Уже
третій поспіль Рожищенський міський голова залишає посаду «у зв’язку зі
смертю».
Дивні,
навіть містичні речі відбуваються в загалом спокійному Рожищі. Серед тих, кому
в часи незалежності випало керувати містом, лише Богдан Ксенжук був першим і
лишається єдиним, хто пішов із посади… живим.
Мешканці
Рожища – люди стабільні. Раз обравши очільника громади, вони й на наступних
виборах віддають йому вотум довіри. І хтозна, скільки би міг керувати містом
голова, якби смерть не вносила свої корективи.
Якщо
проаналізувати весь період незалежності, то першим очільником громади був
Богдан Ксенжук. Але він прийшов на цю посаду з радянської епохи, позаяк мав досвід
управління містом із 1982-го.
Чотири
скликання поспіль покерувавши Рожищем, крісло мера він передав Анатолієві
Лігостаю. І відтоді впродовж 20 літ посада міського голови стає своєрідним
вироком для кожного, хто її займає.
Почнемо
із Анатолія Лігостая. В червні 1994-го рожищенці довірили йому очолити громаду.
І Анатолій Павлович щоденною працею виправдовував цю довіру.
«Був великим
демократом, – розповіли за нього земляки. – Вийшовши з робітничого класу, довгий
час працюючи начальником цеху, він із повагою ставився до кожного жителя нашого
міста. За людяність, патріотизм до своєї малої батьківщини ми й обирали його
тричі поспіль».
Втім у 10-річне
керування внесла корективи тяжка недуга: рак легенів. У серпні 2004-го Анатолій
Павлович написав заяву, в котрій висловив прохання залишити посаду «за станом
здоров’я». А через кілька місяців його не стало…
– На той
час саме припали вибори Президента, тож останньої неділі жовтня ми заразом
обрали і міського голову, – зазначила Неоніла Максимчук, яка вже понад 20 років
працює секретарем Рожищенської міської ради.
Із
приходом до влади Віктора Ющенка стає до владного керма і Сергій Замлинний.
Незважаючи
на доволі молодий вік (Сергієві Степановичу тоді виповнилося 44), чоловік зарекомендував
себе дбайливим господарником і хорошою людиною. Спершу Сергій Замлинний переміг
на проміжних виборах, потім максимум голосів здобув і на чергових виборах до
місцевих рад.
Серед
найбільших його досягнень – міст через р. Стир. Серед поточних робіт – ремонт
асфальтового покриття. Серед вдалих починань – освітлення вулиць. Але перелік
хороших справ несподівано обірвався 13 березня 2009 р.
На
відміну від Анатолія Лігостая (кінець його життєвої стежини був
передбачуваним), смерть Сергія Замлинного прийшла неочікувано. Ще звечора він
працював у службовому кабінеті, а наступного ранку містом поширилася сумна
новина: серцевий напад…
Отож, 2
серпня 2009-го на проміжних виборах рожищенці віддають свої голоси Афганові
Алієву. Керувати містом йому довірили 69% із тих, хто прийшов на дільниці.
Цей
високий процент пояснювався тим, що Афган Алійович був у місті «своєю людиною».
Попри те, що навчався та вісім років працював у Москві, в лютому 1992-го переїхав
на Волинь. Усі 22 роки проживав у Рожищі і трудився для громади міста. Спершу –
начальником дільниці водоканалу й головним інженером виробничого управління ЖКГ.
Далі – директором Рожищенського теплокомуненерго і об’єднаного КП ЖКГ. Після 5
років роботи в Луцьку (керівником центру зайнятості, департаменту ЖКГ Луцькради
й відділу майна міської комунальної власності) Афган Алійович балотується на
посаду Рожищенського міського голови і здобуває впевнену перемогу.
До речі,
зі своїм попередником – Сергієм Замлинним – пан Алієв був друзями та колегами,
адже і той, і другий займалися господаркою міста. Ходили навіть чутки, буцімто
ще за життя Сергій Замлинний думав не балотуватися на третій термін і на посаду
мера пропонувати саме Афгана Алійовича. Але – життя внесло корективи.
