Анастасію Ковальську в Устилузі знають
передовсім як хорошу вчительку. Власне, у неї вся родина – педагогічна. Саме
професія, каже жінка, «виховала» у неї гарну звичку – передплачувати гори періодики.
Нині гори – вже не ті, звичайно… Але вишуканим смакам Анастасія Володимирівна
не зраджує і на схилі літ стала відданою та небайдужою читачкою «Волинської
газети».
А
познайомитися з жителькою Устилуга випала нагода тоді, коли вона виграла приз у
традиційній лотереї для передплатників – фен для волосся. Так доля вирішила
додати дещицю краси у розмірений побут життя цієї родини. Призначення дарунка
Анастасія Ковальського визначила відразу: «Буде внучці сюрприз, коли
повернеться з Португалії, де зараз перебуває за програмою обміну студентами».
Читачку
з Устилуга ми застали за весняними клопотами: жінка саме наводила лад на
квітнику попід вікнами своєї оселі. З-поміж сухого листя і трави «виймала на
світ» білосніжні проліски…
«А
ви – хто?.. – перше, про що спитала у мене Анастасія Володимирівна. І тут же
пояснила: – Бо я з усіма вашими журналістами знайома заочно, цікаво знати, хто
як виглядає».
Довелося
пояснювати, що не про себе приїхали розповідати, а радше – про неї почути.
Так-от, родина Ковальських належить до корінних мешканців прикордонного
містечка: «Батько мій був машиністом у війну, загинув, коли під Грубешовом зірвали
колію. Мама мене виховувала сама. Оскільки працювала техпрацівницею в школі, а
я була поруч повсякчас, то й виросла у мене вчительська мрія… Закінчила
Володимир-Волинське педагогічне училище, потім інститут у Рівному – і 40 літ
відпрацювала вчителем молодших класів тут, в Устилузі», – згадує Антоніна Володимирівна.
Слідами
мами пішла дочка Мирослава, яка викладає географію. А от внучка Таня після
закінчення педучилища студіювала туристичні науки у польському Замості, а
згодом вступила до магістратури Варшавської академії фізичного виховання.
«А
тепер от плачу за учнями… – спершись на граблі, втирає непрохану сльозу
сивочола вчителька. – Чи думала, що колись таке буде?.. Ото в молодості мріяла
стати педагогом. На старості мрію – щоб не було війни! І дуже часто нині згадую
свою маму – Олександру Захарівну Коляду. Вона, до речі, у 6-річному віці в
Катеринославській губернії, куди виселили родину під час імперіалістичної
війни, бачила Махна. І саме за його велінням біженцям дозволили повернутися
додому на Волинь. Так-от, наша бабця любила повторювати: «Я, діти, чотири війни
за життя бачила: спочатку була імперіалістична, потім – революція, тоді в 39-му
сюди прийшли червоні «загарбники», а в 41 – німці… Але скажу, що і на ваш вік
війни хватить». Ми тоді казали: «Цитьте, мамо!». А тепер думаємо: звідки вона
знала?»…
Хоч
як Анастасія Володимирівна любить пресу, але зізнається: втомилася читати про
АТО. Хочеться чогось хорошого, оптимістичного, доброго – от як її проліски під
вікнами… І це той випадок, коли ми, журналісти, на сто відсотків із читачем –
солідарні.
Олена
ЛІВІЦЬКА.
Фото
автора.