Весняна путина – це промисловий вилов риби, котра йде
на нерест переважно із солоного моря в прісноводні водойми. Весняна путініана –
це спалах активного обговорення долі правителя Російської Федерації Владіміра
Путіна, який упродовж 11 березневих діб перебував у місцях із обмеженим
доступом для суспільства й ледь не вважався таким, що назавжди відійшов в інший
світ.
Що спільного між цими явищами
і чому вони фактично збіглися в часі та просторі? І яке нам, урешті-решт, діло
до здоров’я президента нехай і сусідньої, нехай і могутньої, але чужої для нас
держави?
Пригадуючи класичний вислів
про те, що риба гниє з голови, як тут не погодитися з його істинністю?
Здавалося б, через 70 літ після завершення Другої світової Європа вже мала б
забути про війни на своїй території, про перекроювання політичної карти світу
на користь тих чи інших держав. Але було мінімум три прецеденти, які показали,
що це правило вже перестало працювати.
Проголошена 1991-го незалежність
Молдови не дозволила офіційному Кишиневу взяти під контроль усю територію
республіки. Оскільки в заселеному, здебільшого, росіянами з числа
військовослужбовців та членів їхніх родин Придністров’ї вперто не бажали
визнавати спільних для всіх громадян законів, то справа дійшла до збройного
протистояння. Але крихітні молдовські підрозділи, звичайно, не могли перемогти
сталевого кулака цілої армії, тому після стану перемир’я настав стійкий період
«замороженого конфлікту». Самопроголошену державу ніхто у світі не визнає,
проте це не перешкоджає Росії в особі Придністров’я володіти колонією та
плацдармом біля самісіньких кордонів ЄС.
У 1998 р. виник конфлікт у
Косово – заселеній албанськими
мусульманами автономній території тоді ще єдиної Югославії. Так звана «Армія
визволення», котра невідомо де взяла зброю, почала силою боротися за створення
власної державності. На допомогу їй прийшли окремі держави НАТО, серед інших
засобів впливу застосувавши й бойову авіацію. Слободана Мілошевіча, який із
Бєлграда намагався щось змінити, світова спільнота, врешті-решт, визнала винним
в проведенні етнічних чисток, арештувала, відправила в Гаазький трибунал, де
він несподівано помер. Але навіть ця обставина не вирішила всіх проблем Півдня Європи: Косово
визнало багато країн, але серед тих, хто не погоджується з силовими методами
здобуття державності, – і Сербія, і Україна, і та ж Росія…
Владімір Путін, до речі,
регулярно дістає з рукава «югославську карту», щоб якщо не виправдати, то хоча
би за принципом «баш на баш» пояснити західним партнерам, що в агресії 2008 р.
проти Грузії він не придумав нічого нового. Мовляв, Абхазія та Південна Осетія
давно прагнули незалежності, офіційний Тбілісі придушував ці наміри «грубою
силою», тому в «московських миротворців» не було іншого виходу, ніж послати
війська «для захисту російськомовного населення цього регіону» та щоб «подати
руку дружбу волелюбним абхазькому та осетинському народам». Маючи в запасі досвід
кволої реакції ООН і ЄС на існування незаконного Придністров’я, він зробив ще
один «хід конем», фактично окупувавши ці кавказькі території. І хоча обох
маріонеткових режимів ніхто не визнає, це не перешкоджає Кремлеві де-факто закріпити
вплив у районі Чорного моря. Й «Кримнаш» став черговим кроком Владіміра Путіна
до відродження імперії в кордонах, які існували 100 років тому… І «шматочки» у
вигляді «ДНР-ЛНР» йому для складання мозаїки аж ніяк не завадять.
Але що зі здоров’ям у
Владіміра Путіна не все гаразд, то цього також уже не приховати. В усякому
випадку, якщо спецрідина «ботекс» здатна розгладити всі зморшки на його
обличчі, то ніякі пересадки органів не зможуть замінити його холодного серця і
безжальної свідомості. До поставленої мети він звик іти навіть по трупах.
Узагалі, березнева «напівсмерть»
допомогла Влідімірові Путінові ще раз перевірити «на вошивість» своє найближче
оточення та оцінити потуги опозиції. Він чи з лікарняного ліжка, чи з вікна
особистої резиденції на Валдаї ретельно спостерігав за рухами своїх соратників,
чітко відстежуючи як їхні дії в доволі неоднозначній ситуації, так і прояви апатії.
Ситуація, коли «хазяїн» ніби і є, а ніби його і нема, була для кадрового
офіцера КГБ СССР лакмусовим папірцем на
перевірку особистої відданості чи можливої зради. Тому серед кремлівської
верхівки відбудуться кадрові зміни. Підуть ті, хто провалив екзамен вірнопідданості.
На місце «яструбів миру» прийдуть ще агресивніші «коршуни війни», й це лише
ускладнить нашу українську ситуацію.
Бо навіть у разі зміни
керівництва РФ, де гарантія, що наступник Владіміра Владіміровіча буде краще
ставитися до України? Навіть побіжний огляд різноманітних персоналій (окрім
останнього опозиціонера Міхаїла Касьянова) показує доволі похмуру картину. Тому
Путін – це надовго. Хоча б тому, що його місце готові зайняти десятки інших
путіних. І вони, як ті косяки риби, здатні йти на владну путину без жодних
докорів сумління… Тому все тільки
продовжується. Головне – попереду…
Володимир ДАНИЛЮК.