Тож очоливши
громаду міста, новий керівник взявся продовжувати справи свого попередника. Зокрема
– ремонт доріг та освітлення вулиць. У коментарях «Волинській газеті» Афган
Алієв усього кілька тижнів тому розповідав про 7,5 млн грн, що їх за чотири
роки вдалося залучити на ремонт міських шляхів. «Ще років три-чотири попрацюємо
– і старих радянських доріг у Рожищі не буде», – ділився сподіваннями. Щороку
«ліхтарі надії» запалював він на трьох-п’яти вулицях міста. Дбав за дитсадки й
ігрові майданчики, відкривав додаткові групи. Які би спортивні заходи не
відбувалися – допомагав і приходив вітати учасників.
Та й
мертвих вшановував. Це відобразилося у відремонтованому обеліску Слави у центрі
міста, заміненій огорожі старого кладовища, облаштуванні нового кладовища. І чи
думав Афган Алієв, наскільки швидко там опиниться сам?..
Знайомі
розповідали, що він не боявся розділити долю своїх попередників. Якось зайшла
мова за це, то навіть сміявся: «Як помру, то ви мене з почестями, центральною
вулицею пронесіть».
І ось –
у місті чорні стрічки та приспущені прапори…
– Коли у
2009-му пішов із життя Сергій Замлинний, ми в кабінеті міського голови 40 днів
запалювали свічу біля портрета небіжчика. Запрошували священнослужителів, які
окропили приміщення міської ради. Колективом їздили в Почаїв. Не вірили і досі
не віримо, що то якась містика. Особисто я вважаю це прикрим збігом обставин, –
зізналася Неоніла Максимчук.
Одначе
факт залишається фактом. У неділю, 16 лютого, Афган Алієв повертався з рибалки
(сидіти з вудочкою дуже любив і тому часто дозволяв собі відпочинок на березі
місцевих озер і Стиру). О 12.10 він передзвонив
дружині. Сказав, що вже їде додому. А менш як за годину до нього вже мчала «швидка».
– Я
розмовляла з його дружиною. Для нас усіх ця смерть стала шоком. Тим більше, що
перед виїздом на рибалку він цілком нормально почувався. Ні на що не нарікав і
під час телефонної розмови. Очевидно, після цього йому за кермом стало зле. Бо
машина їхала узбіччям, дуже повільно й зупинилася, легенько вдарившись об
стовп. Водії інших авто підбігли глянути, в чому справа. Викликали лікарів. Ті
ще намагалися повернути чоловіка до життя, робили йому штучне дихання. Утім не
зуміли… – зі співчуттям каже Неоніла Степанівна.
Афган
Алієв, так само, як і його попередник, помер від серцевого нападу. Хоча
секретар міськради переконана: причину варто шукати не в містиці, а у тяжкій
роботі, яка випала керівникові:
– Ви
знаєте, як багато вдалося зробити за минулий рік. Однак ми досі не віддали
виконавцям робіт півтора мільйона гривень. І чи не на кожній сесії міськради
Афган Алійович, згадуючи затримки казначейства, казав: «Я людям пообіцяв, але
досі не розрахувався! Мені соромно по вулиці ходити! Соромно підприємцям в очі
дивитися!» Він дуже переживав, що через об’єктивні причии не міг дотримати
слова. І саме ця щоденна напруга призвела до трагедії. Саме тому в понеділок,
17 лютого, ми похоронили керівника.
Натомість
чимало жителів Рожища кажуть: «Це напасть на мерію». Ще частина вважає: «Треба
кабінет міняти». Бо кабінет у всіх міських голів був один і той же. Навіть
частина меблів переходила від одного керівника до іншого.
Ще один
збіг: кожен із нині покійних обирався на посаду мера декілька разів. І кожен
під час останньої у своєму житті каденції пропрацював три роки.
Минулого
вересня, зустрічаючи 52-й день народження, Афган Алійович ніби щось передчував.
Бо чому б інакше в одному з інтерв’ю сказав: «Людина повинна прожити життя
достойно і достойно померти. І я думаю про свій останній день: коли я помру, щоби
не було соромно провезти мене Рожищем й похоронити за всіма правилами
православної віри»…
Колектив
«Волинської газети» висловлює співчуття рідним, друзям, колегам, усім тим, хто
знав і поважав цю Людину. А ще – сподівається, що до теми рожищенської аномалії
більше ніколи не доведеться повертатися…
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Уже
третій поспіль Рожищенський міський голова залишає посаду «у зв’язку зі
смертю».
