*Через
15 років мати просила пробачення у тієї, з якою колись навмисне розлучила сина…
Сергій у їхньому селі з юності мав славу
неабиякого розбишаки. Красень-жартівник крутив дівкам голови на всі боки. Що
вже їх у нього було – до кольору й до вибору! Змирилася з цим навіть мати.
Мовляв, ну водить їх додому, хай водить… Окрім нього, у неї ще два сини було: спокійні, гарні діти, от
тільки середущий міг нерви витріпати не на жарт: то нап’ється й дебоширить, то
привезе рудоволосу дівулю на ніч невідь-звідки, то паркан кому в селі знесе
своєю «Явою». Але й шкодувала його матір найдужче, і за сина готова була горло
перегризти. Всіх дівок знала, на всіх очі закривала. Крім однієї…
Любив її тихо
Вони
вперше перетнулися, коли Сергій прийшов з армії. Гулянку тоді закатав на весь
сільський клуб. Дівчата мліли… Кожна краля старалася поперед його ясні очі
потрапити. Липнули – як мухи на мед. Однак того вечора йому чомусь було не до
них. Армія навчила: на першому місці – міцна чоловіча дружба, тоді вже – всілякі
там ніжності. Та й у голові вже аж гуділо від випитого за той час, відколи
додому приїхав. І поки всі дівки «шпацирували» туди-сюди, щоби зачепив хоч
поглядом, він із нудьги взявся в теніс грати (в іншому кутку клубу стояв
тенісний стіл, інколи його використовували, щоб могорич розпити, а інколи – й
за призначенням).
«А
можна я?» – почув збоку. Довгокоса Юлька вправно взялася за ракетку і з першої
подачі продемонструвала, що то тільки сільські дівки у тенісі – ні бум-бум.
Сама ж вона приїздила сюди зрідка, до родичів, зустрічалася із Сергієвим
однолітком уже років зо два й до всіх інших була абсолютно байдужою.
Принципово.
«О,
привіт! А де твій ненаглядний?» – блимнув зеленими бісиками у відповідь Сергій.
«В
армії! Грай!..» – на чималих каблуках й
у короткій спідничині Юля його таки «взула». Потому естафету перехопив хтось із
хлопців… А вона розчинилася у натовпі, наче й не було.
«Грай!
Грай! Грай!..» – Сергієві думки крутилися тільки довкола цього слова. Він довго
шукав її у клубі, десь помічав, потім знову губив серед людей. Зрештою і сам
зник…
Уже
небо сіріло, коли Юля таки дісталася до хати. Літом – ночі на диво короткі. Йшли
додому гуртом: всі парами, вона – одна,
але як завжди – в центрі уваги. Гримнула хвірткою і вже взялася за клямку, як
помітила, що на лавці під виноградом хтось… курить.
«Не
оригінально!» – хмикнула, впізнавши в сірому силуеті Сергія.
«Ну,
привіт ще раз. Поговоримо, мала?»…
Отак
усе й почалося. Мало хто знав про їхні справжні стосунки. Друзі щось помічали,
десь бачили їх разом… Але хто повірить, що в них може бути щось спільне? Юлька
– така вся «гонорова», «правильна». І він – дебошир та гультяй, який ніякими й
ніколи не гребував. А їй, кажуть, …писав листи. А вона йому – вірші. А їй – він
був на диво вірним. А вона його – любила, як нікого. А з нею – він був
справжнім. А вона – бачила в ньому більше…
Сергій
змінився, кидався у крайнощі, коли Юля була далеко. Не чув землі під ногами,
коли та приїздила в село. А довго не їхала, мчав до неї сам: за кілометрів 70,
автобусом із пересадками, щоб побачитися хоч на півгодини. Десь роздобув її
фото, поставив на тумбочці біля ліжка. Сергієву матір це злило. І може, то була
звичайна жіноча ревність, але одного разу, коли надто розійшлася, випалила
синові: «Всядься вже. Взяв собі в голову. Вона тобі не пара. Я її ніколи не
прийму. Чуєш? Будь-яку бери, до хати веди, тільки не ту!».
«Як
скажеш! Але ти не приймеш, а я – не забуду!» – віджартувався тоді Сергій.
“Сиди! Це – Марина…”
Про
те, що колишній коханий прийшов з армії, а Сергій має проблеми з міліцією, Юля
дізналася в один день. Серце стиснулося від другої новини не на жарт. «Ми не
можемо бути разом. Ми – різні», – відповіла спантеличеному колишньому при
першій зустрічі.
За
тим і Сергій зник із її життя. Знала, що рік відсидів у СІЗО, що вийде й одружиться
з дівчиною зі свого ж села. Його сусідкою. Настею. Мовляв, перед тим, як
загриміти за ґрати за крадіжку металу з пилорами, зустрічалися… Юля і вірила в
це, і не вірила. Змією в голові крутилася думка, про те, що Сергієва матір
права: йому Настя – судилася долею, вона йому борщі варитиме, дітей
народжуватиме, гріхи прощатиме… Така проста-простісінька.
