Про нову повість волинянина

Що може сказати старий пожовклий записник? «Їх таких тут немало, всіляких мемуарів», – каже архівіст у цьому творі. І за кожним таким записником –
історія нашого народу. Для нас це – історія, а для наших предків – життя. Життя, сповнене небезпек і болю… 

Оживає історія, перебирає словами, як
струнами, створюючи драматичну, болісну
музику, відлуння нашої боротьби, страждань
і поневірянь нашого народу, і ті слова-струни тереблять наші ще не загоєні рани, біль
наших предків, біль у наших генах… І щоб
позбутися того болю, потрібно нам вибороти власну свободу – щоб не на москаля працювати, не на поляка, а щоб мали ми власну незалежну державу, по-справжньому
незалежну, і щоб розбудовували її мудро… 

Картини того життя – із Першої та Другої світових воєн – оживають перед нами,
нагадуючи прийдешнім поколінням про цінність миру і цінність людяності. 

Саме людяність, а ще віра, тримає нашого героя – волинського сільського хлопчика
Ілька Ковальчука – якщо не неушкодженим,
то принаймні живим, і проводить до дорослішання й далі через усі життєві випробування. У найтемнішу, здавалося, годину тут і там
приходять прояви доброти: через згуртованість у горі, через милосердя добродушних
українців-східняків, щирих християн-поляків і навіть нацистського солдата. 

Втрата домівки, хвороби, смерть близьких, крайня небезпека – усе, через що проходили наші предки, і навіть зовсім не далекі,
– ось та жорстока, однак не безнадійна реальність постає перед нашими очима, оживає і вражає завдяки майстерності Віктора
Гребенюка, який створює хоч і в невеликій
повісті епічну, кінематографічно яскраву картину тогочасних подій – і далі… Далі, за завісою твору, таємниче, однак, як ми знаємо і
можемо уявити, так само болюче життя в
реаліях совітської України. 

Який висновок можемо ми, українці,
зробити з повісті «Мир на війні»?
Будуймо мир, мир у наших серцях, людяність і віра допоможуть пережити важкі
часи і дати сили жити – як пережив усі поневіряння Ілля Ковальчук, герой цього твору.
Герой, за якого ми вболіваємо від першої і
до останньої сторінки. 

Далеко не останнім чинником, завдяки якому твір оживає у нас перед очима, є мова. Автор доцільно використовує
живу, однак дуже зрозумілу і рідну українську мову початку ХХ століття, діалектизми
простих селян. І ми журимося разом з родиною Іллі, що «вóйна» настала, ми слухаємо тривожні свідчення, як «рускі солдати…
хати… копи підпалюють: «чтоб врагу не досталось»… І дякуємо степовикам, що прихистили біженців з Волині. 

Віктор Гребенюк динамічно і вдумливо проводить нас разом з Іллею через усі тогочасні поневіряння українського народу: у
біженцях від австріяків, у нацистському таборі… Бо Ілля – не просто якась випадкова
людина: це прототип, збірний образ, частка
його долі є у наших предках, у кожному з нас. 

І лише враховуючи уроки історії, з вірою і надією, можна будувати майбутнє. 

Адже, як сказав Олександр Довженко,
«народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців». А сліпці нездатні бачити майбутнє. Тому
знаймо і пам’ятаймо власну історію, щоб ми
мали бачення майбуття, силу і мудрість зберігати незалежність і мир, і могли будувати
майбутнє України – з вірою і надією!