Дивні,
навіть містичні речі відбуваються в загалом спокійному Рожищі. Серед тих, кому
в часи незалежності випало керувати містом, лише Богдан Ксенжук був першим і
лишається єдиним, хто пішов із посади… живим.
Мешканці
Рожища – люди стабільні. Раз обравши очільника громади, вони й на наступних
виборах віддають йому вотум довіри. І хтозна, скільки би міг керувати містом
голова, якби смерть не вносила свої корективи.
Якщо
проаналізувати весь період незалежності, то першим очільником громади був
Богдан Ксенжук. Але він прийшов на цю посаду з радянської епохи, позаяк мав досвід
управління містом із 1982-го.
Чотири
скликання поспіль покерувавши Рожищем, крісло мера він передав Анатолієві
Лігостаю. І відтоді впродовж 20 літ посада міського голови стає своєрідним
вироком для кожного, хто її займає.
Почнемо
із Анатолія Лігостая. В червні 1994-го рожищенці довірили йому очолити громаду.
І Анатолій Павлович щоденною працею виправдовував цю довіру.
«Був великим
демократом, – розповіли за нього земляки. – Вийшовши з робітничого класу, довгий
час працюючи начальником цеху, він із повагою ставився до кожного жителя нашого
міста. За людяність, патріотизм до своєї малої батьківщини ми й обирали його
тричі поспіль».
Втім у 10-річне
керування внесла корективи тяжка недуга: рак легенів. У серпні 2004-го Анатолій
Павлович написав заяву, в котрій висловив прохання залишити посаду «за станом
здоров’я». А через кілька місяців його не стало…
– На той
час саме припали вибори Президента, тож останньої неділі жовтня ми заразом
обрали і міського голову, – зазначила Неоніла Максимчук, яка вже понад 20 років
працює секретарем Рожищенської міської ради.
Із
приходом до влади Віктора Ющенка стає до владного керма і Сергій Замлинний.
Незважаючи
на доволі молодий вік (Сергієві Степановичу тоді виповнилося 44), чоловік зарекомендував
себе дбайливим господарником і хорошою людиною. Спершу Сергій Замлинний переміг
на проміжних виборах, потім максимум голосів здобув і на чергових виборах до
місцевих рад.
Серед
найбільших його досягнень – міст через р. Стир. Серед поточних робіт – ремонт
асфальтового покриття. Серед вдалих починань – освітлення вулиць. Але перелік
хороших справ несподівано обірвався 13 березня 2009 р.
На
відміну від Анатолія Лігостая (кінець його життєвої стежини був
передбачуваним), смерть Сергія Замлинного прийшла неочікувано. Ще звечора він
працював у службовому кабінеті, а наступного ранку містом поширилася сумна
новина: серцевий напад…
Отож, 2
серпня 2009-го на проміжних виборах рожищенці віддають свої голоси Афганові
Алієву. Керувати містом йому довірили 69% із тих, хто прийшов на дільниці.
Цей
високий процент пояснювався тим, що Афган Алійович був у місті «своєю людиною».
Попри те, що навчався та вісім років працював у Москві, в лютому 1992-го переїхав
на Волинь. Усі 22 роки проживав у Рожищі і трудився для громади міста. Спершу –
начальником дільниці водоканалу й головним інженером виробничого управління ЖКГ.
Далі – директором Рожищенського теплокомуненерго і об’єднаного КП ЖКГ. Після 5
років роботи в Луцьку (керівником центру зайнятості, департаменту ЖКГ Луцькради
й відділу майна міської комунальної власності) Афган Алійович балотується на
посаду Рожищенського міського голови і здобуває впевнену перемогу.
До речі,
зі своїм попередником – Сергієм Замлинним – пан Алієв був друзями та колегами,
адже і той, і другий займалися господаркою міста. Ходили навіть чутки, буцімто
ще за життя Сергій Замлинний думав не балотуватися на третій термін і на посаду
мера пропонувати саме Афгана Алійовича. Але – життя внесло корективи.
