий
стяг. До речі, єдиний на п’ять довколишніх будинків.
Зате
скільки Раїних прапорів майорить на Донеччині та Луганщині, в окопах і на
бойових машинах, із підписами бійців і простреленими дірками!
– Я
не могла спокійно дивитися на випробування наших воїнів. Не могла сидіти в той
час, коли вони ТАМ під снарядами. От і вирішила не просто співчувати, а бодай чимось
допомагати, – розповідає 57-річна жінка. – Пішла у Ковельський центр допомоги
бійцям і сказала: давайте роботу.
Тоді
(у вересні 2014-го) роботи і справді було стільки, що дівчата-волонтерки не
встигали телефони піднімати. Всіх цікавило, хто вийшов із «Іловайського котла»,
а кого… інша доля спіткала.
– Зізнатися,
і не уявляю, скільки мужності в тих жінок, які працюють у центрі. Бо особисто я
не змогла. Навіть не фізично. Психологічно. Одна розмова, друга, третя: «Як мій
син? Чи живий?». Щоразу, таке чуючи, плакала замість підтримати й допомогти.
Відтак зрозуміла: треба просити інших завдань. «Дівчата, я вмію шити, вишивати,
дизайном займатися», – запропонувала. І мені сказали: «Гаразд, шийте прапори».
Потреба
у синьо-жовтих знаменах дійсно була великою. Бо щоразу, коли волонтери поверталися
з передової, говорили: хлопцям не вистачає національної символіки, нема що на
танк причепити. Тож аби встигнути всі замовлення виконати, Раїни руки, очі та
швейна машинка працювали допізна.
– Тканину
мені або волонтери давали, або я купувала, а мені потім гроші повертали. Нитки
свої брала. В помічниці маленьку внучку Діану брала, якій тоді п’ять місяців
було. І так ми разом строчили, – сміється жінка.
Донедавна
працюючи технологом швейного виробництва, Раїса Павлівна так наловчилася національну символіку
виготовляти, що за чотири години могла видати на-гора десять знамен.
Коли
ажіотаж трохи стих, у Ковельському центрі допомоги вирішили Раїсу Павлівну
долучити до акції: купи прапора – допоможи армії. Тож тоді зробили широку
рекламу, ціну стяга поставили вдвічі меншу, ніж у магазинах, і волиняни охоче
пристали до корисно-благодійної роботи.
– А
ще одну акцію я придумала сама: безплатно шию прапор кожному, хто вивісить його
у себе балконі, – сміється оповідачка. Та ще смішніше стає, коли в розмові виявляється:
організаторські здібності Раїси Хвещук – од її комсомольсько-партійної роботи!
– Так,
я була колись секретарем комсомольської організації на Ковельській фабриці
індпошиву та ремонту одягу. До складу організації входили майже 200 молодих
працівників із усіх ательє району. І на такій відповідальній посаді я працювала
багато років.
Як
же вийшло, що «спортсменка, комсомолка, активістка» стала «бандерівкою»?
– Я
ще й комуністкою встигла рік побути! Та коли країни Балтії захотіли
від’єднатися, а на них танки пішли, я теж пішла – до секретаря райкому. Поклала
на стіл свій партквиток і сказала: «Я в такій партії бути не хочу!» – пригадує
Раїса Павлівна. – Ще більше вплинуло на зміну поглядів знайомство з
репресованими, тими, кого в радянські часи називали контробю. Пригадую, разом
із онучкою ми поїхали на екскурсію в Колодяжне, звідти автобус мав прямувати до
озера Нечимного. Одній жіночці ми запропонували місце в автобусі, на що вона
відповіла: «Із Колими прийшла, то й до Нечимного ноги донесуть». Такі слова
вразили. Я познайомилася з колишньою репресованою Катериною Бородюк і відтоді
не перестаю відкривати для себе сторінки тієї історії, котру десятиліттями від
нас приховували.
Що
більше Раїса Павлівна дізнавалася про націоналістичне минуле Ковельщини, то
більше переймалася гордістю за своїх земляків. А зараз у призмі останніх подій іще
більше зрозуміла, наскільки всі, народжені в епоху комунізму, були обмануті й
зазомбовані.
– Найприкріше,
що там, на Сході України, у Росії люди досі живуть цінностями тоталітарної
держави, самі в болоті – і всіх у ту багнюку хочуть затягнути, – зауважує
ковельчанка. – Я навіть пробувала спілкуватися з ними у «Твіттері». Але ж нема
з ким говорити! Одні матюки, прокльони, жовчю бризкають. Єдиний чоловік із
Криму виявився більш-менш адекватним: свою думку висловлює, але й мою чує.
Спочатку я була шокована. Та потім зрозуміла: сидять оце тролі, зарплату від
Путіна отримують і злобою світ заселяють.
Утім
сама Раїса Павлівна тою злобою не заразилася. Навпаки. Ще більше любові й доброти
вкладає у все, що їде бійцям на Схід.
– Коли
шию прапори, даю своїй онучці потримати. «На, – кажу, – Діанко, заряди ці
полотна позитивною енергетикою. Щоб оберігали наших хлопців від куль, від мін,
від снарядів ворожих». А ще я дуже
хотіла запрограмувати в небесній канцелярії, щоби, коли пошию сотий прапор,
війна врешті закінчилася, – сумно усміхається жінка. – Свої пророкування всім розказувала.
Сподівалася, силою думки притягнути мир
до України. Тож коли соте знамено шила, написала «Правда переможе! 9.12.2014.
Ваша Рая». На жаль, поки що не збулося…
З
тих пір руками ковельської жінки пошито ще 25 синьо-жовтих знамен. На
останньому з них вихованці ковельської школи гармонійного розвитку поставили
відбитки дитячих долонь, написали побажання військовим із Волині і передали
туди, де продовжують лунати вибухи. Але кожен, хто бере до рук Раїного прапора,
впевнений: перемога буде за нами! Вона вже є. Бо ворог, сам того не
усвідомлюючи, зробив найголовніше: допоміг українцям відродитися як нації –
великій і сильній!
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.