А
Настя часу не втрачала. Поки Сергія дома не було, стала в його хаті «за свою».
Біля матері припадала, в городі помагала. І навіть Сергієві передачі возила…
Тим часом селом поповзли чутки, що мусить Сергій її взяти, як вийде, бо чекають
дитину. Коли вийшов – справді таки з Настею одружився, понад рік дітей у них не
було… Але це вже було не так важливо.
Він
жив із нею, як міг. Дочку любив дуже. Гроші заробляв. От тільки хати ніяк не
тримався. Тиждень «на шабашках» у місті десь поробить, а всі вихідні в селі –
проп’є. Перші роки Настя тим не дуже переймалася: тішилася тим, що чоловік у
неї – душа компанії. Сама – не проти була й випити, й гульнути, й за хазяйство
сільське не дуже то й бралася. А геть із розуму сходив – бігла до свекрухи, щоб
та мізки вправила.
З
роками Сергій поводився зухваліше. Не раз і не два бачили його у довколишніх
барах у жіночому товаристві. Настя вже звикла, що в його телефоні мирно
вживалися всілякі «Ксюхи, Наташі, Наді…». Заспокоювала себе тим, що він же все
одно рано чи пізно втихомириться. І коли
вперше на тещу замахнувся – заспокоювала… І коли повернувся з чергової
столичної «шабашки» та в п’яному гніві та з криками : «Ви мені життя скалічили!»
вибив всі шибки в хаті… І коли мало знову не загримів за ґрати, бо старим своїм
мотоциклом в’їхав у машину голови сільради…
А
одного разу взагалі подався на заробітки до Росії, а повернувся – не сам.
Рипнули двері в хаті. Настя схопилася з ліжка: «Все. Приїхав, – аж зраділа. –
Може, буде спокій…». З порога понесло міцним перегаром. Сергій сперся рукою на
одвірок, в очах грали ще п’яні бісики. А іншою рукою тримав за плече дебелу
рудоволосу жінку: «Сиди! Це – Марина. І вона буде тут жити»…
Настя
голосила три дні. Марина із Сергієм у сусідній кімнаті тим часом розпивали
«Столічную». Привезли із собою – «сувеніри». Аж доки якось поріг Сергієвої хати
не переступила матір…
«Що?..»
– зиркнув на неї сп’яну син, намагаючись підперти кулаком захмелілу голову. Щоб
не падала.
Ненька
мовчала. Серце стискалося від неймовірного болю. Здавалося: ось-ось вона
втратить свою кровиночку. Ще один його такий нерозумний крок – і або згине, або
сяде…
«Що?.
Що!?..» – все повторював він.
Ненька
мовчала.
«Ну?… Ну?!
То ж ми – пара…» – кивнув на Настю, яка хлипала в сінях.
Кажуть люди…
Сергія
вона забрала додому. Хай, мовляв, невістці легше стане. Тій хвойді Марині
віддала всі гроші, які з осені відкладала, – на дорогу додому. Внучку із собою
теж – поки канікули. Може, відігріє батькове серце. Придумувала йому роботу
біля дому, щоб дурні думки в голову не лізли: то подвір’я прибрати, то паркан
полагодити, то двері в хліві похилилися… Він робив. Радо спілкувався з донькою.
А до всіх інших – більше відмовчувався.
Напередодні
Великодня, тільки-но звечоріло Сергієва мати подалася до церкви. Завше ревно
ходила до храму, а тієї весни – особливо. У молитві шукала підтримки. Просила,
щоби діти жили в злагоді й мирі, щоби всі були щасливі, а думка линула лише до
одного з трьох синів – до Сергія: «Чим йому зарадити? Як його втихомирити?..»
Людей до церкви набилося – ніде кроку ступити, а вона – нікого не бачила й не
чула. Зоставила кошика невісткам біля храму, щоб самі посвятили, а сама впала
навколішки перед образом Божої Матері – й заклякла. Скільки так стояла, не
відала. Аж поки не почула за плечима тихе: «Христос Воскрес!». Озирнулася.
Юля?..
Крізь
біль, бо ноги наче закам’яніли, піднялася. Вирівнялася з нею – гарно вбраною
жінкою, яка дивилася їй просто в очі – спокійно й лагідно.
«Пробач
мені, дитино. Ти його любила. І я його люблю. Але то я вас розвела… Думаю, то –
я. Прости. І може, Бог над ним змилується», – мовила ненька.
P.S. Все у Сергія склалося гарно. Повернувся
додому. По росіях більше не їздив. Знайшов роботу в місті. Гарну. Не пив. Став
заробляти. І Настя наче ожила. А люди говорили, що робить він на заводі. А
начальником у нього – Юля. Але – то люди. Вони всяке кажуть