Тож очоливши
громаду міста, новий керівник взявся продовжувати справи свого попередника. Зокрема
– ремонт доріг та освітлення вулиць. У коментарях «Волинській газеті» Афган
Алієв усього кілька тижнів тому розповідав про 7,5 млн грн, що їх за чотири
роки вдалося залучити на ремонт міських шляхів. «Ще років три-чотири попрацюємо
– і старих радянських доріг у Рожищі не буде», – ділився сподіваннями. Щороку
«ліхтарі надії» запалював він на трьох-п’яти вулицях міста. Дбав за дитсадки й
ігрові майданчики, відкривав додаткові групи. Які би спортивні заходи не
відбувалися – допомагав і приходив вітати учасників.
Та й
мертвих вшановував. Це відобразилося у відремонтованому обеліску Слави у центрі
міста, заміненій огорожі старого кладовища, облаштуванні нового кладовища. І чи
думав Афган Алієв, наскільки швидко там опиниться сам?..
Знайомі
розповідали, що він не боявся розділити долю своїх попередників. Якось зайшла
мова за це, то навіть сміявся: «Як помру, то ви мене з почестями, центральною
вулицею пронесіть».
І ось –
у місті чорні стрічки та приспущені прапори…
– Коли у
2009-му пішов із життя Сергій Замлинний, ми в кабінеті міського голови 40 днів
запалювали свічу біля портрета небіжчика. Запрошували священнослужителів, які
окропили приміщення міської ради. Колективом їздили в Почаїв. Не вірили і досі
не віримо, що то якась містика. Особисто я вважаю це прикрим збігом обставин, –
зізналася Неоніла Максимчук.
Одначе
факт залишається фактом. У неділю, 16 лютого, Афган Алієв повертався з рибалки
(сидіти з вудочкою дуже любив і тому часто дозволяв собі відпочинок на березі
місцевих озер і Стиру). О 12.10 він передзвонив
дружині. Сказав, що вже їде додому. А менш як за годину до нього вже мчала «швидка».
– Я
розмовляла з його дружиною. Для нас усіх ця смерть стала шоком. Тим більше, що
перед виїздом на рибалку він цілком нормально почувався. Ні на що не нарікав і
під час телефонної розмови. Очевидно, після цього йому за кермом стало зле. Бо
машина їхала узбіччям, дуже повільно й зупинилася, легенько вдарившись об
стовп. Водії інших авто підбігли глянути, в чому справа. Викликали лікарів. Ті
ще намагалися повернути чоловіка до життя, робили йому штучне дихання. Утім не
зуміли… – зі співчуттям каже Неоніла Степанівна.
Афган
Алієв, так само, як і його попередник, помер від серцевого нападу. Хоча
секретар міськради переконана: причину варто шукати не в містиці, а у тяжкій
роботі, яка випала керівникові:
– Ви
знаєте, як багато вдалося зробити за минулий рік. Однак ми досі не віддали
виконавцям робіт півтора мільйона гривень. І чи не на кожній сесії міськради
Афган Алійович, згадуючи затримки казначейства, казав: «Я людям пообіцяв, але
досі не розрахувався! Мені соромно по вулиці ходити! Соромно підприємцям в очі
дивитися!» Він дуже переживав, що через об’єктивні причии не міг дотримати
слова. І саме ця щоденна напруга призвела до трагедії. Саме тому в понеділок,
17 лютого, ми похоронили керівника.
Натомість
чимало жителів Рожища кажуть: «Це напасть на мерію». Ще частина вважає: «Треба
кабінет міняти». Бо кабінет у всіх міських голів був один і той же. Навіть
частина меблів переходила від одного керівника до іншого.
Ще один
збіг: кожен із нині покійних обирався на посаду мера декілька разів. І кожен
під час останньої у своєму житті каденції пропрацював три роки.
Минулого
вересня, зустрічаючи 52-й день народження, Афган Алійович ніби щось передчував.
Бо чому б інакше в одному з інтерв’ю сказав: «Людина повинна прожити життя
достойно і достойно померти. І я думаю про свій останній день: коли я помру, щоби
не було соромно провезти мене Рожищем й похоронити за всіма правилами
православної віри»…
Колектив
«Волинської газети» висловлює співчуття рідним, друзям, колегам, усім тим, хто
знав і поважав цю Людину. А ще – сподівається, що до теми рожищенської аномалії
більше ніколи не доведеться повертатися…
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.