Мама хворої на
ДЦП дівчинки понад усе мріє їй допомогти.
Леся Павлік із с.
Скобелка Горохівського р-ну зателефонувала у редакцію з відчаю. Її 4-річна донечка
хвора на ДЦП. Стан дівчинки можна покращити, але… На це потрібні не лише титанічні
зусилля, а й… гроші. Немалі. Бо ж у кожному лікувальному закладі благання
матері та її «велике спасибі» – валюта не ходова…
Сказати, що
зустріч із Лесею Олексіївною та її дітками була зворушливою – не сказати
нічого. Тепер можна багато розповідати, що життя Лесі Павлік розділилося на до
і після, можна годинами говорити, як важко усвідомлювати неньці, що її дитина
раптом виявилася не такою, як усі, або й ридати, описуючи про почуття
згорьованої матері. «Та не дай Боже. Нікому і ніколи», – постійно повторює
жінка.
У той час чотирирічна
Вікуся уважно стежить за нашими рухами, слухає, мабуть, навіть по-своєму щось
розуміє. Для дівчинки головне, аби мама не хвилювалася й не плакала. Бо тоді й вона
стривожиться.
– Зараз спокійно
реагує, наче розуміє, що ви до неї прийшли з добром і допомогою, – намагається
без сліз говорити Леся Олексіївна. – А буває – бачить чужого й одразу плаче.
Хтозна, що там у її маленькій голівці відбувається.
Поряд братик і
сестричка: Максим та Вероніка. Бавляться. Їм усім у січні вже було по чотири.
Так-так, у Лесі Олексіївни – трійня. Крім того, має ще двох синів, значно
старших. Словом, наважилися на третє дитя, а тут – он який сюрприз!
– Я одна така на
весь район, – розповідає. – То під час вагітності майже весь час відлежала у
лікарні: мене дуже берегли. Чесно кажучи, навіть не знаю, як вони всі там
поміщалися. Непросто було…
– Так, вірю: вам
було непросто, – кажу розуміюче.
– Мені – то
таке, – усміхається. – Я говорю: дітки мучилися там утрьох.
І така сила в її
голосі…
Вікторію
рятували вже одразу, як дівчинка народжувалася. Лікарі говорили, що не могла
самостійно розпочати дихати. Чи це ще тоді розпочалося, чи та «особливість»
крихітки зародилася ще в маминому животику, зараз можна тільки гадати. Але про
те, що з дівчинкою щось не так, побачила мама. Через рік. Ні, не те, щоби
раніше геть не підозрювала, але…
– От Максимко
пішов, коли йому було тільки 9 місяців. За ним Вероніка. А Вікуся від них
відставала. Мало того, сісти не могла, тримати в ручках не виходило, – Леся
Олексіївна пригадує ті перші маленькі ознаки, що стали приводом великих
хвилювань.
Лише згодом лікарі
встановили страшний діагноз. Тоді й почалося. Мама тільки щось почує про таких
діток – одразу давай розпитувати. У селі воно складно: тут інформація передається
тільки із вуст в уста. Ну, ще у газеті можна про щось прочитати. А для Лесі
Павлік кожне обнадійливе слово – наче соломина, за яку можна вхопитися.
Хапалася…
– Куди ми тільки
тепер не їздимо, – зітхає. – Були у Вінниці, Трускавці, зверталися до народних
цілителів. Поки результату нема.
Леся Олексіївна
розповідає, що у Вінниці є такий лікар. Йому вже 76 літ. Коли про їхню проблему
написали у газеті, зовсім чужа жінка порадила: мовляв, поїдьте туди.
– А Вінниця ж то
далеко, все непросто. Гроші треба, десь жити. Тут діток на когось лишити, малі
ж іще. А як ми її важко везли… Вікуся так часто плакала, у неї починалися
судоми.
Нині вони суворо
дотримуються порад того лікаря. Але тут, на місці. Бо бути під його наглядом у
самій Вінниці нема можливості. Тож консультації доводиться отримувати
телефоном.
– Ще їздили у
Трускавець. Ну, ви ж знаєте: там славетна клініка Козявкіна. То лікувалися за
його методикою 12 днів, – пригадує Леся Олексіївна.
Ті дні для мами
стали справжнім випробуванням. Якби не те чарівне «потрібно, бо допомагає
іншим», зізнається, що не витримала би. Час перебування там називають періодом
інтенсивної терапії. Різноманітні лікувальні масажі, фізкультура, інші
процедури виявилися дуже болісними для маленької хворої Віки. Вона плакала так,
що у мами ледве не починалася істерика. Потім почалися судоми, лікування змушені
були переривати, тоді знову…
Саме у Трускавці
Леся Павлік познайомилася з такими ж мамами, як вона. Зрозуміла, що в її Вікусі
– не найгірший стан, дитині можна допомогти. Але тоді реально відчула іншу
проблему. На жаль, у сучасному світі не менш непробивну. Словом, якщо 25 тис. грн
якось із горем пополам та з допомогою добрих людей вдалося зібрати, то десятки тисяч доларів для
жінки – сума нереальна…
– Зі мною у
Трускавці була жінка, – каже. – Вона розповідала, що стан її сина був значно
гірший, ніж Вікторії. Вони мають матеріальну можливість, тож їздили в Німеччину.
Вона говорила, що там дуже хороше лікування. Але вартує, за її словами, 35
тисяч доларів. Нема у мене таких грошей. Тож лишається сподіватися, що хтось
завдяки газеті дізнається про наше лихо і допоможе. Та й діло не в Німеччині. В
Україні теж є гарні клініки, але аби кудись звернутися, треба хоч якусь суму
мати.
Поки ж Леся
Павлік вірить і молиться.
– Я дуже переживаю,
аби вона не хвилювалася. Тоді у неї можуть початися судоми. Це такий приступ… –
говорити про це жінці боляче. – Я вже дістала спеціальні таблетки, то зараз трошки
легше. Іноді доводиться викликати швидку, їй роблять уколи… Не завжди
допомагає. Дякувати Богові, зараз таке буває не надто часто.
Леся Олексіївна
навчилася робити спеціальні масажі, знає і виконує з донькою різні вправи. Загалом лікарі обіцяють, що
вона ходитиме. Правда, тільки от коли…
– Вікторія – то
перемога, – додає Леся Павлік. – Поки ж перемогти не виходить. Та я дуже вірю.
Готова боротися, скільки треба. Так уже мені судилося. Якби ж тільки трохи тих доларів назбирати.
Світлана
ДУМСЬКА.
P.S. Леся Олексіївна
просила розмістити реквізити, за якими можна перерахувати кошти на
лікування.
ПриватБанк
Р/р
4627081205557890;
МФО 305299;
ЄДРПОУ 14360570.
Ми її прохання
виконали. Щиро віримо, що й справді знайдуться небайдужі люди. Одне лишається
незрозумілим: збираємо гроші для хворої дитини, щоб її мама ту чималу суму
віддала у руки лікареві, котрий давно збудував приватну клініку і радо та
якісно допомагає тим, хто страждає. Можливо, медаль уже варто повернути іншим
боком?..