Галузь культури у селах Волині часто тримається на ентузіастах. Але у глибинці їх, на щастя, чимало. З однією з таких нам нещодавно випало познайомитися. Галина Пилипчук – завідувач клубу с. Кам’януха Маневицького р-ну. На все село її «офіс» – чи не єдина діюча установа. Молодичці, яка зовсім випадково опинилася на своїй посаді, вдалося вдихнути у неї життя.
Кам’януха – село, де лінивих нема. Особливо до …кохання. Коли в хаті четверо діток, то це – «так собі»: і немало, і небагато… Та й роботи тамтешній люд не цурається: в літню пору застати вдома мало кого можна. Але у розпал косовиці та ягідного сезону нам пощастило зустріти на подвір’ї сільського клубу симпатичну молодичку. Галина Миколаївна того дня у поле поспішала неабияк, але зайшла на хвильку глянути, як там квіти у рукотворних клумбах (їх висадили у плетені з лози великі кошики, щоб із дороги радянського зразка споруда виглядала привітніше). Це подвір’я їй «не дає спокою» вже сім літ поспіль. Рівно стільки вона завідує сільським клубом. А сталося все «на рівному місці»:
«Тоді наша головиха вперше задумала провести у Кам’янусі День села, – згадує Галина. – А тут – на тобі! – завклуба звільнили, бо той відмовився прибирати в приміщенні. Тому вона зібрала кілька жіночок, на руки вправних, а ті у свою чергу взялися до діла. В клубі саме косметичний ремонт провели, треба було у приміщенні поприбирати. А я прийшла глянути, що ж вони роблять. Живу тут близенько. Напівжартома вони мені одразу кажуть: «Давай ставай помагати!». Роботи вдома особливої не було, тому – чому б і ні? – стала разом із ними. Поки ми працювали, одна із жінок каже: «Слухай, іди сюди на роботу, чого ми маємо отут спину гнути?». Я й собі віджартувалася: мовляв, а я й не проти. І як тільки наша Дмитрівна (Будківський сільський голова Галина Цикалюк, – авт.) всередину навідалася, вона їй: «Ми вам завклуба знайшли!».
Отак, жартуючи, і влаштували Галину Пилипчук на «культурну роботу». Що так коли-небудь станеться, вона й сама не думала – не гадала. Для родини це стало сюрпризом. Бо вже наступного дня Галина приступила до обов’язків завідувачки офіційно. З того часу минуло 7 років.
А те, що так їй на життєвій дорозі, видно, було долею написано, зрозуміла згодом. Коли серцем «приросла» до улюбленої справи. За два роки Галина вступила до училища культури, має тепер і диплом про відповідну освіту.
Свій попередній фах кухаря-кондитера випробовує вдома біля печі. Є для кого: в хаті четверо діток, найменшому – майже два.
Дуже, каже, подобається працювати з молоддю. У невеличкому сільському клубі – не тільки дискотеки проводять, тут діє гурток художнього слова для юних декламаторів (усього в ньому займається 23 дитини!), функціонують вокальний та художній аматорські колективи. Та й «завклубша» до сцени небайдужа. Разом із земляками відроджує місцеві традиції: від старожилів переймають древні обряди та пісні й частенько виконують їх на різних заходах. Як потрапите коли на запальний фестиваль народної творчості у Маневичах (а такі там традиційно проводять на День Незалежності), придивіться – без Галини Пилипчук там не обійдеться!
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото: Галина Пилипчук – за роботою.
До теми
За покликом серця, а не… гаманця
…Історія про те, як для клубу в Кам’янусі знайшлася господиня – не задля «красного слівця». Буваючи у глибинці, дуже часто доводиться чути: розбещений соціальними виплатами сільський люд не хоче йти на «державну роботу» з малими зарплатами. Простіше ж знайти шляхи легшого заробітку, коли можна щомісяця гроші отримувати з державної кишені і ще й поза тим із лісу чи поля заробити (хоча й не перечу – важко потрудитися треба на селі). От недавно трапилася інформація: у Закарпатській області багатодітні мами почали масово одружуватися… Чому б це? А тому, що вони свого часу навмисне оформили липові розлучення зі своїми чоловіками, щоб мати дохід як матір-одиночка. А тут – війна. А тут – під час третьої хвилі мобілізації заявили, що батьків трьох дітей на Схід не братимуть… Без штампа в паспорті – ніяк, то ж доводиться вдруге рідну жінку до шлюбу вести. З війною все зрозуміло, то біда… Однак честь і хвала тим селянам (як, до прикладу, героїня нашого матеріалу – просто сільська жінка, але справжня молодчина!), які несуть на своїх плечах не тільки відповідальність за добробут своєї родини, а й відповідальність за майбутнє країни. Що буває, коли на всі ці моменти «дивитися крізь пальці», здається, нині ми добре бачимо. Це я про те, що за 23 роки існування незалежної України ми, виходить, надто мало працювали, щоб донести ідею самобутності української культури, єдності нації до кожнісінького серця. От і вийшло, що у чималенькій державі серця чималої кількості громадян прислухаються лише до гаманців. Оцю силу тяжіння обов’язково треба врахувати, здійснюючи в країні реформи і… турбуючись про заробітні плати для таких, як Галина.