розповідає єдиний у Рожищенському
районі чоловік-поштар.
Анатолій Дахнюк – людина скромна.
Тож від запрошення до розмови зніяковів. «Та що я – бізнесмен який чи крутелик
– що про мене писати?» – почав було віднікуватися. Втім, як показує життя:
гроші – штука приємна, але далеко не основна. І навіть поштовим ревізором можна
завоювати шани більше, ніж працюючи депутатом.
Отож, як
ви зрозуміли, сьогодні ми в гостях у поштаря. І не простого, а – єдиного на
весь Рожищенський р-н. Колись, правда, «зв’язкових» чоловіків було десь шість,
тепер же поза конкуренцією лише Арсентійович!
Хтось скаже:
«Ото поталанило мужику! Сам – серед 74 жінок». Та Анатолій Дахнюк зізнається:
до такого ніколи не прагнув. Та й у сфері поштового зв’язку опинився випадково.
Просто колись, іще в радянські часи, діяв такий, як тепер кажуть, проект
«Допоможи листоноші»: щодня школа визначала двох учнів, які мали розносити по
домівках пресу.
– Народився
й виріс я у селі Переспа. Тож саме там мій поштарський досвід розпочався з
того, що розносив односельцям «Правду». Багато її читали, щодня десь по 80
примірників. І щоб слово комунізму не забувалося, мусили ми навіть по суботах
працювати, – з нотками іронії розповідає Анатолій Арсентійович.
Спершу,
зізнається, робота листоноші не захопила. Тому по закінченні школи чоловік
подався здобувати фінансово-економічний фах. Може б, тоді з дипломом бухгалтера
молодий Анатолій зумів би стати
бізнесменом чи, як сам каже, крутеликом. Утім – покликала армія. Після служби
солдат Дахнюк подумав, ніби утратив навики. Відтак відмовився від заманливих
пропозицій і пішов… звичайним листоношею.
– Дійсно,
три місяці розносив людям свіжу пресу у Переспі. Але невдовзі керівництво
згадало про мій диплом, призначило підмінним начальником пошти, і на цій посаді
я за п’ять років об’їздив весь Рожищенський район, – пригадує співрозмовник. – Бувало,
треба колегу з віддаленого села підмінити, ні доріг, ні транспорту туди нема і
– чалапаєш по 40 кілометрів в один бік.
Але
марафонські дистанції допомогли не тільки м’язи накачати, а й молоденьку дружину
знайти. Тож Галина (у майбутньому – Дахнюк) по закінченні школи пішла під
вінець, а невдовзі стала разом із коханим чоловіком трудитися на поштарській
ниві.
– Дружина
понад десять літ пропрацювала листоношею. Мене призначили начальником
відділення зв’язку села Переспа, де я теж трудився десять років. Робочі будні
звеселяв сміх сина Сергійка і доньки Олі. А коли діти підросли і з’явився вільний
час, ми з Галею відкрили нове захоплення – сад і город.
Аби
чоловіки не закинули, що мовляв, за бабську роботу взявся, Анатолій Арсентійович
про квіти розказувати категорично відмовляється. «Та вони вже бур’яном
позаростали!» – сміється, коли прошу розповісти детальніше. Але його колежанки
з Рожищенського відділення поштового зв’язку таке заперечують. Кажуть: у
Дахнюків біля хати яких тільки квітів нема! І про всіх них Арсентійович може розказати
силу-силенної цінної інформації. Тим паче, чимало декоративних рослин він
зумисно поштою виписує.
– Я ж
вам ще раз кажу: то все дружина ними займається, – все одно наполягає Анатолій
Дахнюк. – Бо особисто мені подобається лише айва. До речі, дуже цінна рослина:
цвіте – квітами радує, її плоди – справжня скарбниця вітамінів та мінералів.
Хоча всі
ці кущі просто «в’януть» перед дійсно цінною культурою – помідором! І коли мова
заходить про томати, всім своїм виразом Арсентійович демонструє, скільки задоволення
приносить йому вирощування цього овочу:
– Люблю
такі, щоби вражали розміром! Щоб можна було перед сусідами й колегами
похвалитися, – розважливо каже. – Біля томатів, правда, і походити трохи треба.
Бо ж кущів 400 маю! І кожного треба підв’язати, підживити, нижнє листя
пообривати. Щоб усе встигнути, доводиться із шостої ранку вже бути на городі,
ввечері менше під телевізором посидіти. Щоб домогтися від томатів бажаного
розміру, на кущі залишаю всього по чотири-п’ять плодів. Зате коли вродять, то дійсно
приємно в руки взяти! Особливо, як дочекаюся «Ранньої любові» – сорту
помідорів, що дарує плоди по 300-500 грамів вагою.
Окрім
томатів, пробували Дахнюки займатися і більш дефіцитними для Волині овочами.
Баклажанами, приміром. Однак, зізнається Анатолій Арсентійович, кожна культура,
як і людина, вимагає уваги. А інакше – в’яне.
–
Можливо, з мене вийшов би хороший аграрій. Та коли вже я обрав пошту, мушу їй
лишатися вірним. Якщо довірили мені 20 років тому стати бухгалтером-ревізором,
мушу цю довіру виправдовувати до сьогодні, – зауважує співрозмовник.
Проте
любов до світу рослин і на роботі чоловіка не оминула. Навіть якщо глянути на робочий
стіл Анатолія Дахнюка, стає розуміло: тут працює турботлива людина. Бо хай і
багато посадових обов’язків, хай не раз доводиться по району їздити, а іноді й
пішки до села йти, втім час для догляду за вазонами Арсентійович усе одно
знаходить.
– Та ж
хіба я їх доглядаю? Самі ростуть, – знову сором’язливо пояснює. Проте
жінки-колеги на компліменти щедрі:
– Він
дійсно відданий своїй роботі. Не раз дівчата хвалять: як проводить ревізію,
ніколи не насварить. Навпаки, допоможе, підкаже. Тому підлеглі й ставляться до
нього, як до вчителя та мудрого порадника, – зауважує начальник відділення
поштового зв’язку Ольга Косінська. – Отож. у нашому районі чоловік на пошті хай
один, зате – найкращий!..
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.